Твоя некохана дружина - Юлія Бонд

Уля

До кафе я приходжу першою. Спеціально вийшла раніше, щоб встигнути прийти заздалегідь: випити чашку зеленого чаю і на самоті подумати про майбутню розмову. З Олесею ми вже зустрічалися раніше, але майже не спілкувалися, обмежившись лише дружнім привітанням.

Зайнявши затишний столик біля вікна, я роблю замовлення і, щоб згаяти час, дістаю з сумки планшет. Маю хобі малювати. Не те щоб я була художницею чи мала до мистецтва якесь відношення, але розфарбовувати завжди виходило добре. Мене заспокоював сам процес, а це те, чого я зараз гостро потребую.

Олеся спізнюється на десять хвилин. Захекана, наче за нею хтось гнався, вона входить у кафе й озирається, шукає мене поглядом. Я махаю дівчині рукою, насилу змусивши себе змінити маску ворожості на дружню посмішку.

– Привіт, – привітавшись, Олеся плюхається на м'який диван, що стоїть навпроти мене. – Ти вже зробила замовлення?

– Привіт, так. Чай замовила, будеш? – я киваю на заварник у центрі столу, але сестру Ольховського чай не вражає.

– Я такої гидоти не п'ю, – наморщивши носик, дівчина кличе до нашого столика офіціанта.

Уткнувшись поглядом у планшет, я продовжую водити стилусом по екрану, розфарбовуючи картинку. Поки Леся замовляє собі коктейль, я ковзаю по дівчині швидким поглядом, вловивши в її поведінці тривожність. Якась вона надто збуджена, метушлива.

Дочекавшись, коли принесуть коктейль, Леся випиває його половину і тільки тоді, ніби згадує, що за столиком вона не одна і взагалі, за її бажанням ми зустрілися.

– Як справи, Уляно?

– Непогано, – відгукуюсь я, відклавши убік планшет. – А твої?

Я спитала суто з ввічливості, адже насправді мені абсолютно все одно: як справи у малознайомої мені людини.

– Та теж нормально. Але ж ти розумієш, що я не за цим сюди покликала? Нам треба поговорити серйозно.

– Кажи.

– Я знаю, що ти вагітна від брата. Але Богдан тебе не любить і скажу тобі чесно, в нього є кохана дівчина. Вони збираються одружитися.

– Я рада за твого брата.

Схрестивши руки на грудях, я відкидаюся на спинку дивана. Розмова прийняла нові оберти, що ж… так навіть цікавіше.

– І ти так спокійно кажеш? Я рада за твого брата, – Леся копіює інтонацію мого голосу, виходить фальшиво, але як є. – Тобто тобі все одно виходить?

– Виходить так.

– Тоді я взагалі не розумію: навіщо вам потрібно одружуватися. Ви ж не любите один одного.

– Тебе Богдан попросив зі мною поговорити?

– Ні, я сама так захотіла. Богдан не знає про цю зустріч.

– Зрозуміло, – холодно ціжу крізь зуби я. – Тоді навіщо тобі потрібна ця зустріч? Я твоєму брату сказала, що не вийду за нього заміж. Можете розслабитися усією родиною.

– Ах, Уляно, ти, схоже, не розумієш, що твій дядько наполягає на вашому шлюбі. Він не дасть Богдану спокійного життя, якщо брат відмовиться з тобою одружитися.

– Я поговорю з дядьком.

Дзвінок мобільного трапляється недоречно, але дзвонять із роботи, отже, потрібно відповісти.

Вибачившись перед Олесею, я встаю з-за столу і виходжу надвір. Дзвонить моя напарниця, ми разом працюємо з нею вихователями у середній групі. У напарниці стався форс-мажор і вона слізно просить мене вийти завтра в першу зміну замість неї. Я погоджуюсь.

Повернувшись у кафе, я наповнюю пусту чашку чаєм. Останнім часом, коли токсикоз став проявляти себе у всій красі, мене тільки й рятує несолодкий чай.

Олеся підозріло принишкла. Очей з мене не зводить.

– Щось не так? – цікавлюся я, відчувши себе ніяково.

– Улю, ти пробач мою нетактовність. Але я все ж таки скажу. Ти така молода ще. Багата. Хіба тобі не хочеться бути гарною? Я говорю про сліди від акне. Це так не естетично. Нині такий прорив у косметології. Можна зробити лазерне шліфування. Можна навіть пілінг спробувати. У мене є один знайомий косметолог. Дуже добрий фахівець. Я можу дати тобі контакти, якщо раптом надумаєш, а то, знаєш, зараз стільки шарлатанів. Аби гірше не зробили.

Я зітхаю. Щось подібне я чекала від цієї дівчини. Але, чесно кажучи, такої нетактовності – точно ні. Кому яка справа: хочу я бути красивою, чи ні? Це надто особисте, невже такі, як Леся, це не розуміють?

– Дякую, Олесю. Я звернуся до косметолога, якщо вважатиму це за потрібне.

Поглянувши на циферблат наручного годинника, я демонстративно складаю планшет у сумку, показуючи, що наші “дружні посиденьки” добігають кінця.

– Лесю, вже пізно. Я піду.

Залишивши на столику гроші за чай, я вішаю сумку на плече і рухаюся до виходу. Поки йду залою, відчуваю на своїй спині важкий погляд. Але я не обертаюсь, а з гордо піднятою головою виходжу з кафе і, спіймавши таксі, вирушаю додому.

***

Я прокидаюсь посеред ночі від пронизливого болю внизу живота. Увімкнувши нічник, я відкидаю вбік ковдру і жахаюся, побачивши нічну сорочку, просочену кров'ю.

Переляк сковує. Якусь мить я сиджу на ліжку нерухомо, відчуваючи, як по спині липким струмком стікає холодний піт.

"Ні. Я не повинна втратити дитину", – набатом стукають думки.

Схопившись із ліжка, я хапаю мобільний і викликаю швидку допомогу. Поспішаю в душ. І поки стою під тугими струменями води, намагаюся збагнути: які речі варто зібрати в сумку до приїзду швидкої.

_____________

Друзі, порадуйте автора вподобайками до книги :)