Тріумвірат. Дитя вогню - Яна Паувел

Це означало, що хтось ще причетний до інциденту з гібридом. Хтось був у нього вдома. Хтось, хто не знав про дитину. Тоді вони припустили, що гібрид вбив дружину в приступі божевілля. Звісно, те що він після цього відправився в центр міста, мало дивний вигляд. Але тільки дурень шукатиме логіку в поведінці безумця. Принаймні, в цьому їх переконували слідчі Союзу.

— Отже, ти був там, коли вбили твою матір…

Тільки вимовивши це вголос, Ві зрозумів що довелося пережити цьому хлопчині. А він тоді ж був лише дитиною. Сидів десь замкнений і спостерігав за усім. А що далі? Коли вони пішли, забравши з собою тіло жінки. Що мав робити він? Один в лісі…

У Вітольда мороз побіг по шкірі, від однієї думки про це. А гібрид тим часом підійшов до ґратів настільки близько, наскільки це взагалі було можливо і, не припиняючи гарчати, подався вперед.

— Я вб’ю тебе. Розірву на шматки щойно з’явиться така можливість.

Князь мимоволі усміхнувся. Вони усі перебували зараз у такому становищі, що погрози кістлявого хлопчини замкненого в клітці не могли нікого налякати.

— Мабуть, ти мені не повіриш, але ні я, ні мої люди ніяк не причетні до вбивства твоєї матері. Чого не можу сказати про твого батька, — вирішив бути до кінця чесним Вітольд. — Його і справді вбив я.

Гібрид рикнув і знову кинувся на грати. І його знову відкинуло назад. Декілька хвилин він корчився на підлозі, після чого затих.

— Хочеш знати, що трапилося п’ятнадцять років тому з твоїми батьками? — несподівано вклинився в розмову Вільгельм, гібрид затамував подих прислухаючись. — Я розповім тобі. — Гібрид повільно повернув голову в бік вартового. — Але спершу у мене є декілька запитань до тебе.

Мабуть, це був єдиний спосіб зараз отримати від нього бодай якісь відповіді. Навряд чи він буде відповідати на запитання того, кого вважає своїм ворогом. А Вільгельм захистив його. Не дозволив їм його вбити. І хлопчина це запам’ятав. Те як він дивився на вартового відрізнялося. А Вільгельм, напрочуд добре вдавав співчуття.

— Я знаю, що ти не хотів нікого вбивати, — заспокійливим тоном мовив він.

— Я просто був голодний, — кинувши на Вітольда короткий злий погляд, зізнався гібрид. — Я намагався опиратися цьому, чесно, — додав він, зазирнувши в очі вартовому.

Вітольд майже повірив у це. Майже, бо те як він обирав жертв, сліди які вони знайшли на тілах деяких з них. І те, як він після всього виставляв їх напоказ….

Всі вони були молодими красивими дівчатами. Коли до вбивства тебе справді спонукає голод, зовнішність жертви не має жодного значення. Навіть безхатько на узбіччі здаватиметься привабливою здобиччю.

Але хлопець не кидався на бродяг. І він не нападав на них одразу. Спершу заманював у своє лігво і тільки тоді вбивав. Його дії свідчили самі за себе. Так, можливо, голод і спонукав його до полювання, але жертв він обирав сам.

— Так, звісно, — співчутливо мовив тим часом вартовий. — Я розумію. — Вартовому напрочуд легко вдавалося зображувати розуміння, незважаючи на те, що сам він ніколи не потребував крові. — Розкажеш мені що з тобою трапилося? — гібрид зіщулився на підлозі і опустив голову вниз. — Ти знаєш, що ми не залишаємо живими людей, яким відомо про наше існування. — Хлопець здригнувся і з недовірою зиркнув на вартового. — Ми знайшли підозрілу кімнату в будинку твоїх прийомних батьків.

Гібрид загарчав і вишкірив зуби.

— Вони мені не батьки, — з огидою прошипів він.

Вартовий обмінявся коротким поглядом з князем.

— Розкажи мені усе. І ми подбаємо про те, щоб ніхто з них більше ніколи нікого не скривдив.

Гібрид знову з ненавистю зиркнув на Вітольда.

— Ти ж хочеш знати, чому з твоєю сім’єю трапилося те, що трапилося, і хто за цим стоїть, — не розриваючи з гібридом зорового контакту мовив князь. — Чи що ми зробили з тілами твоїх батьків і чому.

Гібрид знову наблизився до ґратів і загарчав.  

— Я зможу вбити його, якщо розповім тобі усе? — знову подивився він на вартового.

— Навряд чи, тобі вдасться, навіть якщо і спробуєш. Але я точно знаю, що ти не захочеш цього робити, щойно дізнаєшся усю правду.

****

Це була залита сонячним промінням кухня. За столом сиділо трійко дітлахів. Вони весело щебетали, обмінюючись останніми новинами, поки висока темноволоса жінка розкладала на тарілки перед ними рум’яні оладки і поливала їх солодким сиропом.

Влада знала їх усіх. Русява Марічка з хитрими зеленими очима увесь час намагалася її налякати, ховаючись то за дверима, то за деревом. Влада ніяк не могла збагнути чому вона не здається. Тепер розуміла, в людській подобі нюх і зір Марічки не відрізнявся від людського. Чого не можна було сказати про Владу. Ось чому вона думала, що зможе застати Владу зненацька.

Темноволосий Максим був у їхній компанії найстаршим. Такий собі голос розуму. Йому було уже тринадцять. І він вважав себе дорослим, а надто на фоні дітлахів. Як завжди у присутності дорослих він поводився чемно і стримано. Ось і зараз ввічливо подякував її мамі за сніданок і терпляче налив усім молока, в останню чергу наповнивши свою склянку.