Джерело - Ден Браун

Професор пішов вузькою стежкою і врешті знайшов тихе місце під деревами. Дивлячись на телефон у руці й думаючи про Едмонда, він поклав ґаджет на плаский камінь. І тоді, немов у ритуальному жертвопринесенні, підняв над головою іншу каменюку й щосили опустив — телефон розлетівся на десятки шматків.

Дорогою з парку професор викинув уламки у смітник і подався вниз.

Ленґдон мав відзначити, що йому полегшало на душі.

І дивним чином… він почувався більшою мірою людиною.

Епілог

Передвечірнє сонце блищало на шпилях храму Саграда Фамілія, і довгі тіні лягали на площу Ґауді, накриваючи туристів, які стояли в черзі, чекаючи, коли їх впустять до храму.

Роберт Ленґдон стояв серед них, дивився, як закохані роблять селфі, хтось знімає все на відео, діти слухають музику через навушники, а всі довкола комусь пишуть, щось постять і коментують — наче й не помічаючи базиліку над собою.

Учорашня презентація Едмонда проголошувала, що сьогоднішні технології тепер зменшили відстань між людьми — вона вже дорівнює не шести, а «чотирьом рукостисканням»: будь-яких двох людей у світі сьогодні з’єднує не більш ніж четверо знайомих.

«Скоро ця цифра зменшиться до нуля», — казав Едмонд, вітаючи прийдешню «сингулярність» — момент, коли штучний інтелект перевершить людський і вони об’єднаються. «А коли це станеться, — додав він, — ті з нас, хто живе зараз… стануть реліктами!»

Ленґдон не міг уявити собі ландшафт такого майбутнього, але, дивлячись на людей довкола, відчував, що чудесам релігії дедалі важче змагатися з чудесами техніки.

Коли Ленґдон нарешті зайшов у базиліку, то зрадів знайомому світлу — ніщо не нагадувало йому ту страшну печеру, де він побував уночі.

Сьогодні Саграда Фамілія була жива.

Ясне барвисте проміння — червоне, золоте, фіолетове — струмувало крізь вітражі, запалюючи густий ліс колон. Сотні відвідувачів, змалілі під подібними до дерев нерівними стовпами, здіймали обличчя до склепіння, як до небес, — і їхній схвильований шепіт зливався в приємний тихий шум.

Ленґдон пройшовся базилікою, роздивляючись то одну, то іншу живу форму, і врешті здійняв погляд до схожої на клітини структури всередині купола. Подейкують, що стеля посередині храму нагадує багатоклітинний організм під мікроскопом. Тепер, коли його осявало кольорове світло, Ленґдон не міг не погодитися з цією думкою.

— Професоре! — погукав його знайомий голос, і Ленґдон розвернувся й помітив отця Бенью, який поспішав до нього.

— Вибачте, будь ласка, — щиро сказав йому маленький настоятель. — Мені щойно сказали, що вас бачили в черзі, — а ви ж могли просто мені зателефонувати!

Ленґдон усміхнувся.

— Дякую, зате я встиг намилуватися фасадом. Та й думав, що ви зараз спите.

— Сплю? — засміявся Бенья. — Ну, може, завтра…

— Зовсім інша атмосфера, ніж уночі, — сказав Ленґдон, обвівши жестом приміщення.

— Природне світло творить дива! — відказав Бенья. — І присутність людей теж! — Він трохи помовчав, дивлячись на Ленґдона. — Власне, коли ви тут, то, якщо вам не важко, я був би радий почути вашу думку щодо дечого внизу.

Ленґдон пішов за Беньєю крізь юрбу, чуючи вгорі звуки будівництва, які нагадували про те, що еволюція Саграда Фамілії триває.

— Ви часом не дивилися презентацію Едмонда? — спитав Ленґдон.

Бенья засміявся.

— Власне, тричі переглянув. Треба сказати, оця ідея ентропії — що всесвіт «хоче» поширювати енергію — доволі схожа на Книгу Буття. Коли я думаю про Великий вибух і розширення всесвіту, то уявляю собі таку квітучу кулю енергії, яка розпускається на всі боки в темряву, простір… і несе світло туди, де його не було.

Ленґдон усміхнувся: от якби Бенья був першим священиком, з яким він мав справу в дитинстві!

— А Ватикан ще не дав офіційного коментаря?

— Щось намагаються сказати, але в них… — Бенья жартівливо знизав плечима, — воно якось не дуже тримається купи. Питання походження людини, як ви розумієте, завжди було каменем спотикання в християн, особливо фундаменталістів. Якщо мене спитати, то я б сказав, що треба з цим вирішити раз і назавжди.

— Правда? А як? — спитав Ленґдон.

— Нам усім треба зробити, як уже вчинили в багатьох церквах: відкрито визнати, що Адам і Єва фізично не існували, що еволюція — це дійсність і ті християни, які стверджують протилежне, усі поводяться, як дурні.

Ленґдон застиг на місці, дивлячись на старого священика.

— Ну що ви! — розсміявся Бенья. — Я не вірю, що той самий Бог, який дав нам розум і здоровий глузд…

— …дав їх не на те, щоб ми ними користувалися?

Бенья усміхнувся:

— Бачу, ви знайомі з Ґалілеєм. А фізика — це, по суті, моє перше кохання. До Бога я прийшов, захоплений дивовижністю фізичного всесвіту. Зокрема, тому й Саграда Фамілія для мене настільки важлива; для мене це такий храм майбутнього… безпосередньо пов’язаний із природою.

Ленґдон зловив себе на думці, чи часом Саграда Фамілія, як римський Пантеон, не стане такою собі точкою переходу, будівлею між минулим і майбутнім, матеріальним мостом між вірою, яка відходить, і вірою, яка народжується. Коли так, то Саграда Фамілія стане значно важливішою, ніж можна уявити зараз.

Тепер Бенья вів Ленґдона тими самими гвинтовими сходами, якими вони спускалися вночі.

До крипти.

— Для мене цілком очевидно, — говорив дорогою Бенья, — що християнство може вижити в добу науки лише за однієї умови. Ми маємо припинити відкидати наукові відкриття й ті факти, які доведені. Ми маємо стати духовним товаришем науці з нашим великим досвідом: тисячоліттями філософії, особистих спостережень, самозаглиблення, духовних пошуків, — аби людство змогло збудувати моральний каркас, який технології сполучать, оздоблять і піднесуть вище — замість того щоб знищити нас.

— Як же з вами не погодитися! — сказав Ленґдон. «Лишається сподіватися, що наука прийме вашу допомогу».

Унизу Бенья показав на вітрину з Едмондовою книжкою Вільяма Блейка, що стояла за могилою Ґауді:

— Ось про це я хотів вас спитати.

— Про книгу Блейка?

— Так. Як ви знаєте, я обіцяв сеньйорові Кіршу виставити книгу тут. Погодився, бо думав, що йдеться про те, щоб показувати ілюстрацію.

Вони підійшли до вітрини й подивилися на драматичний образ Урізена, який вимірює всесвіт циркулем.

— А все ж, — мовив Бенья, — мою увагу привернув текст на протилежній сторінці… ну, може, ви прочитаєте останній рядок.

Ленґдон дивився в очі Беньї:

— «Релігії усі похмурі згаснуть, й наука добра візьме трон»?

Бенья був вражений:

— Ви знаєте?

— Знаю, — всміхнувся Ленґдон.

— Ну, маю сказати, цей рядок мене дуже турбує. Оці слова «релігії усі похмурі» — неприємні. Таке враження, що Блейк каже, що всі релігії… якісь такі темні, недобрі.

— Це дуже поширена помилка, — відказав Ленґдон. — Адже насправді Блейк був людиною дуже