Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом - Джуні Салем

Були… бачу це запізно, бо коли місяць знову з’являється на небі, я добре впізнаю місцевість. Озеро, куди я впала і ледь не потопилась, і печеру, де спить Аждарха. Припливли! Цього мені тільки не вистачало! Ще б спитати у Фелікса, навіщо він мене сюди покликав, та фамільяр тільки встигає долетіти до печери і раптом зникає. Розчиняється у повітрі, залишивши саму!

Ось тепер мене охоплює справжній страх! Що, як це пастка? Я навіть дихати боюся, не те що поворухнутися, але навколо стоїть пронизлива тиша і це трохи заспокоює. Поступово очі звикають до темряви і я помічаю, що темне провалля попереду наче змінилося. Чогось не вистачає! Навшпиньки, зачаївши подих наближаюсь і в мене волосся стає дибки - магічних грат немає! Щоб впевнитись, простягую руку і нічого не відчуваю, отже вони не стали невидимими, а це означає тільки одне - Андріл якимось чином скористався перснем  і зняв закляття. 

Єдине, заради чого він міг так вчинити - щоб повернути драконицю власниці, але, в такому разі, де він сам і де його подружка? Не хотілося б мені опинитися з Міріель наодинці, бо навряд чи вона повірить, що між мною і Андрілом нічого не було. Потроху дістаюсь до входу в печери, але не встигаю зробити жодного кроку. До мене доноситься гарчання, потім гора здригається і під ноги осипаються дрібні камінці. Все, що я встигаю помітити наступної миті - знайомий силует в зеленій куртці. Мій божевільний ельф вискакує назовні і приставляє руку, щоб запечатати вихід, але його наче зупиняє щось невидиме оку. 

-То ти таки ризикнув! 

Голос на, жаль, знайомий, я обертаюсь і бачу Міру, яка ще трохи - і спалить все навкруги не гірше Аждархи.