Безцінний - Зигмунт Мілошевський

— Чому він не відкрився?

— Я теж про це думала. І моя версія така. Палез’є, відомий раніше як Ашкеназі, співпрацює з Франком, приятелює з ним і десь у ключовий момент на зламі сорок четвертого і сорок п’ятого років разом із Франком ховає найціннішу частину губернаторської здобичі про чорний день. Можемо припускати, що там є колекція із зібрань Мілевського, Рафаель і те щось, таємничий секрет, про який ми говорили і який з якихось причин такий важливий для наших американських друзів. От тільки тоді, коли Франк впевнений, що Палез’є ховає скарби для нього, той насправді ховає їх для себе. Тому американці нічого не знайшли, перевіряючи в 1946 році місце, куди їх відправив Франк. І тому одразу ж після цього вбили Ашкеназі, тобто Палез’є, у польській в’язниці, а трохи згодом повісили Франка.

— Стривай, я не встигаю, як ти собі це уявляєш?

— Гаразд, іще раз пояснюю для арт-дилера. — З 1941 року на грабунках творів мистецтва разом із Гансом Франком працює такий собі Вільгельм-Ернст Палез’є.

— А насправді це Генрик Ашкеназі, що шпигує на користь польського уряду в Лондоні.

— Саме так. Протягом кількох років він не лише здобуває інформацію про зібрання Франка, а ще й приятелює з нацистом, здобуває його прихильність. Коли наближається Червона армія, всі пам’ятки висилають до Німеччини, до сховищ у Нижній Сілезії або далі до Баварії, на віллу Франка. Майже всі, оскільки найцінніші скарби вирішують заховати тут.

— Навіщо?

— Бо сховища в Німеччині були офіційні, підготовлені німецькою адміністрацією набагато раніше. Не думаю, щоб Франк на початку 1945 року мав якісь сумніви щодо того, що буде з тисячолітнім Рейхом, він хотів просто врятувати свою шкуру. А для порятунку йому потрібні були розмінні карти. Тримання цих карт в офіційних сховках, які у першу чергу будуть виявлені росіянами або американцями, не мало жодного сенсу.

— Отож Франк наказує Ашкеназі сховати свій скарб. І що далі?

— І Ашкеназі ховає, доповідає губернаторові, що завдання виконане, разом їдуть через Нижню Сілезію до Баварії, де обох ув’язнюють янкі. Проте Ашкеназі не виконав доручення губернатора. Звісно, заховав фанти, але не в узгодженому місці, а в іншому, відомому тільки йому.

Якусь мить мовчали, обмірковуючи інформацію, складаючи в уяві всі фрагменти історії. Тишу порушив Анатоль.

— Повторюю запитання: чому він не відкрився? Чому не сказав одразу після затримання: агов, це я, ваш найцінніший агент, дайте мені орден. І ось вам ключ до сховища, в якому знайдете Рафаеля, масу невідомих імпресіоністів і ще купу документів, за які американці в нагороду зроблять із Польщі сорок дев’ятий штат США.

— Єдина відповідь, що спадає мені на думку, — це те, що він був патріотом. У 1946 році не було відомо нічого. Чи Польща взагалі існуватиме? Чи стане частиною СРСР? Чи кордони остаточні? У цих умовах відкриття сховища могло означати не подарунок для Польщі, а лише подарунок для Сталіна. І я кажу не про картини, а про секрет. Ашкеназі мусив вирішити, що перечікування, навіть у камері, це ціна, яку він готовий заплатити за те, щоб не допомагати Сталіну в його політиці. Це був чоловік зі Львова, він знав, що таке радянська влада. Знав, що прямо за кордоном мільйони українців гинули з голоду, бо такою була примха генералісимуса. Постав себе на його місце, Анатолю. Чи пожертвував би ти часткою свободи, аби лише не допомогти кривавому диктаторові? Наскільки я тебе знаю, думаю, що так.

Ґмітрук скористався з того, що Лоренц на хвилину сіла, щоб встати й випростати ноги. Йому теж думалося ліпше під час руху, а двомісний номер був явно замалий для двох неврастеніків.

— Припустимо, я погоджуюсь. Але наскільки я розумію, тоді ми визнаємо, що Рафаель та імпресіоністи є жертвами секрету нарівні з Ашкеназі? Сиділи під замком і страждали, бо якась інформація не могла побачити денного світла?

Лоренц погодилась.

— І через це американці й усі інші хочуть нас тепер застрелити?

Лоренц знову погодилась. Анатоль кружляв по кімнаті, як лев у клітці.

— О’кей, — сказав тоном, ніби це мав бути вступ до ґрунтовного висновку, але урвав і знову замислився.

— О’кей, у мене одне запитання до вас, мудрагелів. Що це може бути за бомба, яка була настільки важлива не лише сімдесят років тому, але й зараз?

9

Ярослав Жвірко з гордістю обвів поглядом невеличку конференц-залу. Не припускав, що в такий день, на Різдво Христове, зберуться всі. Однак приїхали. Попри те, що більшість мала сім’ї, що свята означали для них масу обов’язків, що довелося, напевно, досягнути вершин дипломатії, — приїхали. Поєднані однією ідеєю й одним прагненням, достоту як галерники ланцюгом.

— Я зворушений, — почав він, — просто зворушений, що ми всі зібралися. Цей день особливий, тож дозвольте мені побажати нам усім чудових свят і найкращого Нового року. Нехай це буде рік, у якому збуваються всі мрії, — він зробив драматичну паузу, щоб за мить додати: — Нехай це буде рік, у якому збудеться наша мрія!

Пролунали дружні оплески.

— А тепер, любі браття, як завжди прошу, аби кожен повідомив, що змінилося на його ділянці за останні двісті тридцять два дні. Сподіваюся, що цей час був плідним і що, йдучи на вечерю, ми ще сильніше віритимемо в те, що кінець наших пошуків близький.

З цілковитою повагою кивнули головами, кожен рвучко випростав лівицю в братерському привітанні, тримаючи руку так, як це робить дама, подаючи її для поцілунку.

На середньому пальці кожного з них був зроблений на замовлення в одній із гданських ювелірних майстерень перстень — темний бурштин, оправлений у срібло.

10

Кароль прийняв виклик.

— По-перше, можемо припустити, що ця інформація стосується якоюсь мірою і Сполучених Штатів, і нацистської Німеччини, і що її розкриття було б шкідливе для обох сторін.

— Чому? — допитувався Анатоль.

— Тому що історики сімдесят років розмірковують, ким насправді був Ганс Франк. Берлін дратували його зухвальство, самобутність і неймовірна зажерливість. Налаштував проти себе, мабуть, усю верхівку з Берліна, а все одно був недоторканний. Напрошується пояснення, що Франк мав потужний компромат на когось із першої ліги. Якийсь малий або великий секрет, який дозволяв йому залишатися безкарним.

Покивали головами. Висновок був логічний.

— А Штати? — не вгавав Анатоль. — Чи може це