Швачка з іншого світу - Кучеренко Анна

За дві години після того, як Даміан пішов, у кімнату тихенько постукали й увійшли дві дівчини. Обидві мали вигляд покоївок і було в них щось схоже. Можливо, вони були сестрами…

– Нам наказано допомогти вам із пошиттям сукні, – сказала одна з них, поки інша ставила тацю з їжею.

– І хто ж вам дав таке розпорядження? – запитала я, дивлячись на відрізи всіляких тканин, які вносили в кімнату.

– Наш граф, – пролунала очікувана відповідь.

Значить, Даміан не відступився від своєї ідеї... Упертий хлопець! Доведеться підкоритися: буде йому бальна сукня, та ще й найкраща. Для себе я хотіла чогось незвичайного!

 І я забігала по кімнаті, вишукуючи колір, що особливо підходить мені. Вишукувала довго, поки, нарешті, не натрапила на дуже дивну тканину. Дивацтво не дивацтво, але темно-синя, на перший погляд, при торканні вона перетворювалася на блакитну. А ще й на дотик була дуже ніжною…

Зупинивши свій вибір на цій небесній тканині, я долучила до неї золотий і сріблястий сатин. Має вийти прекрасна сукня! Залишилося тільки намалювати ескіз... Знайшовши магічне перо і папір, я почала переносити на папір своє творіння в той час, як дівчата винесли непотрібні відрізи тканини...  Так, це має бути пишна спідниця з видозміненим мною корсетом. Ліф потрібно промальовувати донизу... І, звісно ж, потрібно зробити відкритими плечі. Прикрити їх тонкими валенсійськими мереживами, і ескіз сукні готовий. Вуаля!

Дівчата спостерігали за моїми діями з цікавістю, а я і зовсім забула про їхню присутність.

– Дівчата, мені потрібна ваша допомога! – далі робота пішла швидше.

Під моїм керівництвом вони зняли з мене мірки та розкроїли небесно-блакитну тканину, а потім ми узялися до пошиття сукні. Кілька разів я приміряла її на себе, один раз ми навіть перешивали заново, але ось вп'яте я приміряла і – не впізнала себе. Сукня зробила з мене порцелянову лялечку, красивішої за яку я ніде не бачила! Корсет витончено промальовував мою і без того тонку талію, і пишна спідниця також чимало сприяла цьому.  Бліда шкіра, відтінена чудовим матеріалом, зробила мене ще більше схожою на миловидну красуню.  Але ж я й не знала, що збоку маю саме такий вигляд! За всі три місяці я так жодного разу і не ризикнула докладно подивитися на себе в дзеркало... Боялася побачити своє нове обличчя, боялася запанікувати... Схоже, я так і не могла змиритися з тим, ким я стала.

З роздумів мене вирвав знайомий оксамитовий голос.

– Міріада, це ти? – Даміан дивився на мене широко розкритими очима.

Я глянула на двері: цілі. Невже він зміг зайти в мою кімнату, як нормальна людина?!

– Так, це я, як бачиш! Подобається? – запитала і відвернулася до дзеркала.

Мої помічниці тим часом відкланялися і пішли, але від мене не сховалися їхні погляди. У них горіло обожнювання... Цікавенько!

– Ти маєш карколомний вигляд, – усміхнувся молодий чоловік.

– Хм, дякую! Сподіваюся, ти будеш відповідати МЕНІ? – гостро запитала я, і Даміан змінився в обличчі. – Просто не хочеться зганьбитися, знаєш.

Ну от навіщо я це сказала? Навіщо!!! Так завжди, спочатку кажу – потім думаю. Чорт! Ось і людину розлютила ненавмисно.

– Не хвилюйся, люба, я буду не менш чарівний. Обіцяю!

І знову крайніми виявилися двері. Ну от чому всім попаданкам дістаються нормальні, адекватні чоловіки, а мені – псих нервовий?! Хоча я сама його довела, отже, себе і звинувачувати повинна.

Здоровий глузд підказував, що зараз розсудливіше буде відсидітися у себе в кімнаті та вийти перед самим балом. Так я і зробила! О шостій вечора знову прийшли дівчата-покоївки. Ще вранці я дізналася, як їх звати: Ані та Ніса, і вони справді сестри-двійнята. Вони-то і допомогли мені одягнутися і зробили гарну зачіску. Тож за кілька годин я була повністю готова, проте виходити не хотілося... Я почувалася дитиною, яка нашкодила і боїться йти до батьків після розбитої під час пустощів вази.

І почуття це мені не подобалося. Від слова "зовсім"! Але робити нічого, рано чи пізно доведеться вийти. І, гадаю, краще рано, ніж пізно…

Спускаючись до Даміана, я вважала, що при зустрічі той буде вкрай злий, і тому йшла не кваплячись, роздивляючись інтер'єр маєтку. Мого дому на найближчі п'ять місяців…

Скажу чесно: слова "дорого" і "багато" тут не підійдуть – скоріше "непристойно багато", ось що буде точніше. На стінах картини у важких рамах, по кутах – вази з живими квітами – усе вражало уяву. Зараз темно, і приміщення висвітлюють лише маленькі верткі світлячки, але вдень, я впевнена, крізь високі вікна проникає достатньо світла, щоб будинок заграв новими фарбами.

Ого, тут навіть охоронці стоять, а найголовніше – герб: він тут мало не на кожному кроці; і всі сходи вистелені червоними килимами.

Я ніби потрапила в музей "а-ля палац". Дуже багатий за нашими мірками музей! І, як вишенька на торті, нова несподіванка: Даміан не лютував – він ніби вдягнув маску байдужості. І мав, як і обіцяв, карколомний вигляд. І, до речі кажучи, його костюм був із тієї самої небесно-блакитної тканини, що й моя сукня. Ніби щось своє вигадати, плагіатор хріновий!

Так ось, він цілком спокійно подав мені руку, допомагаючи спуститься зі сходів, а потім ми вирушили до карети, тут-то я і не стрималася:

– Даміане, вибач мені за сказане вранці, всі ті слова вирвалися в мене поза волею. Зі мною іноді таке трапляється, ти ж знаєш... До того ж ти так і не сказав мені, куди поділася Гортензія? – і через секунду: – Ну і на який бал, власне, ми їдемо?

Важко зітхнувши, чоловік подивився на мене, як на маленьку дитину.

– Міріада, я не можу по-справжньому на тебе злитися: так уже повелося, що я з дитинства звик до перепадів твого настрою. А те, що було сьогодні вранці, лише доказ того, що я теж людина і теж можу мати власні примхи. І як ти вже могла помітити, у мене постійно страждають меблі... Так от, Гортензія як працювала, так і працює в ательє. Я привів до неї кілька підходящих дівчат, гадаю, їм цілком під силу замінити тебе. – Потім замовк на секунду і продовжив: – А бал, на який ми тепер прямуємо, королівський, і поводитися на ньому годиться, як справжній леді, а не... – Даміан затупцював, але я прекрасно зрозуміла, про що він хотів сказати.