Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

— А що може твоя мама? — всміхається криво. 

Опускаю погляд на екран смартфона, а потім знову дивлюся на нього.

— Тоді, що зробив тобі мій батько? Для чого було вигадувати якусь надскладну схему, щоб…

— Щоб, що?

Видихаю.

— Не знаю. 

— Юліано, життя — складна річ. Ми живемо емоціями, хочемо того чи ні. Володіння собою не означає, що людина не піддається їх впливу. Жага мати щось або помсти. Бажання володіти, або бути найкращим. Мрії. Цілі. Є люди, які так і залишаються у власному світі, живуть немов роботи, вважаючи, що це нормально. Є інші, ті, які виходять за рамки. Я один з них. Я контролюю емоції, але і вони контролюють мене, попри всі навички й думки, що можу тримати їх на повідцю. Піддавшись їм я починаю шлях, і не має значення чиї голови полетять при цьому. 

Замислююся, варто Святому замовкнути. Милуюся ним й водночас аналізую усе, що було. Так багато дій й мало слів. Тверді впевнення у захисті, що викликали довіру. Здійснення того, про що боялася думати й перетворення мене у жінку. Дотики. Відчуття. Погляди. І все це неважливо. Я не важлива. Для нього. Влад має ціль. Яку? Не відомо. Та через неї, сказав, що не може нічого обіцяти. Але…чи хоче? 

— Моя теж полетить? — пошепки.

Схиляє голову на бік. Дивиться уважно. Торкається поглядом кожного клаптику обличчя. Вночі так торкався тіла губами, а зараз… А зараз між нами шлюбний договір з його братом, угода з ним і стіна. 

— Час їхати. — каже замість відповіді.

— Ти ігноруєш питання.

— Відтерміновую. — встає з-за столу. — Ходімо, Юліано.

“Моя Полохлива Лань” — чому назвав так? 

“Моя…”

А він мій?