Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Може, ну його? Іншу роботу знайдеш?
— Нє. Таку саму знайду. Я ж некваліфікована... Тільки не кажіть нікому, — раптово стишила вона голос. — А то мене точно ніхто не візьме, тоді все. Я мамці в селі сказала, що в технікум поступила.
— Хоч поступала?
— І далі що? Зароблю трохи — і відразу в інститут.
Локотков купив у неї ще дві упаковки копчених кальмарів, і вже коли вони сіли, буркнув:
— Тьолка дурна, Вардан — мудило. Тільки на дурних закону не придумаєш, а на таких варданів закони не діють. По нашій лінії його не протягнеш, в нього з документами все гаразд. Податки платить, легальний підприємець. Більше того — у нас тут почали вірменів відпрацьовувати, так вони міністру Луценку скаргу настрочили: чернігівські правоохоронці переслідують приватних підприємців за національною ознакою. Націоналісти ми, коротше. Так що хай дівка зі своїм Варданом сама розбирається.
— Давай їй порадимо на зґвалтування подати, — Шульга ковтнув пива. — Він же, скотина чорна, сто пудів її кілька разів на тиждень безкоштовно дере на правах роботодавця.
— Щоб чорні її взагалі на лоскути порізали?
— Можуть порізати. А можуть домовитись — штука баксів відступного і ніхто ніякої заяви не бачив. Сімсот дівчині, триста — операм за послугу. Вона таких грошей у цього Вардана за рік не заробить.
— Ти збираєшся вирішувати її проблеми чи свої?
— Ні те, ні інше, — Мельник легко припинив світську розмову. — По вашому департаменту такий собі Павло Павлович Заруба ніколи не проходив?
Локотков відірвався від пива, глипнув на приятеля зацікавлено.
— Ну, по твоєму колишньому департаменту він точно не проходив. У всякому разі, останніх років десять.
— Я тоді як раз після армії і школи міліції в розшук прийшов.
— Це я до того, чому ти раптом зацікавився шановним громадянином, бізнесменом та меценатом?
— Вони ще й меценат?
— А хулі! Опікає сімейний дитячий будинок. Купив їм двоповерховий дім за Черніговом і бусик-мінівен. Глава великого сімейства його під маршрутку переробив, зареєструвався я приватний підприємець і тепер з Чернігова на Київ і назад людей возить. Бач, скільки користі пан Заруба одним махом людям приніс. Так скажеш, чим він тебе зацікавив?
Мельник зробив великий ковток із пляшки, зажував шматочком кальмара.
— На роботу сватає. В охорону.
— Особистим охоронцем? Ростеш, Віталику!
— Та ні. Просто територію охороняти. В мене чорного пояса по карате нема, лише розряд по самбо. І то, здається, форму втратив з усім таким життям.
— Його мільйонер у службу охорони кличе, а він ще на життя скаржиться! Жлоб ти, Мельник, ось що я тобі скажу.
— Значить, Заруба — мільйонер...
— А чого ти дивуєшся? В нього обігового капіталу кілька сотень зелених мільйонів. Банкір, причому основний офіс не в Києві, як це не дивно, а в нашій провінції. В столиці, тільки не смійся, в нього філія. Ти з ним що, не в офісі зустрічався?
— В офісі. Тільки на дверях нічого не написано. Просто броньовані двері, чувак при вході, секретарка за комп’ютером в приймальній, і сам Заруба в кабінеті.
— Точно. Це все на Рокосовського[3]? Можеш навіть не кивати, знаю я це помешкання. Понти в Павла Павловича такі. От у солідних людей в офісах є кімнати для переговорів, а в нього — цілий окремий офіс для таких зустрічей. Він і телефон того переговорного офісу всім дає. Секретарка переключить на мобільний, якщо така потреба є. А немає — просто запитає, чи хоче він зараз із тим-то чи тим-то говорити.
— Значить, банкір. Ну-ну...
— А чого ти? Репутація в банку хороша. Інвестує гроші в будівництво. Квартири елітного планування, елітні приватні котеджі в заміській зоні, нежитловий фонд — це приміщення під офіси. Спонсор академічного камерного хору, до твого відома. При цьому з’являється лише на банкірських тусовках, і то — не завжди. В політику не лізе...
— Тепер всі лізуть, — відмахнувся Мельник. — Швидше за все, лізе, але непомітно для інших. Не каже просто, не афішує.
— Ну, цього я вже не знаю. Що тебе ще цікавить? Одружений другим шлюбом, дві доньки. Від першого дітей нема, перша дружина спилася, стояла на обліку в психдиспансері, два роки тому повісилася.
— Нічого собі чистенький банкір! Меценат і спонсор!
— Перестань. Заруба тут ні до чого. Він з нею одружився для того, аби за бугор випустили. Американці холостякам із колишнього Союзу візи не дають. Залишив її тут, потім уже з-за кордону через два роки оформив розлучення.
— Заочно?
— А чого ж? Так можна. Дітей у них нема, квартиру на неї записав, від права на спільне майно відмовився. Прислав якогось спритного юриста, той все швиденько оформив — і хай живе свобода! — Локотков блазнювато відсалютував пляшкою.
— Ти, бачу, стільки про нього знаєш, наче член його сім’ї.
— Він же мій давній знайомий. Навіть аби ти в когось іншого спробував довідки про Зарубу навести, тебе б усе одно до мене спрямували. На початку дев’яностих Паша бухгалтером працював на одному нашому заводі, який ще в перебудову по швах тріщав. Ну, він прокрутився і примудрився практично все, що можна було перетворити на брухт кольорових металів, із заводу вивезти. Спочатку — в Київ, потім на Росію переключився, благо до кордону тут до плюнути можна. Але найбільше йому сподобалося гнати брухт у Прибалтику. Сам ніде не світився, тому коли всю його
