Джерело - Ден Браун

— Ти… ти б так зробив?

Хуліан по-доброму розсміявся.

— Люба моя, за можливість зробити тобі пропозицію колись особисто, сам на сам, я готовий на все!

Розділ 101

ConspiracyNet.com

СЕНСАЦІЯ — ВІДКРИТТЯ КІРША ПОВЕРТАЄТЬСЯ

НАЖИВО!

ЦЕ ВРАЖАЄ!

ЗАПИС ЕФІРУ Й ВІДГУКИ З УСЬОГО СВІТУ ДИВІТЬСЯ ТУТ!

ІНШІ СЕНСАЦІЇ З ТЕМИ…

ПАПСЬКЕ ЗІЗНАННЯ

Представники пальмаріанської церкви енергійно заперечують будь-який зв’язок із людиною, яка називає себе Регент. Незалежно від того, чим завершиться розслідування, експерти з релігійних питань вважають, що сьогоднішній скандал може стати смертельним ударом для цієї неоднозначної церкви, яку Едмонд Кірш завжди звинувачував у смерті своєї матері.

Понад те, зараз пальмаріани перебувають у фокусі глобальних новин — і журналісти щойно знайшли один матеріал від квітня 2016 року. Цей матеріал, який зараз вийшов на поверхню, — це інтерв’ю колишнього пальмаріанського папи Григорія XVIII (він же Хінес Хесус

Ернандес), у якому він зізнається, що церква була «від самого початку прикриттям», аби «уникнути податків».

КОРОЛІВСЬКИЙ ПАЛАЦ: ВИБАЧЕННЯ, ПІДОЗРИ, ХВОРИЙ КОРОЛЬ

Королівський палац оприлюднив заяви, знявши звинувачення в будь-яких протиправних діях минулого вечора з командора Ґарси й Роберта Ленґдона і прилюдно вибачився перед обома.

Палац іще має дати свій коментар щодо того, чи пов’язаний, як багатьом здається, єпископ Вальдеспіно з сьогоднішніми злочинами, але єпископ, як повідомляють, перебуває разом із принцом Хуліаном у лікарні, місце якої не розголошується, поряд із хворим королем, стан якого важкий.

ДЕ Ж МОНТЕ?

Наш надзвичайний інформатор [email protected], схоже, безслідно зник, так і не відкривши, хто він. За нашим опитуванням, найбільше читачів вважають, що Монте — один із хакерів-учнів Кірша, а також з’являється нова теорія, що псевдонім Монте може означати «Моніка» — наприклад, PR-координаторку королівського палацу Моніку Мартін.

Далі буде!

Розділ 102

У світі існує тридцять три парки під назвою «Шекспірівські сади». У них ростуть виключно ті рослини, які згадуються у творах відомого драматурга: троянда, про яку говорить Джульєтта у своєму монолозі, розмарин, братки, фенхель, орлики, рута, маргаритки й фіалки з букету Офелії. Шекспірівський сад є не лише у Стратфорді-на-Ейвоні, Відні, Сан-Франциско, нью-йоркському Центральному парку — такий парк розташований і поряд із Барселонським суперкомп’ютерним центром.

У непевному світлі далеких ліхтарів, сидячи на лавці, біля якої квітли орлики, Амбра Відаль завершувала свою емоційну розмову з принцом Хуліаном — а тим часом з кам’яної каплиці вийшов Роберт Ленґдон. Вона віддала телефон двом агентам Гвардії й гукнула Ленґдона, який помітив її в темряві й підійшов.

Американський професор вийшов у сад, і вона не стримала усмішки, коли він накинув їй на плечі свій піджак і підкотив рукави, так що стало видно годинник із Мікі-Маусом.

— Привіт! — мовив він, і голос у нього був геть виснажений, незважаючи на кривувату усмішку.

Обоє пройшлися садом, і гвардійці трималися від них на поважній відстані. Амбра розповіла Ленґдонові про свою розмову з принцом — як Хуліан вибачився, як він сказав, що ні до чого не причетний, і як заявив про бажання почати все заново.

— Ну просто казковий принц! — жартівливим тоном сказав Ленґдон, але було помітно, що це справило на нього неабияке враження.

— Він за мене хвилювався, — мовила Амбра. — Це була важка ніч. Він хоче, щоб я негайно приїхала в Мадрид. Його батько помирає, і Хуліан…

— Амбро, — тихо мовив Ленґдон. — Не треба пояснювати й виправдовуватися. Звичайно, треба їхати.

Амбрі здалося, що в його голосі прозвучало розчарування, та й вона в глибині душі теж щось таке відчула.

— Роберте, — сказала вона, — можна особисте питання?

— Звичайно.

Вона завагалася.

— А для тебе особисто… законів фізики досить?

Ленґдон подивився на неї так, ніби очікував зовсім іншого питання.

— Досить для чого?

— З духовної точки зору, — сказала Амбра. — Чи досить просто жити у всесвіті, де за законами природи життя зароджується саме? Чи краще… щоб був Бог? — Вона сором’язливо замовкла. — Вибач, після того, що ми цієї ночі пережили, це, мабуть, дивне питання.

— Ну, — всміхнувся Ленґдон, — гадаю, якісний сон би покращив мою відповідь. Але ні, не досить — і це не дивно. Мене весь час питають, чи я вірю в Бога.

— І що ти відповідаєш?

— Правду, — сказав професор. — Я кажу, що для мене питання Бога полягає в розумінні відмінностей між кодом і закономірністю.

Амбра уважно подивилася на нього.

— Щось я не зовсім розумію…

— Коди і закономірності дуже відрізняються, — сказав Ленґдон. — А багато людей їх плутають. У моїй справі необхідно розуміти їх принципову відмінність.

— Яку ж?

Ленґдон зупинився й подивився на Амбру.

— Закономірність — це будь-яка чітко організована послідовність. Закономірності в природі всюди: це і спіральне розташування насінин у соняху, і рівні шестикутники стільників, і кола на воді там, де вистрибнула риба, і так далі.

— Так. А код?

— Коди — річ особлива! — підвищив голос Ленґдон. — Код, за означенням, повинен нести інформацію. Він не просто формує закономірність: код передає дані, має значення. Прикладами коду є письмова мова, музичний запис, математичні рівняння, комп’ютерні мови, навіть просто символи, наприклад розп’яття. Усі ці приклади передають якесь значення чи інформацію, на відміну від того ж соняха.

Амбра зрозуміла, про що йдеться, але все-таки до чого тут Бог?

— Інша відмінність між кодом і закономірністю, — продовжив Ленґдон, — та, що коди в природному світі не зустрічаються. Ноти на деревах не ростуть, символи самі на піску не виникають. Код — це винахід свідомості розумної істоти.

Амбра кивнула.

— Отже, там, де код, є намір і свідомість.

— Саме так. Код сам собою не виникає, його хтось створює.

Амбра довго дивилася на професора.

— А ДНК?

Губи професора склались у мудру усмішку.

— Отож! — сказав він. — А генетичний код? У тому й парадокс!

Амбру охопило хвилювання. Адже генетичний код, без сумніву, несе інформацію: особливі вказівки, як будувати організм. За логікою Ленґдона, це могло означати тільки одне…

— Ти вважаєш, що ДНК створив певний розум!

Ленґдон, жартома захищаючись, підняв руки:

— Ну, не так різко! — засміявся він. — Ти зараз виходиш на небезпечну територію. Дозволь сказати лиш одне. З самого дитинства в мене таке відчуття, що за всесвітом стоїть якась свідомість, якийсь розум. Коли я бачу точність математики, надійність фізики, симетрію космосу, то в мене враження, що я дивлюся не на науку… а на живий слід… на тінь якоїсь більшої сили, якої нам не осягнути.

Амбра відчувала силу його слів.

— Коли б усі теж були такої думки! — нарешті мовила вона. — Здається, ми забагато сперечаємося про Бога.