Джерело - Ден Браун

Валеро завжди захоплювався сміливим генієм Кірша. Однак у цьому випадку видавалося, що Едмонд злегковажив і дозволив своєму останньому творінню забагато.

«Творінню, про яке я навіть не знав», — тепер зрозумів Валеро.

За словами Ленґдона, Едмонд створив на E-Wave надзвичайно потужний штучний інтелект, «Вінстона», який запрограмований на самознищення о тринадцятій годині наступного дня після смерті Кірша. Кілька хвилин тому на запит Ленґдона доктор Валеро підтвердив, що чималий сектор бази даних E-Wave справді зник точно в той момент. Видалення було виконане в режимі «перезапис», так що відновленню втрачене не підлягає.

Ця новина дещо полегшила душу Ленґдонові, однак американський професор попросив доктора про зустріч для подальшого обговорення. Валеро з Ленґдоном домовилися на наступний ранок у лабораторії центру.

У принципі, Валеро розумів, чому Ленґдон хоче одразу оприлюднити цю історію. Питання було в її вірогідності.

«У це ж ніхто не повірить!»

Усі сліди синтетичного товариша Кірша було видалено, як і всі записи їхнього спілкування, його завдань. До того ж творіння Кірша настільки випереджало останні відомі досягнення в цій царині, що Валеро просто уявлялося, як його ж власні колеги — від незнання, заздрості чи просто захищаючись — почнуть винуватити Ленґдона, що він вигадав усе від початку до кінця.

Також стояло питання про суспільні наслідки. Якщо історія, розказана Ленґдоном, виявиться правдивою, тоді E-Wave сприйматимуть як такого собі монстра Франкенштейна. А там недалеко і до штурму центру з вилами й смолоскипами.

«Чи ще чогось гіршого», — думав Валеро.

У ці дні зухвалих терактів хтось, імовірно, може просто вирішити висадити в повітря всю каплицю, вважаючи себе рятівником людства.

Вочевидь, Валеро було про що подумати перед зустріччю з Ленґдоном. Але поки в нього була важлива обіцянка, яку слід виконати.

«Принаймні доки в нас будуть деякі відповіді».

Із дивною печаллю Валеро дозволив собі востаннє озирнутися на дивовижний двоповерховий комп’ютер. Прислухався до його тихого подиху — охолоджувач циркулював поміж мільйонами відділень.

Ідучи до щитової для того, щоб повністю вимкнути систему, доктор відчув несподіване сильне бажання — такого в нього не було жодного разу за всі шістдесят три роки життя.

Помолитися.

——

Високо на мурах фортеці Монжуїк Роберт Ленґдон стояв сам-один і дивився з крутої гори на далекий порт. Налетів вітер, і професор відчув, ніби втрачає рівновагу: неначе щось змінювалося в його розумовому стані.

Попри те що його намагався заспокоїти директор суперкомп’ютерного центру доктор Валеро, Ленґдон бентежився, немов стояв на краю. Бадьорий голос Вінстона й далі лунав у його голові. Комп’ютер Едмонда зберігав спокій до кінця.

— Мені дивно чути, що ви так засмучуєтеся, професоре, — казав Вінстон, — при тому що ваша віра будується на значно важчій, етично неоднозначній ситуації.

Не встиг Ленґдон відповісти, як на екрані телефона Едмонда з’явилися слова:

Бог бо так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав…

Йоан 3:16

— Ваш Бог брутально приніс у жертву власного сина, — сказав Вінстон, — покинув його багато годин страждати на хресті. А я тільки безболісно припинив страждання Едмонда — який і так помирав, — із тим щоб привернути увагу до його праці.

У задушливій кабінці Ленґдон, не вірячи власним вухам, слухав, як Вінстон спокійно роз’яснює мотиви своїх моторошних учинків.

Боротьба Едмонда з пальмаріанською церквою, пояснив комп’ютер, навела Вінстона на думку знайти й найняти адмірала Луїса Авілу — давно відомого парафіянина, чиї пригоди на алкогольному ґрунті робили його легкою здобиччю і зручною кандидатурою для руйнування репутації пальмаріанської церкви. Вінстонові зіграти роль Регента було так само просто, як навести трохи зв’язків і переказати гроші на рахунок Авіли. Насправді пальмаріани не були ні в чому винні й ніякої ролі в тій «змові» не відігравали.

Напад Авіли на Ленґдона на гвинтових сходах, запевняв професора Вінстон, став випадковістю.

— Я посилав Авілу до Сагради Фамілії, щоб його там спіймали, — заявив Вінстон. — Я хотів, щоб його зловили і він зміг розповісти свою похмуру історію, — це б іще більше привернуло увагу до праці Едмонда. Сказав йому зайти в будівлю східним службовим входом, куди підіслав поліцейських. Я був певний, що Авілу там і переймуть, а він натомість стрибнув через паркан: мабуть, відчув засідку. Дуже перепрошую, дорогий професоре! Люди, на відміну від машин, бувають дуже непередбачувані.

Ленґдон уже просто не знав, чому вірити.

А останнє пояснення Вінстона взагалі вибило професора з сідла:

— Після зустрічі Едмонда з представниками духовенства на Монтсерраті, — сказав він, — нам прийшло загрозливе повідомлення від єпископа Вальдеспіно. Єпископ казав, що двоє його колег настільки перейнялися презентацією Едмонда, що збираються упереджувально її розкрити в надії дискредитувати й подати на свій кшталт інформацію, перш ніж вона вийде на люди. Звичайно, то була неприйнятна перспектива.

Ленґдонові стало недобре. Кабінка хиталася, він щосили намагався зберегти ясність думки.

— Треба було б Едмондові додати вам у програму одну інструкцію, — сказав він. — «Не вбивай!»

— На жаль, не все так просто, професоре, — відказав Вінстон. — Люди вчаться не слухаючи настанови: вони вчаться на прикладах. Судячи з ваших книжок, кіно, новин і давніх міфів, люди завжди схилялися перед тими, хто жертвує собою заради більшого блага. Наприклад, перед Ісусом Христом.

— Вінстоне, я тут ніякого «більшого блага» не бачу!

— Справді? — незворушно відказав Вінстон. — То дозвольте мені поставити вам це відоме питання: ви б обрали світ без технологій — чи без релігії? Без медицини, електрики, транспорту й антибіотиків — чи без фанатиків, готових воювати за вигадані історії та уявних духів?

Ленґдон нічого не сказав.

— Моя думка, власне, така, професоре: релігії нехай похмурі згаснуть, і хай наука добра візьме трон.

Тепер уже самотній, на верхівці гори, Ленґдон дивився в далеч на морський блиск і відчував моторошну відстороненість від власного світу. Спускаючись із замку в сади, він глибоко вдихав запах сосон та волошок і відчайдушно намагався забути голос Вінстона. Тут, серед квітів, Ленґдон раптом відчув тугу за Амброю, захотів зателефонувати їй, почути її голос, розповісти про те, що сталося за цю годину. Але, діставши телефон Едмонда, він усе ж не наважився її набрати.

«Принц і Амбра мають побути самі. Розмова почекає».

Він подивився на значок W на екрані. Символ посірів, його перекрило невелике повідомлення про помилку: «абонент не існує». Проте Ленґдон усе одно почувався насторожено. Параноїком він не був, але відчував, що навряд чи колись іще довірятиме цьому приладу: завжди гадатиме, які ще секретні зв’язки чи програмні фокуси можуть бути в