Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха

підприємницьку компанію замели, Заруба викрутився. Прикинувся нещасним бухгалтером, який просто списував те, що інші крали. Головне — всі інші в один голос заявляли на слідстві, що бухгалтер справді прямого відношення до їхнього брухтового бізнесу не мав. Словом, усіх посадили. А Заруба кудись пірнув, аби виринути, коли тут у нас у області одна фінансова піраміда почала будуватися. Реклама в газетах, нібито прозорий бізнес. Схема традиційна: сьогодні покладете у ямку п’ять золотих монет, а на ранок дерево з монетами виросте. Тільки в тій схемі один нюанс був: на носі обмін купонів на гривні, і народу пропонували зараз віддати чим більше купонів, аби потім отримати в два рази більше гривень, ніж це передбачатиме офіційний курс обміну. Якого тоді, до речі, ніхто не знав.  

— Здорово! Зарубу за це не посадили?

— Навіть не збиралися. Ти що, він же знову офіційно не при ділах. Він тільки купони на долари перетворював і на кілька різних рахунків клав. Аби потім, будучи фаховим бухгалтером, перекинути всі гроші на один рахунок, до якого мав доступ тільки він один. Думаю, це стало основною причиною, чому його причетність до такого грандіозного кидку не вдалося довести. Швидше за все, він пообіцяв подільникам: тільки-но все закінчиться, розділить гроші. Тому коли хто попався — краще мовчати і максимально відмазувати його. Адже він, Павло Заруба, їхній грошовий мішок.

— Невже ніхто не попався?

— Вони, Віть, півроку жирували. Щойно другого вересня дев’яносто шостого року ввели гривню, як народ погнав за своїми грішми. Перші п’ятдесят чоловік навіть щось отримали. Іншим, хто в черзі стояв, оголосили: гривнева готівка закінчилася, все ж таки гроші нові, мусите розуміти ситуацію. Люди зрозуміли і розійшлися. Наступного дня лавочку вже прикрили. Коли нам косяком заяви пішли, нікого з аферистів уже не було в зоні досяжності. Це вже потім нам стукнули про ймовірну причетність Заруби. Але він, на відміну від інших, нікуди не тікав. Я його особисто на допити викликав, він каву приносив, пили, тринділи ні про що. Вираховували процент лохів на душу населення. Ось тобі і все розслідування. Після цього Заруба почав готувати документи для виїзду в Америку.

— І його випустили?

— Не було підстав затримати. Він же навіть у якості підозрюваного не притягався. Завжди виступав свідком.

— Він туди назавжди милився?

— Візу отримував гостьову. Потім якось крутнувся і залишився там. Через п’ять з копійками років повернувся сюди вже з подвійним громадянством. Американську грін-карту заробив. Ну, далі бізнес у нього почався легальний. Наш земляк із Америки поважним громадянином прибув. Я так собі мислю, гроші з тутешніх рахунків потроху до штатівського банку течуть. Але ж Заруба їх тут тепер чесно заробляє. Ось ти на це уваги не звертаєш, а він кілька разів публічні акції влаштовував: банкір декларує власні доходи. Прозорий бізнес, людям подобається. Ага, знаєш він у нас ще хто? Революціонер, туди його мать!

— У смислі?

— В прямому! Коли минулого року все це на Майдані в Києві почалося, Заруба туди продукти і теплий одяг машинами відправляв. Навіть сам один раз їздив. Помаранчевий шарфик купив, на „5 канал” сходив, коли там усі, кому не ліньки, революцію підтримували. Виступив у прямому ефірі і сказав приблизно так: „Я, звісно, міг би перерахувати на зазначений рахунок певну кількість грошей. Міг би прийти на Майдан і роздавати людям ці гроші на руки. Тільки це — вода на млин наших противників. Вони й без того кричать, що все це продажне і люди мерхнуть за гроші. Тому я закликаю своїх колег-бізнесменів не козиряти тут своєю готівкою. Продукти, одяг, ліки, бензин — це важливіше зараз”.

— Ти бач, що робиться? Ти ж казав — Заруба поза політикою?

— Даремно іронізуєш. Тоді не політика була, а громадянська позиція. А ось той факт, що тебе з органів вичистили — це вже справа політична.

— Ну, ти на мене стрілки не переводь... Значить, Павло Заруба — чесний банкір і його руки нічого не крали?

— Нічого іншого не доведено. Те, що я тобі розповів, лише факти. Які самі по собі нічого не означають, — Локотков допив пиво, поставив пляшку поруч із лавкою на траву. — Тепер ти мені скажи — для чого мій старий знайомий тебе наймає?

— Так я ж казав уже — служба охорони, — Мельник теж допив своє пиво. — Він, бач, хоче вздовж Десни кілька комплексів для відпочинку побудувати. Дещо — на основі старих турбаз. Одну вже потроху викуповує, я в нього територію охороняти буду.

— Хороша робота для колишнього опера.

— Нормальна. Поспішаєш?

— Тебе ще щось цікавить?

— Власне, ті люди... Ну, кого колись посадили, а він викрутився. Чи ті, хто так своєї частки грошей за „піраміду” не дочекався... Вони ж не дочекалися, правильно? І в міліцію скаржитися не побігли, так?

— Говори, говори, сищик...

— Я ось про що: хтось із них може нині успішному легальному бізнесмену, банкіру, інвестору, спонсору і меценату бажати зла? Причому настільки, що почав робити конкретні кроки проти Заруби?

— А він цього боїться? Йому вже хтось погрожує? І він найняв тебе, безробітного мента, аби ти все це розкрутив?

Шульга покрутив у руці порожню пляшку. Нахилився, поклав її на асфальтовану поверхню доріжки, крутнув рукою. Пляшка прокрутилася довкола своєї осі, а коли зупинилася, горлечко націлилося на сандалі Локоткова.

— О! — задоволено підніс пальця догори Віталій. — Аби ми грали з тобою в „бутилочку”, я б тебе повинен був цілувати.

— Чого ти дурника вмикаєш? Я, здається, тебе про щось запитав...

— А я, Локотков, не знаю відповіді. В таких випадках у телешоу дзвінок другові роблять. Я такий дзвінок зробив, тільки друг, тобто — ти, відповіді не знає. Лишається підказку шукати.

— Ти, Мельник, не крути. Якщо я правильно тебе про все запитав, справа