Аптекар - Стефані Маєр
Вона тішилась, побачивши залишки її синців та жовтувату шкіру від синця, що сходив з її щоки. Щелепа в неї була підклеєна надто непрофесійно, але зазвичай люди все одно на таке накладають пов’язки.
Рушників у туалеті не було, лише зламана сушарка. Вона витерла обличчя футболкою, потім перев’язала марлею щелепу та вухо, не поспішаючи, робила все як слід, щоб скидалось, ніби то накладав лікар. Чорна футболка та цупкі легінси цілком годились — такому фахівцеві, як вона, слід одягатись у зручний одяг, а білий халат, що лежить у багажнику, доповнить професійний вигляд, якого вона прагнула.
Коли вона поверталась до машини, темрява почала спадати, і вона чула, як Карстен намагався розговорити Деніела, але той стояв, опустивши очі долу та міцно стуливши губи.
Алекс, добувши з багажника медичний халат, вдягнула його; потім провела по ньому долонями, щоб розправити зборки. Задоволена собою, вона закрила багажник і відчинила задні дверцята.
— Вільно, Ловеле, — мовила вона до Карстена. Він мляво випростався. — Поїдеш зі мною на задньому сидінні, а пан Томас кермуватиме.
— Мовчазний хлопець, — мовив Карстен, залазячи в машину через задні дверцята.
— Він тут не для того, аби тебе розважати; він тут, щоб тримати тебе на шворці.
Алекс зачинила за ним дверцята, обійшла авто й сіла в машину з іншого боку. Карстен витріщився на неї.
— Оце так обличчя… дуже правдоподібно, Джулс. Філігранно. Навіть не помітно, що на тобі зараз макіяж.
— Я здобула собі чимало навичок і, прошу, називай мене доктор Джордан Рейд. Будь ласка, покажи пану Томасу дорогу до місця призначення. Коли ми вийдемо, за п’ять хвилин отримаєш свій мобільний.
Їхні з Деніелом погляди перестрілись у люстерку заднього виду, і він раз ледь помітно їй кивнув. Карстен нічого не сказав такого, аби Деніел запідозрив, що його впізнано, протягом часу, поки вони перебували удвох.
Деніел завів машину. Карстен сказав йому адресу і дав кілька коротких настанов. Деніел кивнув.
Карстен, повернувшись до Алекс, спитав:
— Припускаю, хтось зараз із Лівві?
— Не можна покладатись на припущення, ти ж знаєш.
— Якщо я постараюсь, Джулс, якщо… зроблю все від мене залежне… — повів Карстен. — Його голос раптом став грубішим. — Будь ласка, відпусти Лівві. Зателефонуй, зроби, що потрібно. Навіть якщо… навіть якщо знатимеш, що тобі не вийти. Я знаю, що в тебе є вдосталь підстав, аби скривдити мене, але прошу, не чіпай дитини, — наприкінці його голос зійшов на шепіт. Їй здалося, що він говорить від щирого серця, хай яке воно в нього є.
— Я ніяк не зможу їй зарадити, якщо не вийду звідти живою. Мені прикро, Карстене, як би я хотіла, аби вчинити інакше, але в мене не було ані часу, ані можливостей.
Зціпивши руки, що лежали на колінах, у кулаки, він пильно на них подивився. — Тобі краще знати, що ти робиш.
Вона не відповіла. І він, мабуть, збагнув, що це означає.
— Якщо ми підемо на дно, — його голос залунав голосніше, — принаймні забери з нами того покидька Діверза. Зможеш?
— Обов’язково.
— Ми вже майже п’ять хвилин, як вийшли.
— Добре, тримай.
Алекс віддала Карстенові телефон. Увімкнувши його, він за мить обрав номер із телефонної книги. У гучномовці в машині пролунали два дзвінки.
— Ти чого мене перериваєш? — відповів чоловік. Він намагався говорити тихо, майже шепочучи, та Алекс розчула, що в нього глибокий баритон. Голос здавався роздратованим.
Карстен теж був роздратований.
— Припускаю, прогресу немає?
— Мені бракує на це часу.
— Усім нам бракує на це часу! — гаркнув Карстен. — Усе, досить. Я буду біля брами за дві хвилини. Переконайся, що вони чекають на мене та моїх асистентів.
— Що… — повів Діверз, але Карстен поклав слухавку.
— Агресивно, — сказала Алекс.
— Ми завжди так взаємодіємо.
— Сподіваюсь.
— Я своє виконаю, Джулс. Якби справа не стосувалась Лівві, гадаю, мені б навіть усе це сподобалось. Я так втомився від того бундючного дурня.
Споруда, до якої вони під’їхали, мала б цілком покинутий вигляд, якби не дві машини, що стояли на парковці біля входу. Маленьку парковку захищали круті рукотворні насипи, що оточували її з трьох боків, а з четвертого стояла непоказна одноповерхова бетонна будівля. Фасад цієї будівлі був непомітний, поки не заїдеш на парковку. Споруду було заховано поміж безкінечної низки складів та офісних будівель у радянському стилі, котрі всі належали якійсь урядовій структурі й на око здавались порожніми. Як і лабіринт доріг, що звивались на території. Вона сумнівалась, що хтось заблукав би сюди випадково, тому втішалась, що поруч є Карстен, який проведе їх цим лабіринтом. Вона сподівалась, що Деніел був уважним. Алекс намагалась запам’ятати маршрут, хоча навряд їй доведеться показувати йому зворотний шлях.
У темних маленьких віконцях не світилось, але цього варто було сподіватись. Перший поверх був лише маскуванням.
Карстен вийшов, відчинив для неї двері й притримав їх, вживаючись у роль. Вона майже усміхнулась, згадавши, як усе було, коли вона була його талантом. Утім, сьогодні в неї така роль. Вона мала опанувати її.
Деніел витягнув із багажника сталеву скриньку на коліщатах і підкотив до неї. Мабуть, хтось за ними вже спостерігає, хоча вона й не змогла розгледіти камеру.
— Обережно з цим, — різко застерегла вона, беручи руків’я з його рук. Розправивши манжет на лівій руці, вона струсила з рукава уявну пилинку. Деніел підійшов і став просто за правим плечем Карстена. Вона помітила золоту каблучку на мізинці, яка видавалась трохи недоладною. Але решта образу була цілком відповідною: навіть у темряві його темний костюм видавався слушним, консервативним, але недорогим; кожен агент ФБР у цій країні має у своєму гардеробі щось таке. Бейджика немає, утім, будь-який працівник у його відділі й не має носити знаки ідентифікації. У такій організації бейджики не надівають.
Випроставши плечі, вона подивилась на темну будівлю, намагаючись звикнути до думки, що, імовірно, вона більше ніколи не побачить цієї огидної парковки.
Розділ 30
— Ходіть за мною, пані Рейд, — мовив Карстен, проводячи їх у голу сіру кімнату. Деніел ішов за ним по п’ятах, слідом — Алекс. Вона рвучко пройшла повз них, насилу встигаючи через свої короткі ноги.
