Джерело - Ден Браун

Ленґдон замислився, добре це чи погано.

— Те, що ви зараз бачите, є рідкісним еволюційним процесом, що має назву облігатного ендосимбіозу, — говорив Едмонд. — Зазвичай еволюція є біфуркаційним процесом — певний вид ділиться на два нові види, — однак іноді, дуже рідко, якщо два види не можуть вижити один без одного, то відбувається протилежне… і замість біфуркації одного виду відбувається об’єднання двох видів в один.

Таке об’єднання нагадало Ленґдонові синкретизм — процес об’єднання двох релігій, який дає третє, цілковито нове вчення.

— Якщо ви не вірите, що людина скоро з’єднається з технікою, — мовив Едмонд, — просто погляньте навколо.

На екрані промайнуло швидке слайд-шоу — люди, які не випускають із рук мобільних телефонів; люди в окулярах віртуальної реальності, з блютузом у вухах; бігуни з плеєрами, причепленими до руки; родина за обідом — і посеред столу стоїть смарт-динамік; малюк у колисці, який грає на планшеті.

— Це лише примітивний початок симбіозу, — промовив Едмонд. — Ми вже починаємо вживлювати в мозок мікросхеми, запускати назавжди в кров наноботів, створюємо синтетичні кінцівки, які контролюються мозком, використовуємо генетичні інструменти на кшталт CRISPR для впливу на свій геном і, цілком буквально, проектуємо покращену версію самих себе.

Тепер Едмонд майже сяяв від пристрасті й захвату.

— Люди еволюціонують, перетворюються на щось інакше, — проголосив він. — Ми стаємо гібридним видом — біологічно-технічним. Ті інструменти, які сьогодні живуть поза нашими тілами: смартфони, слухові апарати, окуляри, більшість ліків — через п’ятдесят років будуть вбудовані в наші тіла настільки, що ми вже не зможемо вважати себе Homo sapiens.

За спиною Едмонда з’явилася вже знайома картинка — еволюція від шимпанзе до сучасної людини.

— Ми незчуємося, — промовив Едмонд, — як станемо наступним кадром у мультфільмі еволюції. І тоді будемо озиратися на сьогоднішніх людей розумних, як ми зараз на неандертальців. Нові технології на зразок кібернетики, синтетичного інтелекту, кріоніки, молекулярної інженерії, віртуальної реальності навіки змінять уявлення про те, що означає бути людиною. І я розумію, що серед вас багато тих, хто вважає Homo sapiens богообраним видом. Я можу зрозуміти, що для вас ця новина може скидатися на кінець світу. Але, благаю вас, повірте мені… майбутнє насправді значно світліше, ніж ви собі думаєте.

Раптово охоплений надією та оптимізмом, великий футуролог почав у яскравих барвах описувати це майбутнє — такого Ленґдон навіть не наважувався уявити.

Едмонд переконливо описував майбутнє, в якому техніка стане такою дешевою й повсюдною, що межа між бідними і багатими зітреться. Майбутнє, в якому технології поводження з середовищем дозволять мільярдам людей пити воду, їсти ситну й корисну їжу, мати доступ до чистих джерел енергії. Майбутнє, де хвороби, такі як рак Едмонда, будуть викорінені завдяки геномному лікуванню. Майбутнє, де потужна сила інтернету нестиме освіту навіть у найдальші куточки Землі. Майбутнє, де рóботи за конвеєром звільнять робітників від одноманітної праці для більш вдячних занять, що відкриються в таких сферах, яких ми ще не уявляємо. І, понад усе, майбутнє, де новітні технології почнуть створювати таке багатство важливих для людства ресурсів, що воювати за них буде безглуздо.

Ленґдон слухав прогноз Едмонда, і професора переповнювало давно забуте почуття. І він знав: мільйони інших глядачів у ту саму мить відчувають щось подібне — несподіване піднесення і світлу надію на майбутнє.

— Мене в цій майбутній добі чудес тільки одне засмучує. — Раптом голос Едмонда затремтів. — Мені дуже шкода, що сам я до неї не доживу. Останнім часом — і навіть мої близькі друзі про це не знали — я дуже хворів… здається, я не житиму вічно, як збирався. — Він спромігся на єхидну посмішку. — На той час, коли ви це бачите, мені залишатиметься кілька тижнів життя… чи кілька днів. Будь ласка, друзі, знайте, що звертатися до вас цього вечора було для мене найбільшою честю і радістю в житті. Дякую, що мене вислухали!

Тепер Амбра стояла біля Ленґдона, і обоє з печаллю й захватом слухали звернення свого друга до світу.

— Ми зараз стоїмо на химерному перевалі історії, — продовжив Едмонд. — Зараз виникає відчуття, ніби світ перевернувся догори ногами і ніщо не є таким, яким ми його собі уявляємо. Але непевність завжди віщує шалені зміни; перед трансформаціями ми завжди відчуваємо тривогу і страх. Я прошу вас покладати надію на людську здатність до творчості й любові, адже ці дві сили в поєднанні можуть освітити темряву.

Ленґдон поглянув на Амбру й побачив, що по її обличчю течуть сльози. Він обережно пригорнув її — і вони обоє слухали останні слова, якими їхній друг перед смертю звертався до світу.

— Рухаючись до непевного завтра, — промовив Едмонд, — ми перетворимо себе на дещо більше, ніж можемо собі уявити, — такої сили ми навіть не бачили в найсміливіших мріях. І при цьому не забуваймо мудрих слів Черчилля, який застерігав: «Ціна величі… це відповідальність».

Ці слова особливо глибоко прозвучали для Ленґдона, який часто боявся, що людству не вистачить відповідальності в користуванні манливими, запаморочливими новими винаходами.

— Хоч я й атеїст, — промовив Едмонд, — але перед тим, як попрощатися з вами, дозвольте прочитати молитву, яку я нещодавно написав.

«Едмонд написав молитву?»

— Я назвав її «Молитвою до Майбутнього».

Едмонд заплющив очі й промовив повільно, з дивною певністю:

— Нехай наша філософія крокує в ногу з нашими технологіями. Нехай наше співчуття крокує в ногу з нашими силами. І нехай рушієм змін буде любов — а не страх!

Із цими словами Едмонд Кірш розплющив очі.

— Прощавайте, мої друзі, і дякую вам! — сказав він. — І, не побоюся цього слова… Боже вам помагай!

Едмонд якусь мить дивився в камеру, а тоді його обличчя зникло в кипучому морі білого шуму. Ленґдон дивився на поцяткований чорно-білий екран, і його серце переповнювала гордість за друга.

Стоячи поруч із Амброю, Ленґдон уявляв мільйони людей, які щойно разом з ними дивилися цей геніальний витвір Едмонда. Професор, сам собі дивуючись, подумав: «А може, остання ніч Едмонда на землі склалася якнайкраще?»

Розділ 97

Командор Дієго Ґарса стояв під чорною стіною підвального офісу Моніки Мартін і тупо дивився в екран телевізора. На його руках іще залишалися наручники, обабіч стояли два агенти Гвардії, виконуючи прохання Моніки вивести його зі зброярні, щоб він міг подивитися презентацію Кірша.

Ґарса дивився на шоу футуролога разом із Монікою, Сурешем, кількома агентами Гвардії та строкатим гуртом нічної обслуги палацу, яка покинула свої справи й прибігла в підвал до телевізора.

Тепер на екрані перед Ґарсою на зміну атмосферним перешкодам виникла мозаїка новин