Безсоння - Стівен Кінг

Нічого. Навряд чи його крик вирвався хоч кудись. Він же опустився на рівень шот-таймерів, а це означало, що він залишився сам.

Тепер від Громадського центру їх відділяли всього двісті п’ятдесят-двісті сімдесят метрів. Ральф бачив кожну цеглину, кожне вікно, кожну людину зовні, — він навіть міг розрізнити, хто з них тримає плакати. Люди дивилися вгору, ніби намагаючись зрозуміти, що задумав цей божевільний літак. Ральф поки що не завважував страху на їхніх обличчях, але за три-чотири секунди…

Він знову кинувся до Еда, не звертаючи уваги на ниючий біль у боку. Викинув уперед праву руку, стиснуту в кулак, і великим пальцем просунув гострий штир сережки-пуссету якнайдалі.

Із Кривавим Царем старий трюк спрацював, але тоді Ральф був на вищому рівні, до того ж скористався ефектом несподіванки. На цей раз він теж потягнувся до ока, але в останній момент Едові вдалося ухилитись. Штир сережки устромився в щоку Еда, але той, не випускаючи штурвала, просто відмахнувся, немов від докучливого москіта.

Ральф знову вхопився за штурвал. Ед відіпхнув його, заїхавши кулаком у щелепу. У вухах задзвеніло голосним, чистим, сріблистим звуком. Світ перетворився на сіру, зернисту газетну фотографію.

(— РАЛЬФЕ! ПОКВАПСЯ!)

Кричала Луїза, і тепер вона була нажахана. Ральф знав чому: час минув. У нього залишилося секунд десять, у найкращому разі — двадцять. Він знову подався вперед, але цього разу не до Еда, а до фотографії Елен і Наталі Діпно, що прикривала альтиметр. Ральф схопив її, підняв… А потім зім’яв. Він не знав, на яку саме реакцію сподівається, але те, що сталося далі, перевищило всі його сподівання.

— ВІДДАЙ ЇХ! — заволав Ед. Забувши про штурвал, він кинувся за фотографією. І тут Ральф знову побачив людину, образ якої залишився в його пам’яті з того дня, коли Ед побив Елен, — людину, мабуть, нещасну й залякану силами, які опанували нею. Сльози текли по щоках Еда. Ральф зніяковіло подумав: «Невже він плакав весь цей час?»

— ПОВЕРНИ ЇХ МЕНІ! — заволав Ед, але Ральф більше не був упевнений, що крик звернений саме до нього. Ральфу здалося, що його колишній сусід волає до істоти, що ввійшла в його життя, упевнилася, що їй таке підходить, а потім просто забрала це життя. Луїзина сережка поблискувала в щоці Еда, нагадуючи прикрасу на кшталт тих, які використовували варвари під час похоронних ритуалів.

— ПОВЕРНИ ЇХ МЕНІ! ВОНИ МОЇ!

Ральф тримав зім’яту фотографію так, щоб Ед не міг дістати її. Той рвонув уперед, ремінь безпеки врізався йому в живіт, і Ральф щосили вдарив Еда по горлу, почуваючи одночасно невимовну суміш задоволення й відрази, коли удар припав по гострому випнутому кадику. Ед відкинувся до стінки кабіни, від болю й розгубленості його очі вилазили з орбіт, руки вчепились у горло. Він здавлено хрипів.

Ральф кинувся до штурвала, побачивши, що Громадський центр зі скаженою швидкістю накидається на літак. Він знову повернув штурвал максимально ліворуч, а під ним — просто під ним — Громадський центр почав зміщатися в куток лобового скла літака, який незабаром припинить своє існування… але рухався він з агонізуючою неповороткістю.

Раптом Ральф відчув у кабіні якийсь запах — слабкий, приємний, знайомий аромат. Не встигнувши подумати, що б це могло бути, він побачив щось, що геть вибило його з колії. Це був візок для морозива, який іноді роз’їжджав по Гарріс-авеню.

«Боже мій, — подумав Ральф, радше відчуваючи розгубленість, аніж страх. — Здається, мені доведеться вмерти на холоді серед морозива й вершків».

Запах посилювався, а коли його плечей торкнулися чиїсь руки, Ральф зрозумів, що це Луїза Чесс.

— Піднімайся нагору! — крикнула вона. — Ральфе, дурню, тобі необхідно…

Не роздумуючи, він зробив це. Усередині нього щось спалахнуло, і Ральф почув продовження її фрази тим дивним, проникаючим чином, який радше нагадував думки, ніж мову:

— …піднятися! Відіпхнися ногами!

«Занадто пізно», — подумав він, проте підкорився, відштовхуючись ногами від панелі управління. Луїза піднімалася разом з ним крізь стовп існування, тоді як «Чирокі» стрімко долав останні десятки метрів, що відокремлювали його від землі. Злітаючи нагору, Ральф раптом відчув, як енергія Луїзи огорнула його й висмикнула назад, немов шнур із пружинного пристрою. Його простромило секундне нудотне відчуття польоту у двох напрямках.

Ральф кинув останній погляд на Еда, що притиснувся до стінки кабіни, але по-справжньому він його не бачив. Грозова жовто-сіра аура зникла. Ед також зник, похований у чорному, як ніч у пеклі, савані.

А потім вони з Луїзою падали й летіли одночасно.

Розділ тридцятий

1.

За мить до вибуху Сьюзен Дей, стоячи в гарячих променях софітів перед Громадським центром, проживаючи останні секунди свого казкового, суперечливого життя, говорила:

— Я приїхала в Деррі не для того, щоб зціляти, ображати або підбурювати, — ця ситуація вийшла за рамки політичних міркувань. Насильство не може бути правим. Я тут, щоб попросити вас відкинути упередженість і риторику, щоб допомогти вам знайти можливість зарадити одне одному. Не купуйтеся на привабливість…

Високі вікна уздовж південної стіни Громадського центру раптом спалахнули білим блиском, а тоді вибухнули.

2.

«Чирокі» не зачепив візка для морозива, але той однаково не вцілів. Літак, виконавши в повітрі останній кульбіт, урізався в автостоянку за двадцять п’ять футів від паркана, на якому того ж таки дня Луїза підсмикувала сповзаючу нижню спідницю. Крила з тріском відвалилися, кабіна пілота проломилася крізь пасажирський відсік. Фюзеляж злетів у повітря, мов пляшка шампанського, яку засунули в мікрохвильову піч. Посипалося скло. Хвіст навис над тулубом «Чирокі», мов жало вмираючого скорпіона, наткнувшись на дах «додж»-фургона з написом «ЗАХИСТИМО ПРАВО ЖІНОК НА ВИБІР!» Пролунав жахливий вибух, супроводжуваний скреготом металу.

— Боже… — почав було один з поліцейських, що стояв на краю автостоянки, а потім «С-4», що був у коробці, вибухнув величезним сірим глобусом флегми, ударившись об решки панелі управління, звідки в усі боки повитикалися обірвані дроти. Пластикова бомба оглушливо вибухнула, освітлюючи бігову доріжку Бессі-парку, перетворюючи автостоянку на ураган білого світла й шрапнелі. Джона Лейдекера, що стояв під навісом біля Громадського центру й розмовляв з поліцейським штату, вибуховою хвилею викинуло у двері й пронесло по всьому вестибюлю. Він ударився об стіну й непритомний упав на осколки скла.

Але в порівнянні з тим, з ким він розмовляв, йому просто пощастило — поліцейського штату відкинуло на колону між дверима, і розірвало навпіл.

Ряди автомобілів захистили Громадський центр від серйозних руйнувань, але це стало зрозуміло набагато пізніше. Усередині більше двох тисяч людей спершу завмерли, не розуміючи, що їм робити, і тим паче не