Дорога до серця. Вітер карбує - Гриць Янківська

Голос Твій – дзвін церковний,
чужий і незвичний,
злякав мене дужче, аніж мовчання, Господи.
Голос Твій воплотив мою душу
на іншому кінці безконечності,
і враз тут бездушною стала.

Отямся! Отямся! Отямся!
Він мовить, та ще не кличе!
Він – молитва твоя.
Тримайся за Його голос!
03.11.2022

Завтра приходитимуть люди

Вимагають.

Бо не видно просвітку.
Темінь, темінь темна я.
Змучена й даремна я.
Ох, яка ж даремна я,
змучена й слабка!

Завтра приходитимуть люди,
питатимуться, чому засмучена.
Розумніші скажуть: облиште!
Мудріші спробують обійняти.
А вона лиш очі підведе,
а плечі ще більше осунуться.
Потайна.
Безобразна.
Не вразлива чи?
Диваки, хіба ж не розумієте,
її не існує!

Втомлюють.

Вечори осінні – моя душа.
Місяць – мій супровідник.
Шкода тільки, шлях вечора куций,
бо, може, і віджила б чимось темним,
скажімо – ніжкою лавиці
чи тінню стовпа, від якої
даремно усі ухиляються,
бо пропустила б крізь себе й так,
безтілесна,
та в ній тут більше присутності,
аніж в мені.

Розбурхують.

Просвіток ховався за дахом
чужого дому і одинокою ялиною.
Янгол небесний ще вирізав трафаретки,
за якими вирізатимуть трафаретки,
за якими вирізатимуть крила,
для яких вирізатимуть людей,
та вже ладен був кинути ножиці
гострим кінцем донизу,
щоб пробити над нею темряву.
Він знав її тепер такою самою,
як і вічність до того.
А вона вдарила його рукавицею,
розмітаючи бліки
перед очима.

Відходять.

А потім
усе минулося
і сіло дожидатися
проминання інших.
04.11.2022

Перед миттю отут

"і вивели його, і поставили поза містом" 
Бут.19:16

Сходить сонце по пагорбах вниз,
а у мене груди оголені,
остуділі під плямами солі, що сталась зі сліз.
Ось же, сонце, на пагорбах хмиз
і кущі, як я, обездолені.
Підбирай на багаття земне, бо з собою не зніс

той, що йшов перед миттю отут,
просто з снища мого відпертого.
Він був босим і вибіг раптом, не упереди́ла.
Йому слово моє, наче прут.
Цього пруття, на дрібно стертого,
наламала ще поночі вірна його немила.

Він від тебе, а ти чи за ним?
Він від мене, а я – повсюдами,
аж іскриться під п'ятами, але ніщо не займеться.
А чи плакала я за таким,
чи з очей соляними спорудами
осипався на груди кожен, хто озирнеться?
04.11.2022

Перед світанком

"Хто буде намагатися спасти своє життя, той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим" Лк. 17:33

Осягну, затуляючись рукавом,
від палючого сонця начебто,
павутинячу суть речей:
міцність плетива – у найтоншому.
Все побачено, всім пробачено.
Неповторення долі узору
при повторенні шляху.

Так темно
буває задля...
Так пусто
буває задля...
Так нестерпно
буває задля
неосяжних мрією змін.

Не наважуюся на рух.
Мереживо в сяєві
відіб'ється печаттю здобутків.
Так втрачаються перед світанком.
Чи не до цього йшла,
опираючись на примарне?

Ось же я –
плоттю окреслена,
сотворінням прекрасна!
15.11.2022

Навпомацки

Залишайся на лінії,
доки твої тіні
не зачнуть проростати у синьому закутку
поля зору того, хто слухає.
Простір знехтує розумінням
власного виміру.
Уява постане матерією,
думка – дотиком,
темінь – звитком живого проміння,
щойно зрізаного,
пахучого.
Окремість – обгортковим шурхотом.
Даруй!
Світло присутності
крізь невідомість навпомацки,
наче пальці уздовж стіни,
натрапить на теплі вуста,
що мовлять,
мовлять,
мовлять:
бути разом –
означає бути.
Навіть коли до німоти затулиш їх –
будь знанням!
29.11.2022

Слова-серпокрильці

Майстерно так триматися межі,
кришити побіч вічності хвилини.
Отут я відречуся половини
своїх земель, нехай лишень стрижі
видзьобувати втрачене полинуть.

Бо й перелітні знехтували ціль,
котрої досягти мені несила.
Отут я серце в потемках носила.
Отут їх відступитися просила,
бо серпокрильно сікли звідусіль.

Вхопіть ясне, що виклювали з віч,
й гніздіться, гостродзьобі, за межею!
Не ріжуть плоть, коли ножі з іржею,
і не годують правдоспівних лжею.
Отам бо день, а з цього боку – ніч.
Осінь 2022 - літо 2023

Світло слова

"і ті троє — одно" Ів. 5:8

Запалюють у мені
світло слова
вустами незнайомими,
не вражаючими,
не хвилюючими,
аби проясніло в очах і на серці.
Хто вони:
дух, кров і вода?
Чи рідні мені ці троє?
Нашіптую з острахом, –
рознесіть,
не розтратьте дорогою
свідчення істини.
Злуда там,
де розмовляють самі з собою.
Обман там,
де мовлять просто і швидко.
Цінність там,
де змітають перше і друге
власним іменем.
Не відкидаю свого заплямованого,
як не цуралася вмисне плямити.
Воно – долоня любові.
Ним зігрібаю крихти
розгубленості у рішеннях.
Ним прокладаю дорогу
до самітного спокою.
Ним всотую відчай
усього неможливого.
Ним полегшую гарячку
хворобливої пристрасті.
Ним не болітиму, коли прикладете
до втомленого чола.

Вони слухають, запам'ятовують
і беруться виконувати.
Додаю сили їм
власною вірою,
швидкості
нетерплячістю.
А натомість вони
розганяють мурах з мого тім'я –
провини й образи.

Промовляй до нас! –
Закликають дбайливо ці троє,
єдині свідки мої.
07.12.2022

Давня прогулянка

Душе моя багряна, луки в маках,
як давня прогулянка, відголоском сюрчавим
оживлять тебе, палаючу.