Янголи і демони - Ден Браун

Кінець сходів несподівано виринув із темряви. Далі шлях перекривали залізні ґрати з трьома викарбуваними черепами. Камерарій уже тягнув їх на себе, намагаючись відчинити. Ленґдон підскочив до нього й рвучко притиснув ґрати. За мить усі інші теж були внизу. У білому світлі прожектора вони скидались на привидів... особливо Ґлік. Він із кожним кроком полотнів дедалі більше.

Шартран схопив Ленґдона за плечі.

— Пропустіть камерарія!

— Ні! — крикнула, відхекуючись, Вітторія. Вона стояла на кілька сходинок вище. — Треба негайно звідси йти! Антиматерію не можна забирати звідси! Якщо ви винесете її нагору, то всі, хто там є, загинуть!

Голос камерарія був дивовижно спокійний.

— Усі ви... ми мусимо вірити. Часу залишилося мало.

— Ви не розумієте, — благала Вітторія. — Якщо вибух станеться на поверхні, то він завдасть значно більше шкоди, ніж тут, унизу!

Камерарій подивився на неї ясним, проникливим поглядом.

— Хто сказав, що вибух станеться на поверхні?

Вітторія витріщилась.

— То ви залишаєте її тут?

Упевненість камерарія діяла, як гіпноз.

— Смерті сьогодні більше не буде.

— Отче, але...

— Прошу вас... майте трохи віри. — Камерарій стишив голос до настійливого шепоту. — Я нікого не прошу йти зі мною. Нікого тут не затримую. Я прошу лише, щоб ви не заважали вершитися Його волі. Дайте мені змогу зробити те, що я покликаний зробити. — Погляд камерарія посуворішав. — Я мушу врятувати цю церкву. І я можу її врятувати. Присягаюсь життям!

Тиша, яка настала після цих слів, була ефектніша за грім.

120

Одинадцята п’ятдесят одна.

Некрополь дослівно означає місто мертвих.

Про це місце Ленґдон багато читав, однак ніщо з прочитаного не підготувало його до тієї картини, яку він побачив. Величезна підземна порожнина була заповнена напівзруйнованими мавзолеями, що нагадували крихітні будиночки, розсипані по дну печери. Навіть повітря тут здавалося мертвим. Поміж надгробками звивалися вузькі стежки. Здебільшого гробниці були побудовані з цегли, яка давно покришилася, й обкладені мармуром. Гори невивезеної землі, неначе колони з праху, підпирали низьке кам’яне небо, що нависало над цим темним царством.

Місто мертвих, думав Ленґдон, розриваючись між цікавістю науковця і примітивним страхом. Разом з усіма він біг вузькими переходами. Невже я помилився?

Шартран перший піддався чарам камерарія. Він відчинив залізні ґрати й заявив, що вірить йому беззатережно. Ґлік і Макрі, на прохання камерарія, великодушно погодились освітлювати шлях. Проте, якщо зважати на те, які «лаври» чекали їх нагорі — за умови, що вони вийдуть звідси живими, — то благородство їхніх мотивів видавалося вельми сумнівним. Вітторія найменше з усіх хотіла йти далі, і в її очах Ленґдон побачив якусь настороженість, що дуже скидалась на жіночу інтуїцію.

Надто пізно, думав він, крокуючи поруч із Вітторією за іншими. Ми приречені.

Вітторія мовчала, але Ленґдон знав, що вона думає те саме, що й він. Дев’яти хвилин не достатньо, щоб забратися з Ватикану у разі, якщо камерарій помилився.

Пробігаючи повз численні мавзолеї, Ленґдон відчув біль у ногах. Із подивом він виявив, що тепер вони йдуть під гору. Коли він збагнув, у чому річ, у нього мороз пішов по шкірі. Місцевість, якою вони йшли, залишилась незмінною з часів Ісуса. Він сходили на давній Ватиканський пагорб! Історики стверджують, що могила святого Петра розташована недалеко від вершини цього пагорба, і Ленґдон завжди дивувався, звідки вони це знають. Тепер він зрозумів. Клятий пагорб досі існує!

У Ленґдона було таке відчуття, наче він біжить сторінками історії. Десь попереду була могила святого Петра — найсвятіша реліквія християнства. Важко було повірити, що колись над цією могилою стояла тільки скромна капличка. Ті часи давно минули. Статус святого Петра в християнстві зростав, і над першою капличкою надбудовували нові й нові храми. Теперішній пам’ятник здіймається вгору на чотириста сорок футів аж до вершечка Мікеланджелового купола, розташованого точнісінько над гробом апостола.

Вони сходили вище й вище, маневруючи поміж гробів. Ленґдон подивився на годинник. Вісім хвилин. Він почав уже побоюватись, що вони з Вітторією можуть навіки залишитися в товаристві похованих тут ранніх християн.

— Обережно! — закричав ззаду Ґлік. — Зміїні нори!

Ленґдон уже й сам побачив на стежці перед ними безліч невеличких дірок. Ленґдон перестрибнув через них і побіг далі.

Вітторія й собі перестрибнула і ледь не втрапила ногою в одну ямку.

— Це зміїні нори? — з тривогою спитала вона Ленґдона, не зупиняючись.

— Не зовсім так. Насправді, вони були призначені для дечого іншого, — відповів Ленґдон. — Повірте, вам це буде нецікаво. — Він щойно збагнув, що ці діри — це так звані «труби возливання». Ранні християни вірили у воскресіння тіла, і через ці отвори буквально «годували» мертвих, ллючи в крипти під землею молоко й мед.

Камерарій знесилився.

Він уперто біг вперед, гнаний обов’язком перед Богом і людьми. Майже на місці. Його терзав неймовірний біль. Думки можуть завдати набагато більше страждань, аніж тіло. І все одно він смертельно втомився. Але знав, що дорогоцінного часу майже не залишилося.

— Я врятую Твою церкву, Отче. Присягаюся.

Попри прожектор Бі-бі-сі, за який камерарій був вдячний репортерам, він, як і раніше, тримав лампаду високо над головою. Я — промінь у пітьмі. Я — світоч. Лампада в його руці хиталась, і він на мить злякався, що з неї вихлюпнеться олія й обпече його. Опіків сьогодні вже було більш ніж достатньо.

З камерарія лився піт, і він насилу дихав. Однак, дійшовши до вершини, він наче відродився. Заточуючись, вийшов на рівний клаптик землі, де йому доводилося стояти безліч разів. Тут стежка закінчувалась. Далі височіла земляна стіна, на якій маленькими літерами було написано: Mausoleum S.

La tomba di San Pietro.

У стіні, приблизно на рівні грудей, зяяв отвір. Тут не було ні позолоченої таблички, ні якихось інших атрибутів слави.

Тільки діра в стіні, а за нею — невеличкий грот з простим, попсутим від часу саркофагом. Камерарій зазирнув досередини і втомлено усміхнувся. Він чув, що інші вже йдуть сюди. Поставив лампаду на землю й опустився на коліна, щоб помолитися.

Дякую, Боже. Залишилось зовсім мало.

Приголомшений кардинал Мортаті стояв на майдані Святого Петра в оточенні інших кардиналів і, затамувавши подих, стежин за драмою, що розгорталася в підземному некрополі. Він уже не знав, чому вірити. Невже весь світ теж був свідком того, що побачив він сам? Невже Бог дійсно промовляв до камерарія? Невже антиматерія справді виявиться на могилі...

— Дивіться! — охнув натовп.

— Ось воно! — Усі, як один, раптом почали показувати на екран. — Це чудо!

Мортаті звів очі. Камера трохи хиталась, але загалом зображення було доволі чітке. Картина на