Аптекар - Стефані Маєр

— Я мав би здогадатись, що в Туреччині все серйозніше. Карстене, це поза твоєю компетенцією.

— Наразі мій потенціал не вповні використали. Я тільки намагаюсь бути ціннішим.

Діверз, скрививши рота, знову поглянув на неї.

— А вона вправна?

— Сам побачиш, — пообіцяв Карстен.

— Але в мене важливий момент, — запротестував допитувач. — Ви не можете мене просто зараз відсторонити від справи.

Карстен зиркнув на нього згаслим поглядом.

— Стули пельку, Ліндауере. Ти не в своїй лізі.

— Гаразд, — кисло відповів Діверз. — Побачимо, чи добуде нам твій кращий варіант те, що треба.

Кімната була саме такою, як описав Карстен. Голі бетонні стіни, гола бетонна підлога. Одні двері, одна велика дзеркальна стіна одностороннього виду між цією кімнатою і кімнатою спостереження, круглий світильник розсіяного світла на стелі.

Колись у кімнаті стояли стіл, кілька стільців і дуже яскрава лампа. Об’єктів допитували, звинувачували, залякували, на них тиснули, але далі не заходило.

А тепер замість звичайного письмового столу стояв хірургічний. Як із кіно про Першу світову війну: суцільний лист голої нержавіючої сталі з коліщатками, як на каталці. У кутку стояв складаний стілець. Кабінет був навіть близько не такий функціональний, як лабораторія у відділі, оснащена за останнім словом техніки. Однак, звісно, цей допит не з’являвся навіть у найпотаємніших записах відділу.

Вона ретельно оглянула все, молячись, аби в Деніела не забракло для всього витримки.

Деніел пішов разом із Карстеном та рештою в кімнату спостереження, отже, вона не могла бачити його за склом. Перш ніж гурт розділився, ані Діверз, ані хто інший не подивились йому в обличчя. Вона сподівалась, що він нічого не утне такого, що б змінило їхню байдужість на підозріливість.

Кевін лежав на столі під однією лампою, у кайданках, прикутий непорушно. Він був голий, його тіло виблискувало, вологе від поту та крові. Видовжені опіки у вигляді нерівних паралельних ліній уздовж тулуба вкрились пухирями. Угору по ребрах здіймались тоненькі порізи, на краях звисала випалена шкіра — мабуть, кислотою. Підошви були вкриті пухирями й також були випалені. Ліндауер позаливав ті рани кислотою. У Кевіна ще бракувало одного пальця на лівій нозі, поряд із першим оцупком.

Інструменти Ліндауера були розсипані по підлозі, заляпані кров’ю та замацані його відбитками. Вона знала, що десь там є палець, але з першого погляду не могла його помітити.

Вона сподівалась чистоти організації, як у клініці, бо саме так і працювала. А це — дикунство. Вона огидливо зморщила ніс.

Кевін не спав. Він спостерігав за нею, коли Алекс зайшла за допитувачем, і ретельно контролював свій вираз обличчя.

Намагаючись висміяти непрофесійність Ліндауера в роботі, вона підійшла до скриньки з інструментами й обережно виклала кілька піддонів зі шприцами.

— Що це? — хрипко спитав Кевін. — Вона, машинально підвівши очі, побачила, що він звертався у дзеркало, не до неї. — Що, гадаєте, мале дівчисько здатне мене зламати? Я вважав, що нема вже гірше, як цей лакей. Але, відверто кажучи, ви, хлопці, не припиняєте мене розчаровувати.

Ліндауер, який наполягав бути присутнім, люто нахилився над столом. Він притиснув пальцем роз’ятрену рану на грудях Кевіна. Той закрихтів, а потім зціпив зуби.

— Не турбуйтесь, пане Біч. Мала для вас — лише короткий передих. Збирайтеся знову із силами. Я згодом повернуся, і ми з вами трішки продуктивно поговоримо.

— Досить, лікарю, — Алекс гаркнула, підвищуючи голос. — Я дозволила вам спостерігати, але зараз, будь ласка, відійдіть від допитуваного.

Ліндауер зиркнув у дзеркало, немов чекаючи підтримки. Отримавши замість відповіді лише тишу, він, раптом насупившись, пішов і сів на окремому стільці. Щойно сівши, він ніби трохи осунувся, чи то від виснаження, чи то від сорому — того вона вгадати не могла.

Алекс, повернувшись спиною до Ліндауера, натягнула сині латексні рукавички. Маленький шматочок металу, який вона поклала на долоню, був непомітний під правою рукавичкою.

Ставши біля краю стола, вона обережно розчистила смугу від знарядь Ліндауера, відкинувши їх ногою.

— Добридень, пане Біч. Як ся маєте?

— Готовий на ще кілька раундів, любонько. Здається, хтось уже добряче з тобою порозважався, га? Сподіваюсь, йому було весело.

Поки він цідив слова крізь зуби, вона почала його оглядати, світячи маленьким ліхтариком йому в очі, а потім мацаючи вени на його руках і ногах.

— Мабуть, трішки зневоднений, — мовила. Вона глянула просто у дзеркало, кладучи його праву руку знову на стіл і залишивши йому під долонею тоненький ключик. — Я гадала, що тут уже стоятиме штатив для крапельниці. Принесіть жердину, будь ласка. Фізрозчин та голки я маю свої.

— Закладаюсь, ти вмієш кружляти навколо жердини, — мовив Кевін.

— Не треба бути неввічливим, пане Біч. Так, я впевнена, що буде все цивілізованіше. Вибачте за обставини, що склались. Усе це дуже непрофесійно, — вона докірливо шморгнула носом, кидаючи на Ліндауера настільки різкий погляд, на який тільки була здатна. Він відвернув обличчя.

— Люба, якщо ви збираєтесь гратися в доброго копа, пробач, але я не з таких.

— Мабуть, пане Біч, я не добрий коп. Я фахівець і маю вас застерегти, що не гратиму в дурні ігри цього… допитувача, — бажання вжити натомість не таке улесливе слово читалось в її інтонації, — на які він змарнував час. Ми негайно візьмемось до справи.

— Еге, мила, ну ж бо, до справи, і я ж про те, — Кевін намагався говорити голосно, насмішливо, але вона бачила, яких зусиль це йому коштувало.

Двері за її спиною розчинились. Вона у дзеркало спостерігала, як високий солдат заніс штатив для крапельниці. Наразі, окрім Діверза та Ліндауера, вона бачила тільки чотирьох, але, мабуть, десь є ще ті, що не з’являються на очі.

— Поставте біля узголів’я, дякую, — мовила вона до солдата, не підводячи очей, тоном демонструючи, щоб ішов геть. Вона нахилилась, аби взяти потрібний шприц.

— Що, тепер затанцюєш для мене? — пробурмотів Кевін.

Випростовуючись, вона холодно на нього зиркнула.

— Це найпростіше з того, що ми сьогодні робитимемо, — мовила вона до нього, обходячи стіл. Поклавши шприц біля його голови, вона взяла пакунки з фізрозчином і систему. Двері зачинились, але вона не відвернулась від Кевіна. Вона знову оглянула вени, потім обрала ліву руку. Він не пручався. Поволі вставляючи голку, вона намагалася стежити за ключем, який дала йому, але його ніде не було видно. Піднявши велике лезо з долівки, вона поклала його поряд із правою рукою Кевіна. — Бачиш, мені така жорстока зброя не потрібна. У мене є дещо ліпше. Я