Мертва зона - Стівен Кінг

Кілька з них підійшли й тихенько спитали Сару про те, що їй відомо про стан містера Сміта. Але одна з дівчат, Дона Едвардс, котра дивилася на Джонні закоханими очима, прочитала глибину страху з Сариного обличчя. Вона вибухнула сльозами. Надійшла медсестра й попросила дівчину вийти.

– Я впевнена, що він одужає, – сказала Сара. Вона обняла Дону за плечі на знак захисту. – Дайте їй кілька хвилин, будь ласка.

– Ні, я не хочу лишатися, – сказала Дона і вибігла геть, перекинувши твердий пластиковий стілець, що проторохтів підлогою.

Через кілька хвилин Сара побачила, як дівчина сидить на сходах лікарні під холодним пізнім жовтневим сонцем, опустивши голову на коліна.

Вера Сміт читала Біблію.

На п’яту вечора більшість учнів розійшлися. Дона також пішла, і Сара не побачила коли. О сьомій до чекальні зайшов молодий чоловік з карткою «Д-Р СТРОУНЗ», криво пришпиленою до вилоги білого халата, озирнув усіх і рушив до них.

– Містер і місіс Сміт? – спитав він.

Герб глибоко вдихнув.

– Так. Це ми.

Вера лунко закрила Біблію.

– Пройдіть за мною, будь ласка.

Ось воно, подумала Сара. Пройти до закритої кімнатки, а там – новина. Хоч би яка вона була. Вона почекає, а коли вони повернуться, Герб Сміт розкаже їй те, що їй треба знати. Він добрий чоловік.

– У вас є новини про мого сина? – спитала Вера тим самим ясним, сильним і майже істеричним голосом.

– Так. – Доктор Строунз глянув на Сару. – Ви теж родичка, мем?

– Ні, – сказала Сара. – Я подруга.

– Близька подруга, – сказав Герб. Тепла і сильна долоня лягла біля її ліктя, а друга взяла під руку Веру. – Ми підемо всі разом, якщо ви не проти.

– Аж ніяк.

Він повів їх повз ліфти й далі коридором до кабінету з табличкою «КІМНАТА ДЛЯ НАРАД» на дверях. Впустив їх першими й увімкнув флуоресцентні лампи на стелі. У кабінеті стояли довгий стіл і з десяток офісних стільців.

Доктор Строунз зачинив двері, запалив цигарку й кинув спаленого сірника в одну з попільничок, що вишикувалися вздовж столу.

– Це важко, – мовив він, ніби сам до себе.

– Тоді краще просто взяти й сказати, – мовила Вера.

– Так я, мабуть, і зроблю.

Сара мала найменше права питати, але вона не змогла стриматися:

– Він не помер? Будь ласка, не кажіть, що він помер…

– Він у комі. – Строунз сів і глибоко затягнувся цигаркою. – Містер Сміт отримав серйозні ушкодження голови й невизначений обсяг ураження мозку. Можливо, ви чули вираз «субдуральна гематома» в якомусь із серіалів чи шоу про лікарні. У містера Сміта дуже серйозна субдуральна гематома, котра є, по суті, локалізованим крововиливом усередині черепа. Для того щоб спустити тиск, а також видалити уламки кістки з мозку, знадобилася довга операція.

Герб важко опустився на стілець. Його вражене обличчя стало схожим на тісто. Сара помітила його грубі пошрамовані руки і пригадала, як Джонні говорив, що його батько – тесля.

– Але Господь пощадив його, – сказала Вера. – Я знала, що так і буде. Я молилася, щоб він дав мені знак. Хвалімо Господа Всевишнього! Усі разом восхвалімо Його ім’я.

– Веро, – безсило сказав Герб.

– У комі, – повторила Сара.

Вона спробувала накласти цю інформацію на якусь подобу емоційної шкали й зрозуміла, що та не вміщується. Те, що Джонні не помер, що пережив серйозну й небезпечну операцію на мозку, – такі речі повинні дати надію. Але не давали. Слово «кома» їй не подобалося. Несло якусь приховану лиху звістку. Воно ж перекладається з латини як «смертний сон»?

– Що з ним буде? – спитав Герб.

– Ніхто зараз не може сказати, – відповів Строунз. Він почав гратися цигаркою, нервово вистукуючи нею по краях попільниці. Сарі здалося, що він відповідає на Гербове питання буквально, але ухиляється від питання, поставленого насправді. – Звісно, зараз він на апаратах підтримки життя.

– Але ви ж мусите щось знати про його шанси, – сказала Сара. – Мусите… – Вона безпомічно махнула руками, а тоді опустила їх.

– Він може вийти з неї через сорок вісім годин. Або через тиждень. Місяць. Може й ніколи не вийти. І… залишається чимала ймовірність того, що він помре. Мушу вам відверто сказати, що така ймовірність найбільша. Його ушкодження… важкі.

– Господь хоче, щоб він жив, – сказала Вера. – Я знаю.

Герб поклав долоні на обличчя й почав повільно його терти.

Доктор Строунз ніяково дивився на Веру.

– Я просто хочу, щоб ви були готові до… будь-якої розв’язки.

– Ви можете оцінити шанси на його вихід з коми? – спитав Герб.

Доктор Строунз повагався, нервово пахнув цигаркою.

– Ні, не можу, – нарешті сказав він.

Вони втрьох почекали ще годину, а тоді вийшли з лікарні. Було темно. Набіг холодний поривчастий вітер і засвистів на великому паркінгу. Довге волосся Сари струменіло позаду голови. Пізніше, діставшись додому, вона знайшла в ньому хрусткий жовтий дубовий листочок. Над ними плив небом місяць, холодний нічний моряк.

Сара вклала Гербові в долоню папірець. На ньому були написані її адреса і номер телефону.

– Ви зателефонуєте мені, коли щось почуєте? Будь-що?

– Аякже.

Він раптом нахилився й поцілував її в щоку, а Сара на мить поклала руку йому на плече. В темряві навколо свистіло.

– Пробач, що я раніше була така жорстка до тебе, люба, – сказала Вера, і її голос прозвучав на диво ніжно. – Я була засмучена.

– Звичайно, – сказала Сара.

– Я думала, що мій хлопчик міг померти. Але я молилася. Говорила про нього з Господом. Як у тій пісні співають: коли ми слабкі і безсилі, обтяжені і сумні, звертаємо ми до Бога думки та молитви свої.

– Веро, нам пора, – сказав Герб. – Треба трохи поспати, а тоді подивимося вранці, як воно бу…

– Але тепер я почула Господа, – сказала Вера, замислено дивлячись на місяць. – Джонні не помре. Господь не це для нього задумав. Я слухала і почула той тихенький голос, що промовив у моєму серці, і тепер я втішена.

Герб відчинив двері.

– Ходімо, Веро.

Вона знову глянула на Сару й усміхнулася. У тій усмішці Сара зненацька роздивилася легку, безтурботну усмішку Джонні – але водночас вирішила, що це найстрахітливіша усмішка, яку вона бачила в житті.

– Господь відмітив мого Джонні, – сказала Вера, – і я тішуся.

– Добраніч, місіс Сміт, – занімілими губами сказала Сара.

– Добраніч, Саро, – сказав Герб.

Він сів у машину й запустив двигун. Вони рушили з місця й поїхали паркінгом до Стейт-стріт, а Сара усвідомила, що не спитала, де вони замешкали. Певно, вони й самі ще могли цього не знати.

Вона розвернулася до власної машини й спинилася, вражена річкою, що бігла позаду лікарні і звалася Пенобскот. Вона текла, ніби темний шовк, і відбиття місяця падало на саму її