💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
23 березня 2025 18:41
Книга дуже цікаво велике враження читати її то я дуже задоволена
Пес на ім'я Мані - Бодо Шефер
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Жіночий роман » Завидний холостяк - Iрина Давидова

Завидний холостяк - Iрина Давидова

Читаємо онлайн Завидний холостяк - Iрина Давидова
Глава 10

Рита.

Січень видався жахливо складним. Намагаючись відвернутися всіма можливими способами від думки про синочка, я весь час присвячувала новій роботі. Микита викупив для мене гарне приміщення, і весь цей час тут йшов ремонт і підготовка до відкриття. За допомогою реклами в інтернеті та вивісок на вулиці, мені вдалося зібрати цілих дві групи для занять. Дітки чотирьох-шести років, і група старшеньких хлопців до дванадцяти років. Дзвонили й трохи старші, але поки що на жаль, група не набиралася. Зате я із задоволенням взяла кілька індивідуальних занять.

Робота допомагала мені відвернутися, але водночас шалено вимотувала. Я практично не бувала вдома, рідко перетиналася з чоловіком і Аліною, і часто навіть вечеряла на новій студії. Мені так було простіше і спокійніше. Пропадати на роботі та не дивитися в очі чоловіка, щоб не бачити його жалість до себе. Нестерпно просто це терпіти. За що він так зі мною? Невже не можна просто не реагувати? Мені дуже складно забути те, що сталося місяць тому. Я навіть посміхатися не можу. Просто мрію не думати хоча б один день. Тому я тут, на студії, практично прописалася.

Підійшовши до панорамного вікна, зрозуміла, що дощ так і не перестав лити за цілий день. Здається, мені починала подобатися ця погода. До пари моєму настрою. Вигляне зараз сонце, і я буду відчувати себе бридко. Ненавиджу ясну погоду. А Микита сказав, що він став ненавидіти сніг. Але його і немає вже практично місяць. Немов пішов разом з моїм синочком. Я і сама останнім часом не жила, а існувала. І кожен вечір давався мені все складніше і складніше. Я просто не хотіла їхати додому. Там все для мене стало чужим. Навіть люди, до яких я так сильно прив'язалася.

- Рита, привіт.

Я різко розвернулася і побачила в отворі дверей Аліну.

- Привіт. Ти як тут?

- Та вирішила провідати тебе, а тато сказав, що тебе можна застати зараз тільки тут.

- Я багато часу проводжу тут, і справді.

Аліна пройшла по залу, і зупинилася біля мене.

- Ти не повинна так себе вести, Ріт.

- Ти про що?

- Навіщо ти віддаляєшся від тата? Він же тебе кохає.

- Знаєш, мені зараз не до кохання.

- Мила моя, - вона рукою торкнулася мого передпліччя, змушуючи мене здригнутися, - Ріта, нам усім важко. Ми всі втратили цього малюка. Тільки уяви, що татові набагато складніше. Ти ж від нього відвертаєшся.

- Просто мені зараз не хочеться ні з ким розмовляти про особисте.

- Що значить ні з ким? Він же твій чоловік. Він тебе кохає.

Я голосно видихнула і відвернулася до вікна. Не можу, не можу я сказати Аліні, що її батько... та мені навіть спати з ним не хочеться. Зійшла пелена, відкрилися очі. Немає нічого, і не було, напевно. Тільки як я скажу їй про це?

- Мені потрібен час, Алін. Будь ласка, не тисни на мене.

- Гаразд. Ти не сумуй, все буде добре, - промовила вона, торкнувшись мого плеча.

Я повільно кивнула і прикрила очі.

Вона пішла, і я розслабилася.

Всі рідні вмить стали чужими. І не знаю я, сталося б це, якби малюк залишився живий. Але зараз я просто хотіла бути одна. Просто одна.

Обійняла себе за плечі та зробивши глибокий вдих, схлипнула. Здається, я ніколи не зможу заспокоїтися після цього. От якби дідусь був живий. Хотіла б я зараз поїхати до нього на могилу, але там поруч з ним похований мій  янгол. І якщо зараз я побачу маленьку могилку, то просто впаду прямо там. А може мені простіше буде? Померти? Лягти поруч і померти.

Руками вперлася в скло.

Господи, про що я тільки думаю? У мене завтра відкриття студії, а я хочу померти. Хіба так має бути? Я радіти повинна своєму досягненню, а я…

Ні, потрібно брати себе в руки і їхати додому. Відпочинок перед важливим днем не завадить.

Залишивши все на охорону, забрала свої речі та поїхала, вирішивши, що завтра обов'язково про все поговорю з Микитою. Можливо, навіть поживу окремо. Може мені це допоможе?

- До чоловіка додому, - повідомила я Олегу, забравшись в салон авто.

Дощ продовжував лити як з відра. Тарабанив великими краплями по даху авто, і лякав мене своєю силою. Здається, навіть блискавка блиснула. Ось тобі й січень. Щось я такого не пригадаю. Хоча, яке мені діло до погоди, коли в душі повний розбрат. Тут би зі своєю погодою розібратися.

Їхали ми довше звичайного. Через сильний дощ, що перекриває видимість, доводилося постійно зменшувати швидкість, щоб не полетіти в кювет. І якщо мені було плювати, то ось Олега шкода. Він явно ні до чого, і не повинен через мене постраждати.

Дістала з сумки телефон і відмітила сім пропущених від Микити. Знову дзвонив.

- Ріта, я не з дому, парасольки немає. Посидьте, зараз збігаю і зустріну вас.

- Не треба. Я і так дійду, - прохрипіла я, дивлячись у вікно на вхідні двері.

Знову одне і те ж.

Зітхнувши, я вийшла на вулицю, і не звертаючи уваги на дощ, повільно пройшла до сходинок. Один крок, другий, третій. На четвертому вхідні двері відчинилися, являючи моєму погляду похмурого чоловіка. Я піднялася сходами та зупинилася поруч з Микитою.

- Ріта.

- Микит, давай не зараз, - попросила я, і обійшовши його, зайшла в будинок.

Не було сил розмовляти про що-небудь.

Скинула чоботи й почала знімати мокре пальто. Микита допоміг мені, і забрав речі скидаючи їх купкою на підлогу.

- Тобі потрібно прийняти ванну і випити чаю, інакше ти захворієш.

- Захворію, помру, нічого особливого, - знизала плечима, відкидаючи сумку на комод.

Микита перехопив мене за плечі й розгорнув обличчям до себе.

- Навіщо ти так кажеш? - в його очах був страх, і зараз мені теж стало його шкода. Не стримавшись, я рвучко обійняла його, щокою влаштувавшись на грудях.

- Микита-Микита.

- Ріт, нумо запишімось до фахівця. Він нам двом потрібен. Він допоможе вийти з депресії.

Я різко відсторонилася і заглянула в його очі:

- Ти вважаєш, що я хвора?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
Відгуки про книгу Завидний холостяк - Iрина Давидова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: