Цифрова Фортеця - Ден Браун
А в Севільї Бекер знову і знову прокручував подумки почуту інформацію. І бурмотів собі під ніс: «Що то були за ізотопи? Як вони їх назвали? U-238 та U...» Він важко зітхнув. Тепер це не мало значення. Адже він викладач мов, а не фізик.
— Зламувачі готуються авторизуватися!
— Господи Ісусе! — досадливо простогнав Джабба. — Та чим відрізняються ці два довбані ізотопи? Хто-небудь знає, чим вони відрізняються? — Ніхто йому не відповів. Повна кімната технарів — а всі стояли й безпорадно дивилися на візуальну репрезентацію. Джабба крутнувся до монітора — і здійняв догори руки. — І чому, коли треба, поруч немає фізика-ядерника, трясця його матері?!
Сюзанна витріщалася на уривчастий відеокліп на стінному екрані, усвідомлюючи, що це кінець. Знову і знову дивилася вона, як знову і знову помирав Енсей Танкадо. Він намагався щось сказати, та слова застрягали в нього в горлі, він виставляв свою калічну руку... намагаючись щось передати людям, що над ним схилилися. «Він намагався врятувати банк даних, — подумала Сюзанна. — Але ми вже ніколи не дізнаємося — як саме».
«Нападники біля воріт!»
Джабба витріщився на екран.
— Ну от, почалося! — По його обличчю котилися рясні краплини поту.
На центральному екрані зникло останнє тоненьке пасмо захисної лінії. Довкола осердя скупчилися лінії — щільною чорною масою. Мідж відвернулася, не в силах спостерігати. Фонтейн непорушно закляк, дивлячись поперед себе. А Брінкергоф мав такий вигляд, що ось-ось зомліє і впаде.
«Десять секунд!»
А Сюзанна не могла відвести погляд від відео, на якому помирав Танкадо. На його обличчі відбилися відчай та жаль. Знову і знову він піднімав свою руку з блискучим перснем, тикаючи людям в обличчя своїми спотвореними пальцями. «Він щось їм каже. Але ж що?»
На верхньому екрані було видно Девіда; він сидів, глибоко замислившись. «Різниця, різниця, — безперервно бурмотів він сам собі. — Різниця між U-238 та U-235. Це має бути щось дуже просте».
Технар почав зворотний відлік.
— П’ять! Чотири! Три!
Останнє слово опинилося в Іспанії менш ніж за десяту частину секунди. «Три... три...»
Девіду Бекеру здалося, що в нього знову поцілили шокером. Світ довкола нього вповільнився й зупинився. Три... три... три. 238 мінус 235! Різниця — 3! Неквапливо, як в уповільненому кіно, він простягнув руку до мікрофона.
А в цю саму мить Сюзанна знову придивилася до простягненої руки Танкадо. І раптом побачила не лише перстень... не лише шматок золота з гравіруванням... Вона побачила плоть і пальці. Три пальці. Справа була зовсім не в персні. Справа була в плоті, у пальцях. Танкадо нічого не казав, він їх показував! Він розкривав їм свою таємницю, свій код-убивцю, благав, щоб хтось зрозумів це... молячи Бога, щоб його секрет вчасно дістався до АНБ.
— Три, — прошепотіла приголомшена Сюзанна.
— Три! — заволав Бекер з Іспанії.
Але у вибухлому хаосі їх, здавалося, ніхто не почув.
— Нам гаплик! — скрикнув технар.
ВР яскраво заблимала — то осердя потонуло в потоці нападників. Угорі заревіли сирени.
«Скачується інформація!»
«Швидкісні підключення в усіх секторах!»
Сюзанна рухалася, наче уві сні. Вона крутнулася до клавіатури Джабби. Обертаючись, вона на мить спинила погляд на своєму нареченому, Девіді Бекері. І знову його голос вибухнув угорі.
«Три! Різниця між 235 та 238 — три!»
Усі в кімнаті поглянули вгору на екран.
«Три!» — закричала Сюзанна, долаючи какофонію сирен та криків фахівців. Вона показала на екран. Усі простежили поглядом і побачили простягнуту руку Танкадо з трьома калічними пальцями на сліпучому севільському сонці.
Джабба аж закляк на місці.
— О Боже праведний! — Він второпав, що геніальний каліка увесь час підказував їм відповідь.
— Три — це просте число! — випалила Соші. — Три — просте число!
На обличчі Фонтейна з’явився спантеличений вираз.
— Невже все так просто?
— Скачується інформація! — скрикнув технар. — І скачується дуже швидко!
В одну мить всі, хто був на подіумі, рвонули до термінала — маса людей із простягнутими руками. Але Сюзанна, як вправний гравець у регбі, кинулася напрямки через натовп, першою опинилася в «заліковому полі» і вдрукувала цифру 3.
І на екрані, що панував над усім цим гармидером, з’явився простий напис:
Ввести пароль З?
— Так! — скомандував Фонтейн. — Негайно!
Затамувавши подих, Сюзанна опустила палець на клавішу «Ввід». Комп’ютер пискнув один раз.
Усі стояли, боячись поворухнутися.
Минуло три болісно довгі секунди, але не сталося нічого.
Сирени вили й далі. П’ять секунд. Шість.
«Скачується інформація!»
«Жодної зміни!»
Мідж аж підскочила і стала несамовито тицяти пальцем на екран угорі.
— Дивіться, дивіться!
А на екрані з’явилося повідомлення.
Код-убивцю підтверджено
— Завантажити фільтри системного захисту! — скомандував Джабба.
Та Соші випередила його і вже встигла послати команду.
— Скачування інформації перерване! — заволав технар.
— Вторгнення перепинене!
На ВР угорі почав відновлюватися перший захисний щит. І чорні лінії, що нападали на осердя, були миттєво відрізані.
— Поновлюється! — скрикнув Джабба. — Ця бісова штука поновлюється!
Усі на якусь мить завмерли, мимоволі відмовляючись вірити, боячись, що за кілька секунд усе знову рухне. Та ось почав з’являтися другий захисний щит, потім — третій. І за кілька секунд повністю відновилася вся система фільтрів. Банк даних знову був під надійним захистом.
У приміщенні вибухнув радісний гармидер. Хаос. Технарі обнімалися, тріумфально підкидаючи вгору комп’ютерні роздруківки. Сирени стихли й замовкли. Брінкергоф обхопив руками Мідж і так і завмер. Соші Вибухнула зливою сліз.
— Джаббо, — суворо спитав незворушний Фонтейн. — Скільки їм вдалося витягнути?
— Дуже мало, — відповів Джабба. — Дуже мало. Жодного повного документа.
Фонтейн повільно кивнув, і в кутиках його рота промайнула тінь посмішки. Він озирнувся, шукаючи поглядом Сюзанну Флетчер, але та вже йшла до передньої частини кімнати. Перед нею був Девід, чиє обличчя займало увесь стінний екран.
— Девіде!
— Привіт, красуне! — усміхнувся він.
— Повертайся додому, — сказала вона. — Негайно ж повертайся додому.
— І зустрінемося в «Кам’яній садибі»? — поцікавився він.
Вона кивнула, і на очах у неї виступили сльози.
— Домовилися.
— Агенте Сміт! — гукнув Фонтейн.
На екрані за Бекером з’явився Сміт.
— Слухаю, сер.
— Виявляється, у містера Бекера сьогодні побачення. Потурбуйтеся, щоб він дістався додому негайно.
Сміт кивнув.
— Наш літак
