ТІнІ СицилІЇ - Sancho Pansa

   Через декілька днів відбулись похорони. День похорону Назара видався похмурим, хоча небо залишалося ясним. На пагорбі біля старого дубу, під яким його вирішили поховати, зібралися всі, хто знав і любив його. Вітер тихо шелестів у кронах дерева, ніби розповідав старі історії про його життя.

Даніель стояв попереду всіх, його обличчя було стриманим, але очі видавали тугу, яку він намагався приховати. Поруч із ним стояли Марія й Анна, а далі —Санчо Панса, якого він знав не довго але вони стали немов брати, Даша і за нею стояв Влад, який уже курив десяту сигарету стримуючи в собі емоції, щоб не заплакати , вони прийшли попрощатися з тим, кого вважали своїм братом. На невеликому столі поруч із труною лежав його улюблений шкіряний плащ і кулон з фотографією на які були Валерія і Назар, ще поклали два кільця, які були призначені для весілля цих двох. Кожен присутній мовчки підходив до труни, залишаючи на ній квітку або торкаючись її, ніби прощаючись востаннє.

Коли настав час говорити, Даніель зробив крок уперед. Його голос був глибоким і спокійним, але кожне слово звучало з гіркотою:

— Назар був не лише нашим другом. Він був тією людиною, яка завжди йшла вперед, навіть коли інші вагалися. Він був сильним, але не через свої м'язи чи зброю. Його сила була в його серці. У його відданості тим, кого він любив.

Він на мить замовк, проводжаючи поглядом труну, яка повільно опускалася в землю.

— Він втратив Валерію, але ніколи не здався. І тепер, нарешті, він знову разом із нею. Вони обоє заслужили спокій, якого ми не змогли їм дати за життя.

Даніель опустив голову, стискаючи в руці невеликий амулет, який Валерія колись подарувала Назару. Він поклав його на труну перед тим, як земля назавжди вкрила її. Під дубом залишився лише свіжий пагорб землі та вінки з квітами. Дуб, як і Назар за життя, тепер став символом сили й спокою, які будуть жити в пам’яті кожного, хто його знав.