Мертва зона - Стівен Кінг

– Саро?.. Саро?.. Саро?

Коли Сара дісталася до Медичного центру східного Мейну, була чверть на першу. Медсестра в реєстратурі глянула на біле виснажене обличчя, оцінила Сарину здатність прийняти правду і сказала, що Джон Сміт досі в операційній.

– Дякую, – сказала Сара. Вона повернула праворуч замість ліворуч, опинилася в підсобці й мусила повертатися.

Кімната очікування була оформлена в яскравих, соковитих кольорах, котрі тиснули на очі. В ній сиділо кілька людей, що дивилися в пом’яті журнали або в порожнечу. Від ліфтів підійшла сива жінка, віддала перепустку відвідувача подрузі й присіла. Подруга поцокала на високих підборах геть. Решта лишилася сидіти далі, чекаючи нагоди провідати батька, котрому видаляли жовчні камені, матір, яка намацала під груддю маленький кавалок три дні тому, друга, якого вдарило в груди невидимим молотом на пробіжці. Обличчя чекальників були дбайливо вкриті самовладанням. Тривогу змели з лиця кудись глибше, як бруд під килимок. Сара знову відчула, як наростає відчуття нереальності. Десь тихенько дзенькало. Пищали об підлогу підошви. З ним усе було гаразд, коли він виходив від неї. Думати, що він тепер лежить в одній з цих веж із цегли, у процесі помирання, було неможливо.

Вона одразу впізнала серед них містера і місіс Сміт. Намагалася пригадати їхні імена, але на думку нічого не спало. Вони сиділи разом в глибині кімнати й, на відміну від решти, не мали достатньо часу, щоб змиритися з тим, що трапилося в їхньому житті.

Мама Джонні сиділа, поклавши пальто на крісло позаду себе, а в руках стискала Біблію. Вона читала, ворушачи губами, і Сара згадала, як Джонні казав, що його мама дуже релігійна, «може, занадто релігійна, десь між святенницькою істерією і триманням змій у руках на церковних зборах», – почула вона знову його слова. Містер Сміт – Герб, пригадалося їй, його звати Герб – тримав на колінах журнал, але не дивився в нього. Дивився у вікно, де ґніт новоанглійської осені горів собі в бік листопада й зими, що надходила слідом.

Вона підійшла до них.

– Містер і місіс Сміт?

Вони глянули на неї, обличчя напружилися перед очікуваним ударом. Долоні місіс Сміт стислися на Біблії, що була розгорнута на Книзі Йова, аж кісточки побіліли. Молода жінка, що стала коло них, не носила білої лікарняної форми, але в цю мить вони не сприймали різниці. Чекали останнього удару.

– Так, ми Сміти, – тихо сказав Герб.

– Я Сара Брекнелл. Ми з Джонні добрі друзі. Зустрічаємося, як то кажуть. Можна сісти до вас?

– Подруга Джонні? – спитала місіс Сміт різким, майже звинувачувальним тоном. Кілька інших людей мельком озирнулися й повернулися до своїх затяганих журналів.

– Так, – сказала вона. – Дівчина Джонні.

– Він ніколи не писав, що має якусь подругу, – сказала місіс Сміт тим самим різким тоном. – Ні, ніколи такого не писав.

– Цить, мати, – сказав Герб. – Сідайте до нас, міс… Брекнелл, правильно?

– Сара, – вдячно сказала вона й узяла стільця. – Я…

– Ні, ніколи не писав, – різко сказала місіс Сміт. – Мій син любив Господа, хіба що, може, за останній час трохи віддалився від нього. Кара Господня падає несподівано. Ось чому відступатися так небезпечно. Не знаєш ані дня, ані години…

– Цить, – сказав Герб.

Люди навколо знову заозиралися. Він видав дружині суворий погляд. Вона якусь мить виклично дивилась у відповідь, але його очі не опустилися. Вера опустила свої. Вона закрила Біблію, але її пальці забігали по боках сторінок, ніби прагнучи найшвидше повернутися до тієї колосальної арени спустошливої гіркоти, якою було життя Йова, бо в ньому було досить нещасть, щоб з ними можна було порівнювати її власні й синові.

– Я була з ним учора ввечері, – сказала Сара, від чого жінка знову підвела на неї осудливі очі.

Сара пригадала біблійну конотацію виразу «бути з кимось» і відчула, що шаріється. Жінка ніби читала її думки.

– Ми пішли на окружний ярмарок…

– Місце гріха і зла, – чітко мовила Вера Сміт.

– Востаннє тебе прошу, Веро, цить, – хмуро сказав Герб і ляпнув долоню зверху на жінчину. – Зараз, розумієш? Мені здається, що це порядна дівчина, і я не терпітиму, якщо ти її колупатимеш. Ясно?

– Місце гріха, – вперто повторила Вера.

– Ти замовкнеш?

– Пусти. Я хочу читати Біблію.

Він відпустив. Сара збентежилась і спантеличилася. Вера розгорнула Біблію й знову заходилася читати, ворушачи губами.

– Вера дуже засмучена, – сказав Герб. – Ми обоє засмучені. І ти теж, як видко.

– Так.

– Ви з Джонні добре вчора погуляли? – спитав він. – На ярмарку?

– Так, – сказала вона. Брехня і правда того слова геть переплуталися в її голові. – Добре, поки… ну, я з’їла поганий хот-доґ чи що. Ми були на моїй машині, і Джонні довіз мене додому, у Візі. Мені сильно крутило живіт. Він викликав таксі. Сказав, що сьогодні повідомить кого треба в школі про те, що я захворіла. То був останній раз, коли я його бачила.

Полилися сльози. Сара не хотіла плакати перед ними, особливо перед Верою Сміт, але зупинитися не могла. Вона видобула з сумочки паперову хустинку й приклала до обличчя.

– Ну-ну, – сказав Герб і обійняв її за плечі. – Ну-ну.

Вона плакала і в якийсь не дуже ясний спосіб розуміла, що йому теж кращає, коли є кого заспокоювати. Його дружина знайшла власну втіху в історії Йова, але він до неї не був долучений.

Кілька чоловік розвернулися, щоб поглипати. Крізь призму сліз вони здалися їй натовпом. Вона гірко розуміла, про що вони думають: «Краще вона, ніж я, краще вони всі троє, ніж я або мої, той хлопець, мабуть, помирає, хлопцеві, мабуть, голову розчавило, раз вона так побивається. Просто питання часу – а тоді надійде якийсь лікар, поведе їх у приватну кімнату й скаже, що…»

Вона здушила сльози та опанувала себе. Місіс Сміт сиділа з прямісінькою спиною, ніби прокинулася від нічного кошмару, і не помічала ані Сариних сліз, ані чоловікових намагань її заспокоїти. Вона читала Біблію.

– Будь ласка, – сказала Сара. – Скажіть, як він? Можна надіятися?

Перш ніж Герб відповів, озвалася Вера. Її голос був сухим розрядом вироку:

– Надіятися треба на Господа, дівонько.

Сара побачила тривожний спалах в очах Герба й подумала: «Він думає, що вона збожеволіла. Може, так і є».

Довгий день перетікав у вечір.

Десь після другої дня, коли в школі скінчилися уроки, почали приходити учні Джонні в армійських куртках, дивних капелюхах і витертих джинсах. Сара не побачила серед них багато дітей, котрих подумки називала причесаними, – перспективних, націлених на коледж учнів, ясних оком і чолом. Більшість