Місце під зорями - Анні Кос

— Мого вогню більше немає, втім, як і темряви. Жодної краплиночки, жодної іскри, і я гадки не маю, чи вони повернуться хоч коли-небудь. Я втратила усе, що мало для мене значення, — обличчя її знову затягнулося туманом пережитого болю. Вона кліпнула й безсило стиснула на руці браслет, що перетворився на звичайну прикрасу. — Ульфе, адже він пожертвував собою, не дозволивши мені...

— Я знаю, — він знову опустився навпроти й притиснув палець до її губ.

— Але я б могла спробувати...

— І неминуче загинула б. Йорунн, подивися мені в очі, — тон його став жорстким, майже наказовим, і вона глянула на нього каламутним від сліз поглядом. — Уже нічого не змінити, ми обидва це знаємо. Немає сенсу картати себе за чужі рішення. Він загинув не для того, аби ти зламалася під тиском провини, а заради того, щоб жила. Знаєш, чому? Бо він кохав тебе. Так сильно, що це кохання врятувало світ. Хоча б заради цього кохання ми з тобою маємо закінчити те, що не зміг закінчити він.

Вона мовчки кивнула й знову спробувала підвестися. Слабкість і нудота на деякий час змусили її забути про всі інші проблеми. Світ хитався, немов човник на хвилях, і врешті решт вона знов опустилася на потрісканий камінь.

— Іди без мене. Мені потрібен час, щоб відновитися. 

— Гаразд, залишу з тобою Арена.

— Мене й так ніхто не зачепить. Я знайду тебе в палаці сама, щойно зможу.

Ульф ще раз оглянув її, потім раптово схилився і поцілував дівчину в лоб, відкинувши назад пасмо обгорілого волосся.

— Бережи себе. Мені знадобиться твоя сила, підтримка і мудрість.

— І ти бережи себе, друже, — вона спіймала його руку, на мить притулилася до неї щокою й нарешті відштовхнула. — Ну, геть звідси!

За хвилину його силует загубився серед десятків людей. Йорунн дивилася вслід стривоженому, виснаженому битвою, втратами й непростими рішеннями другу, і розуміла, що не має часу на відчай. Не зараз. Можливо, потім, коли вітер віднесе в долини кіптяву і задуху пожеж, коли дощі змиють з бруківки кров полеглих і сльози тих, хто вижив, вона дозволить собі залишитися наодинці з розбитими надіями й загубленими мріями. Та поки що вона мусить підводитися та йти уперед. 

Йорунн повільно нахилилася й вперлася долонями у землю. Власне тіло здавалося чужим, незграбним, занадто важким та неворушким. Вона повільно підтягла до грудей спершу одне коліно, потім інше, відштовхнулася руками й спробувала розігнутися. Вийшло не з першої спроби, не з другої, і навіть не з третьої. Її хитало з боку в бік, наче п’яну. Хтось з воїнів простягнув їй руку, але Йорунн знала, що прийняти допомогу буде рівносильно визнанню поразки. Це її життя, її доля, її тіло та її завдання. Впорається з ним — впорається і з іншими. 

— Відійдіть, — хрипко наказала вона, й воїни відступили.

Стиснувши зуби, степовичка все ж підвелася, розправила плечі й навіть утрималася вертикально, хоча нестерпно хотілося просто звалитися вниз. Йорунн обережно зробила один вдих, другий… Нудота й запаморока відступали, серце заспокоювалося з кожним ударом. Вона повільно зробила перший крок, потім ще один.

Вона змогла зробити це.

Вона завжди зможе.

Вона йтиме уперед, допоки б’ється її серце.