Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи - Томаш Седлачек

Кедри вирубаємо

Утім, існує дещо інше, чим часто замінюють дружбу, що, навпаки, потрібно, чи навіть необхідно й суспільству, й економіці. Навіть найпримітивніші культури усвідомлювали цінність співробітництва для робочого процесу — тепер ми називаємо це колегіальністю, партнерством, чи хоча б терміном, який уже встиг стати профанацією, — співдружність. Такі дрібні зв'язки дуже потрібні й суспільству, і фірмі — роботу можна виконати набагато швидше й ефективніше, якщо люди можуть порозумітися й поза робочими питаннями та йдуть один одному назустріч. Чеська мова на позначення цього явища запозичила слово з англійської ! team. Командна робота ! запорука кращої продуктивності, тому керівництво наймає для тімбілдингу спеціалізовані фірми[38].

Однак справжня дружба, яка в «Епосі» стає однією з центральних тем, насправді зроблена зі зовсім іншого тіста, ніж партнерство. Дружба, як влучно описує К.С. Льюїс, | абсолютно неекономічний, небіологічний, цілком зайвий з погляду розвитку цивілізації й непотрібний зв’язок (наприклад, на відміну від еротичних почуттів чи любові матері, які нам потрібні зі суто репродуктивного погляду)[39]. Проте саме в дружбі часто виникають — до того ж повністю самовільно, ніби побічний продукт, щось на додачу | думки й вчинки, які разом здатні змінити обличчя суспільства[40]. Дружба здатна йти проти наїждженої системи там, де просто самому індивіду забракне сміливості.

Гільгамеш спочатку вважає саме дружбу (а не колегіальність) непотрібною і непродуктивною, аж доки сам через Енкіду не випробує її і не переконається, що дружба дає неочікувані результати. Відразу ж маємо чудовий приклад сили дружби, що здатна змінити (побороти) систему. Енкіду, якого спустили на землю боги як покарання Гільгамешові, зрештою, стає його нерозлучним другом, і разом вони вирушають на боротьбу з богами. Сам Гільгамеш ніколи б не наважився на щось подібне — й Енкіду також. У міфічній драмі часто знаходимо мотиви міцної дружби — друзі «бояться і підбадьорюють один одного перед боєм, шукають утіхи в своїх мріях і ціпеніють перед невідворотністю смерті»[41].

Гільгамеш, зв’язаний путами дружби й взаємної рішучості, забуває про будівництво свого оборонного муру (і відповідно відступається від своєї початкової найвищої мети) і вирушає далеко за межі міста, за свої безпечні мури, у дикі ліси, щоб відновити порядок у світі — вбити Хумбабу, втілення зла.

Живе в тому лісі лютий Хумбаба, —

Давай його вб’ємо разом з тобою,

Усе, що є злого, — проженемо зі світу!

Кедру я нарубаю, — поросли ним гори...[42]

На вирубці кедрів зупинімося детальніше. У старій Месопотамії дерево вважалося цінною сировиною. Експедиції за деревом були дуже небезпечними й вирушали в них лише найсміливіші. Небезпечність таких експедицій в епосі символізує якраз наявність у лісі Хумбаби. «Хумбаба, якого зіслав на землю Енліл, щоб той оберігав кедровий ліс, був покликаний відлякувати випадкових приблуд, які приходили шукати цінну кедрову деревину»[43]. В епосі сміливість Гільгамеша підкреслюється і його намірами вирубати кедровий ліс (і таким чином, окрім усього іншого, отримати величезне багатство).

До того ж кедр вважали священним деревом, а кедровий ліс був святилищем бога Шамаша. І так, завдяки дружбі, Гільгамеш та Енкіду наважилися повстати супроти самих богів та перетворити священне дерево в звичайнісінький (будівельний) матеріал, з яким можна робити майже будь-що — наприклад, побудувати частину міста, перетворити на будівельний матеріал цивілізації. Тобто вони «поневолили» те, що раніше було частиною природи. Ідеться про гарний протоприклад зміщення кордонів між святим і профанаційним (світським), ба й про прообраз уявлення, що природа нам дана лиш для того, щоб місту й людству постачати товар, матеріал, виробничий матеріал[44]. «Вирубка кедрів зазвичай оцінюється як «культурний успіх», оскільки в Уруку не було деревини для будівництва, і це щастя для міста, що Гільгамеш таким чином роздобув цінну сировину для свого міста. І цей вчинок передвіщає наші «культурні успіхи», пов’язані з перетворенням живих організмів (і мова йде не лише про дерева) на сировину, матеріал, товар... Перетворення космічного дерева на будівельний матеріал — це приклад, який нам подав Гільгамеш і за яким ми гарячково слідували»[45].

Так ми стаємо свідками важливої історичної зміни: люди почуваються природніше в неприродному середовищі міста, ми стали створіннями неприродно неприродними й неприродно природними. Природа — це вже не оселя людей, як це було в юдеїв, які за своєю натурою були радше кочівниками (що згодом і підтвердиться). Для месопотамців домівкою стає місто. І почалося все якраз у Вавилонії: людина переїздить у місто, оселю людей, а зовнішня природа стає лише постачальником сировини. Природа — це більше не сад, у якому створено людину, за яким вона повинна доглядати й у якому повинна жити, натомість природа стає лише резервуаром природних ресурсів.

У тій частині епосу, де розповідається про подорож Гільгамеша й Енкіду до Хумбаби, ховається ще одна причина такого звеличення Гільгамеша — легенди приписують йому відкриття кількох криниць у пустелі, які полегшили торговцям переїзд через територію старої Месопотамії. «Після того, як було знайдено достатню кількість криниць та оазисів, відкрилася дорога через пустелю з центрального Євфрату в Лівію, що означало справжню революцію для затяжних подорожей верхньою Месопотамією. І якщо традиційно вважається, що Гільгамеш першим пройшов цей шлях, прямуючи до кедрового лісу, тож цілком логічно, що йому приписують і всі заслуги з відкриття