Аномальні рідини - Наталія Ольшевська

- Олеся з’явилася у твоєму житті дуже вчасно. Ми перебралися туди, де майже  нікого не знали, у тебе не було тут друзів, а я був надто поглинутий горем. Дівчина  стала тобі другом. Навіть більше. Тим, хто допоміг адаптуватися до нового життя, пережити втрату і навчитися радіти дрібницям. Це мав зробити я... – важко зітхає. -  Звісно, вона втягувала тебе у багато халеп, бо була авантюрною, допитливою та непосидючою…, - тато замовкає, відчужено втупившись поглядом на траву, навіть не моргає, наче згадує ті части. Врешті відмирає та вже набагато тихіше продовжує. - Можливо, ти й не віриш, але для неї ти також був цілим світом.

- Тату, вона ніколи цього не говорила. Я боявся їй зізнатися, бо дружбі міг прийти кінець. Мені просто вона була потрібна поруч.

- Якби це було не так, хіба вона тоді так відреагувала б на те, що сталося?

- Уже нічого змінити неможливо.

- А якби був шанс?

- Це неможливо. Я безповоротно усе зіпсував шість років тому. Приблизно стільки ж ми і не бачилися. Я нічого про неї не знаю. Можливо, у неї є сім’я. Сподіваюся, вона щаслива.

- Ну, обручки на ній не було, – ці слова проносяться морозом по спині. Спантеличено дивлюся на батька. Але він на мене не дивиться.

- Ти її бачив? – він кивнув. - Давно?

- Вчора у місті. Вона майже не змінилася, - каже з теплою посмішкою.

- Вона повернулася …- шепочу. – І де вона тепер живе? Чим займається?

- Ти думаєш, що вона за п’ять хвилин розмови переказала мені усе своє життя за шість років, а я стояв і нотував? – підвів брову. - Ми не говорили про це.

- Батьку, не блазнюй, тобі не личить, - обурююся у відповідь, бо нерви і так на межі. – Вона запитувала про мене?

   Він повернув голову в мою сторону, зустрівся зі мною поглядом і рубонув категоричне:

- Ні.

   Це маленьке слово сприйнялося мною, як удар батога. Але відразу на поверхню виринув спогад, коли вона ледь чутно запитала: «Як ти міг? Чому саме вона?» і я вперше побачив її сльози. Я заслужив своє покарання.

   Опускаю голову і не збираюся далі промовляти ні слова. Батько це розуміє. Підіймається зі сходинки, на якій сидів.

- Сину, кожен заслуговує на другий шанс. Вона знову з’явилася вчасно, -  плескає мене по плечі в знак німої підтримки і йде у дім.

   Вчасно… З горла виривається істеричний смішок. Кручу обручку на пальці, котра, уже п'ять років ніби душить, як зашморг. Олеся зникла з мого життя, коли я засунув у нього голову і повертається, коли я збираюся його розв’язати.

     День, коли зустрів її, я пам’ятаю у найдрібніших деталях. Був кінець липня. Моє волосся вже встигло вигоріти на сонці, а шкіра обличчя вкритися червоними плямами. Лущився ніс, бо я, міський хлопчик, не звик так довго перебувати на сонці. Ми з батьком тільки почали облаштовувати нову квартиру. Наша двоповерхівка знаходилася на краю села біля водонапірної башти та великого кукурудзяного поля, яке через рік чергувалося з  соняшником.

   Коли вантажники перенесли наші речі, а я допоміг батькові занести усілякі дрібниці, він дозволив мені пограти у дворі в пісочниці, поки робітники складали  меблі. Від гри мене відволік верескливий крик зі сторони поля. Він лунав знову і знову. Кидаючись тоді на допомогу володарю тоненького голосу, я ще не знав, що моє життя зміниться назавжди.