Позашлюбний спадкоємець Чудовиська - Аріна Вільде, Анастасія Kовальська

Повідомлення від Тимура застає мене зненацька. Мені зовсім не хочеться йому відповідати, особливо після вчорашньої сварки. Але вибору особливо немає.

Беру телефон у руки, пальці злегка тремтять. Швидко читаю його повідомлення:

"За двадцять хвилин буду на місці. Поїдемо в розважальний центр, Лізі там сподобається."

Хочеться відповісти щось їдке. Намагаюся зрозуміти, що мене більше бісить - його тон чи той факт, що Іскрицький просто поставив мене перед фактом.

Чому він знову вирішує за мене? Чому не запитав, чи зручно мені? Але я зупиняю себе.

Розважальний центр, мабуть, навіть краще. Принаймні, там буде купа народу, а отже, шанс нової сварки мінімальний.

Пишу коротке:

«Добре».

Я кладу телефон на стіл і роблю глибокий вдих, намагаючись скинути роздратування. Не зараз, Віро.Зберися.

Заходжу в кімнату Лізи, де вона сидить на підлозі, повністю занурена у своє творіння. Маленькі пальчики старанно ліплять із пластиліну щось, що нечітко нагадує собаку... чи кішку... чи динозавра.

- Лізо, ти... - я осіклася, оглядаючи її.

Все навколо в кольорових грудочках: килим, стіл, навіть іграшки, які валяються на підлозі, не кажучи вже про неї саму. Щоки вимазані жовтим, на пальцях зелені плями, а у волоссі застряг шматочок фіолетового пластиліну.

Я закочую очі, розглядаючи цю картину. Здається, двадцяти хвилин точно буде мало, щоб відмити це диво.

Як вона примудрилася таке наробити за такий короткий термін?

Діти просто торнадо на максималках. Тільки відвернешся на хвилину і все, вже маленька катастрофа. Десь глибоко всередині хочеться посміятися, але зараз точно не до сміху.

- Ану ж бо, пішли у ванну!

Донька сміється, явно задоволена своєю витівкою, але слухняно йде за мною.

У ванній я саджаю дитину на табуретку, закочую рукава і починаю боротьбу з різнобарвною бідою. Спочатку прибираю з рук яскраві липкі плями, потім добираюся до обличчя.

- Мам, а мені подобається так, - заявляє Ліза, коли я намагаюся акуратно витягнути шматок фіолетового пластиліну з її волосся.

- Ще б тобі не подобалося, - бурчу я. - Ти ж не думаєш про те, як це все відмивати.

Ліза сміється, а я намагаюся не злитися. Але це складно, коли при кожному русі чую в голові цокання годинника.

Телефон на кухні починає дзвонити.

Один раз.

Другий.

Я стискаю зуби, але намагаюся зосередитися на черговому шматочку пластиліну, який, схоже, приріс до її волосся.

Третій.

- Та що ж таке! - зриваюся з місця, витираючи руки об рушник і прямую до телефону.

Беру слухавку, навіть не дивлячись на екран:

- Так!

- Віро, я вже під'їхав.

На секунду заплющую очі, відчуваючи, як усередині знову накочує роздратування.

- Ну і що?

- Віра...

- У мене тут дитина в пластиліні з голови до ніг, а ти надзвонюєш так, ніби я маю кинути все і летіти до тебе. Тож будь добрий, почекай.

Кладу слухавку, повертаюся у ванну.

Ліза чиста, одягнена в яскраву курточку і свої улюблені черевики з єдинорогами, радісно стрибає сходами, поки ми спускаємося вниз. Настрій зашкалює, адже попереду ціла пригода.

Вона вже сто разів встигла запитати:

А там будуть батути? А кульки? А морозиво?

Але дитячий ентузіазм різко змінюється розгубленістю, щойно з машини виходить Тимур. Карамелька спочатку пильно дивиться на нього, потім переводить погляд на мене, ніби чекає, що я поясню, чому він узагалі сюди приїхав.

Я витріщаюся на Тимура і, чесно, на кілька секунд гублюся. Красивий. Прокляття, він завжди був красивим. Ось ці впевнені рухи, постава, наче в нього в спині вбудована лінійка. Колись від цього реально дух захоплювало.

Але зараз... Ні. Усе вже не те. Тепер я знаю, що ховається за всім цим фасадом.

На ньому пальто, шалено дороге, і костюм від Brioni, де кожен шовчик бездоганний. Черевики, блискучі, немов він щойно вийшов з елітного автосалону, а не збирається бігати за дитиною в розважальному центрі.

А я? Я в пуховику. Так, він новий, але звичайний. У кросівках, які, можливо, втратять вигляд після першого ж стрибка в кульковий басейн. Так, я готувалася до реального життя, а не до зйомок для модного журналу.

- Ну що, готові?

Ліза киває, задкувати трохи ближче до мене. Я кидаю коротке «угу» і допомагаю їй залізти в машину.

Я машинально поправляю ремінь безпеки. Тимур сідає за кермо, заводить мотор, і салоном розтікається запах дорогих парфумів.

Мотор гарчить, машина рушає, а я подумки готуюся до майбутнього «веселого» дня. От тільки б Ліза залишилася задоволена. Тільки б усе пройшло тихо.