Янголи і демони - Ден Браун

Колер знав, що має дуже мало часу, щоб виконати те, по що сюди з’явився. Крім того, він знав, що може не дожити до ранку. Дивно, як мало це його турбувало. Смерть була тією ціною, яку він готовий був заплатити. Він надто багато стерпів у житті, щоб тепер дозволити якомусь камерарію на ім’я Карло Вентреска знищити його працю.

— Сеньйоре! — кричали гвардійці. Вони забігли вперед і заступили йому шлях. — Зупиніться! — Один витягнув пістолет і націлився на Колера.

Колер зупинився.

— Прошу вас, містере Колер, — втрутився Рошер винувато. — Це буде лише хвилька. До кабінету Папи ніхто не заходить без попередження.

З виразу обличчя Рошера Колер зрозумів, що зачекати таки доведеться. Що ж, подумав він. Зачекаємо.

З боку гвардійців було жорстоко спинити Колера якраз навпроти високого дзеркала в позолоченій оправі. Дивитися на власне скалічене тіло йому було огидно. Давня лють закипіла в його душі з новою силою. І додала впевненості, що діє він правильно. Зараз він в оточенні ворогів. Власне, ці люди позбавили його гідності. Через них йому не довелося в житті пізнати дотику жінки. Через них він не міг гордо випростатись, одержуючи нагороди за наукові досягнення. Якою істиною володіють ці люди? Які, чорт забирай, вони можуть навести докази? Книжку з давніми байками? Обіцянки нових чудес? Наука щоденно творить чудеса!

Якусь мить Колер дивився у власні холодні очі в дзеркалі. Сьогодні я можу загинути в лапах релігії, подумав він. Але це буде не вперше.

Раптом він знову побачив себе одинадцятирічним хлопчиком у просторому батьківському будинку у Франкфурті. Він лежить у ліжку на найтонших лляних простирадлах, наскрізь просякнутих його потом. Юному Максові здається, що він горить у вогні, усе його тіло терзає неймовірний біль. Біля ліжка третю до(>у поспіль стоять навколішках мати й батько. Вони моляться.

Трохи далі, у тіні, стоять троє найкращих лікарів Франкфурта.

— Прошу вас, подумайте ще раз! — каже один із лікарів. Погляньте на хлопця! Температура в нього підвищується. Він терпить страшний біль. Він у небезпеці!

Але Макс, навіть не почувши відповіді, чудово знає, що скаже мати.

— Gott wird ihn beschüetzen.

Так, думає Макс. Бог мене захистить. Упевненість у голої і матері додає йому сили. Бог мене захистить.

Через годину Максові здається, що по його тілу проїхалось авто. Він уже не може ні дихати, ні кричати.

— Ваш син дуже страждає, — каже інший лікар. — Дозвольте хоча б дати йому знеболювальне. Одна проста ін’єкція...

— Ruhe, bitte! — не розплющуючи очей, обриває лікаря батько І знову поринає в молитву.

«Тату, прошу тебе! — хоче закричати Макс. — Дозволь їм полегшити біль!» Але слова тонуть у нападі кашлю.

Ще через годину біль стає просто жахливим.

— Вашого сина може паралізувати, — бідкається один із лікарів. — Він навіть може померти! У нас є ліки, що врятують його.

Фрау і герр Колери не допускають лікарів до сина. Вони не вірять у медицину. Хто вони такі, щоб втручатися в плани самого Господа? Вони моляться ще завзятіше. Зрештою, це ж Бог дав їм цього хлопчика. Навіщо Йому відбирати його в них? Мати шепоче йому, щоб був сильний. Вона пояснює, що Бог його випробовує... так само, як колись випробовував Авраама... перевіряє, наскільки міцна його віра.

Макс намагається вірити, але біль стає просто нестерпним.

— Я більше не можу на це дивитись! — у розпачі вигукує один із лікарів і вибігає з кімнати.

До світанку Макс уже ледь притомний. Усі м’язи звело судомою. Де ж Ісус? застановляється він. Він що, мене не любить? Йому здається, що життя виходить з його тіла.

Мати заснула навколішках біля ліжка, обіймаючи його. Батько стоїть біля вікна і дивиться на схід сонця. Здається, він перебуває в якомусь трансі. Макс чує, як він безперестанку бурмоче молитви, благаючи Бога змилосердитися над його сином.

І цієї миті Макс зауважує когось над собою. Хто це? Янгол? Він уже майже нічого не бачить. Повіки в нього розпухли й не піднімаються. Цей хтось шепоче йому на вухо, але голос, який він чує, не схожий на голос янгола. Макс упізнає одного:і лікарів... Того, що два дні просидів в кутку кімнати, без упину благаючи Максових батьків дозволити дати хлопцеві якісь нові ліки з Англії.

— Я ніколи собі не пробачу, — пошепки каже лікар, — якщо не зроблю цього. — Він обережно піднімає худеньку руку Макса. — Шкода, що я не зробив цього раніше.

Макс відчуває легкий укол — через біль він майже не помітний.

Тоді лікар тихо пакує свої речі. Перед тим як піти, він кладе долоню Максові на чоло.

— Це врятує тобі життя. Я дуже вірю в силу медицини.

Уже за кілька хвилин Максові здається, що його жили наповнюються якимось чарівним духом. Тепло розтікається по всьому тілу, і біль стихає. Нарешті, вперше за багато днів, Макс засипає.

Наступного дня температура спадає, і мати з батьком проголошують, що Бог сотворив чергове чудо. Однак, коли з’ясовується, що їхній син залишиться калікою, вони впадають у відчай. Садять хлопця в інвалідний візок і везуть до церкви, щоб порадитися зі священиком.

— Цей хлопець вижив тільки з ласки Божої, — каже їм священик.

Макс мовчки слухає.

— Але ж наш син не може ходити! — плаче фрау Колер.

Священик із сумом киває.

— Мабуть, Господь покарав його за брак віри.

— Містер Колер? — Це повернувся швейцарський гвардієць який побіг доповісти камерарію про приїзд гостя. — Камерарій готовий вас прийняти.

Колер щось пробурчав і поїхав по коридору.

— Ваш візит його здивував, — сказав гвардієць.

— Авжеж, — відповів на ходу Колер. — Я хотів би зустрітися з ним віч-на-віч.

— Це неможливо, — заперечив гвардієць. — Ніхто...

— Лейтенанте, — гаркнув Рошер. — Зустріч відбудеться так, як хоче містер Колер.

Гвардієць тільки здивовано закліпав очима.

Перед дверима кабінету Рошер дозволив своїм гвардійцям ужити стандартних заходів безпеки щодо Колера. Проте через численні електронні прилади на інвалідному кріслі від портативного металошукача не було жодної користі. Гвардійці обшуками Колера, однак, ніяковіючи перед його каліцтвом, зробили це не зовсім ретельно... Револьвера, прикріпленого знизу до крісла, вони не знайшли. Не відібрали вони й іншого предмета... того, що мав поставити ефектну крапку в подіях цього вечора.

Коли Колер в’їхав до кабінету, камерарій Вентреска стояв на колінах перед каміном, у якому ледь жеврів вогонь, і молився. Він не розплющив очей.

— Містере