Темна вода - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Знаєте що, Людочко, ви мене спокусили, — Мельник витягнув із кишені шортів купюру. — Нате вам, і здачі не давайте. Я, вважайте, у вас на всі купив горілки і ще, може, пляшку коньяку. Вистачить?

— Та хвате наче, — молодиця покрутила в руці купюру.

— Значить, давайте я соточку зараз потягну, а решту ви поставте в холодильник. Ми ж домовилися. Ви не забудете?

— Тю на вас, мужчина... Мені вона треба, вашая водка...

Думка запастися алкоголем прийшла спонтанно. Але зараз Мельник вже не шкодував, що затарився. Був би алкоголь, а де і з ким його випити, завжди знайдеться. Цілком можливо, сьогодні ввечері він візьме якусь пляшку і сходить до Обухівського налагоджувати контакти.

Так, у всякому разі, повинно бути простіше.

На пляжі, як і очікував Мельник, у таку шалену спеку ніде було не те що примоститися — ногою ступити.

Максимально, наскільки дозволяли правила пристойності, оголені людські тіла вкривали собою всю прибережну ділянку. Вода на цей час уже трохи спала, звільнивши, таким чином, ще трохи місця для пляжників. Біля самої води гасали з вереском діти. І, здається, дорослі заздрили їм — ці точно можуть поки що бігати повністю голими, не дотримуючись тих умовностей, з якими можуть рахуватися старші. Практично всі пляжниці лежали на животах, блаженно заплющивши очі, розстебнувши бретельки купальників на спинах і спустивши їх до самих плечей. Це вся відвертість, яку тут могли собі жінки.

Мужики тягнули пиво, грали в карти, хрумкотіли чіпсами і ліниво переговорювалися. Час від часу вони піднімалися, аби зайти в воду. Це, до речі, теж виявилося практично неможливим — у річці бовталося чи не більше людей, ніж засмагало на березі. Постоявши хвилин десять, Мельник запідозрив: ті, хто розлігся на пляжі, не дуже хочуть підводитися, а ті, хто купається, не прагнуть виходити з води.

Дитячий вереск змішувався із захопленим реготом дорослих. Біля самої води хтось завбачливо поставив металеву дитячу гірку із довгим спуском, нижній край якого занурювався в воду. Із бажаючих ковзнути з неї в воду утворилася величенька черга. Тут дорослі явно витісняли дітей, хоча ті теж рвалися на цей атракціон. Чоловіки ковзали мовчки, лише голосно відфоркувалися, виринувши з води. Жінки вищали, реготали і навіть матюкалися, переповнені емоціями. Але якщо вони традиційно ковзали на задах, мужики експериментували — лягали на гірку животом, сідали задом наперед, умощувалися горілиць і мчали на спині головою вперед.

До всього цього домішувалася музика, яка линула з матюгальника, причепленого на спеціально для цього діла стовпі, вкопаному збоку від проходу, що вів із території бази на пляж. Тут, як зрозумів Мельник, дуже добре брало київські FM — станції. В даний момент горлало „Наше радіо”.

Пройшовшись очима по пляжу, Віталій спробував вирахувати серед чоловіків у плавках рятувальників. Ніхто з відпочиваючих не звертав надто пильної уваги на те, що робиться в воді і біля неї. Спеціального місця для рятувальників тут теж не було обладнано. Зате знайшлася відповідь іще на одне запитання — Мельник дізнався, про яку „Аврору” говорила йому продавщиця Люда.

Неподалік від огорожі, на самому початку пляжу біля кущів стовбичив корабель. Вірніше, це був звичайний річковий буксирний катер, видно, списаний на металобрухт. Але хтось із підприємливим розумом використав його інакше: пофарбував у темно-жовтий колір, обладнав на палубі щось на зразок відкритої тераси кафетерію, заставивши її столиками та стільчиками, рульову рубку переробив під бар і на довершення картини написав синьою фарбою на борту: „АВРОРА”.

Чому „Аврора”, Мельник зрозумів відразу.

Звичайно ж тому, що крейсер.

І не інакше.

На палубі за столиками не було вільного місця. А по сходинках туди-сюди сновигав народ, в основному — молоді хлопці та дівчата. Забігши туди з порожніми руками, назад пацани поверталися з пивом, їхні подруги — зі слабоалкогольними газованими напоями, яких Мельник на дух не переносив.

Попри загальний галас і коктейль звуків, змішаний із дитячих криків, реготу та вищання „екстремалів” біля гірки та музики з динаміка Віталій раптом вирізнив для себе якесь додаткове джерело гамору. Воно видавалося какофонією в цьому таки справді гармонійно замішаному одне на одному тарарамі. Повівши головою на цей шум, Мельник наткнувся очима на трьох кремезних хлопчаків років по сімнадцять-вісімнадцять, чимось невловимо схожих один на одного. Двоє були в плавках, один — у смугастих „сімейних” трусах. З приводу свого купального костюма він явно не комплексував, так само як не відчував дискомфорту від попечених плечей. Про що вони говорили, Мельник не зрозумів, та й не дослухався до розмови. Але поява в полі його зору цієї трійці насторожила. Причому навіть звичайна пересічна людина, не знайома зі специфікою живої щоденної роботи карного розшуку і взагалі — міліції, повинна була підсвідомо відчути небезпеку для себе і про всяк випадок триматися від них подалі.

А Віталій навіть не підозрював — він з першого погляду готовий був закластися на сто баксів, що ці троє являють собою маленьку хижу зграю.

В чому вони винні, колишній опер ще не знав. Зате знав напевне — до кожного з них при бажанні можна причепити розбій, пограбування, хуліганство, зумисне завдання тілесних пошкоджень, як важких так і середньої тяжкості. Навіть замах на вбивство. Такі, коли налітають на когось всі гуртом, менш за все дбають про те, аби ненароком не вбити людину. А крадіжка відпадає. Вони не полізуть, крадучись, у чиюсь порожню квартиру, аби забрати кілька тоненьких золотих ланцюжків і сто доларів із сховку в шафі під чистою білизною. Це саме вони з більшим задоволенням готові зробити темного вечора в тихий підворітні.

Причому якщо не всі, то один із них точно вже мав проблеми з законом. Хто саме, Мельник не міг отак відразу вирахувати. Не міг і пояснити, чим ця компанія нагадує йому вуличну гопоту. Та цей не можливо пояснити. Такі речі опера і звичайні патрульні менти відчувають на підсвідомому рівні. І практично ніколи не помиляються в підозрах.

Від цих та