Аномальні рідини - Наталія Ольшевська

- Ти навіжена чи що?! – різко обертається та зривається на крик, потираючи місце удару. А я виставляю лопатку вперед, як шпагу. Раптом що – і качалку в хід пущу.

- Отже так, забрав звідси свої кубики і нахабну пику! Ти порушуєш санітарні норми своїм голим торсом!

- Ти ж сама …

- Що відбувається? – саме в цей момент на кухню заходить Роман.

- Романе, ця скажена ба…- тараторить, натягуючи штани.

- Ром, виведи цього нахабу з кухні, - не даю можливості назвати себе бабою. - Він заважає мені працювати. Звідки тут узявся цей збоченець?

- Адаме, ти чому голий на кухні?

- Так вона попросила роздягнутися! – майже репетує, натягуючи вже й футболку.

- Брате, тобі скільки років? Боже…- стогне, прикриваючи очі рукою. -  Сашо, працюй. Зайди до мене, коли звільнишся. А ти, - тицяє у мого випадкового стриптизера, - за мною йди. Казав же до Сашки не лізти, а ти зі штанів відразу вистрибнув!

- Так це вона? – коситься на мене. – Ця навіжена мене лопаткою відшльопала! – скаржиться, зникаючи за дверима.

   Мию руки і повертаюся до тіста. Плювати я хотіла на таких нахаб, котрі ціни собі скласти не можуть. А мені і з тістом чудово живеться.

***

- Можна, Романе Макаровичу? – протягую по батькові, зазираючи до кабінету після короткого стукоту у двері.

- Сашко, не блазнюй. Заходь і сідай.

- Що хотів?

   Замість крісла біля столу боса гепаюся на диван біля вікна

- Спершу скажи, як тобі тут працюється? Не шкодуєш, що повернулася?

- Ти дуже наполегливо мене вмовляв. Мене усе влаштовує. Колектив приємний, - загинаю пальці в рахунку, - відвідувачі не такі пихаті, як у тому пафосному ресторані, власник не цап. І до рідних ближче. Та й тато не хотів здавати бабусину квартиру чужим людям, тому всі у виграші.

- Добре, радий чути, що я не цап, - хмикає. – Не боїшся зустрітися з людьми, яких уникала стільки часу?

- Ром, минуло стільки років. Ми давно чужі люди. У кожного своє життя. Я не збираюся більше тікати.

   Рома підозріло на мене поглядає, наче не вірить у сказане. Але я досить зважено прийняла для себе це рішення. Зважено та обдумано.

   Через декілька секунд друг киває і переводить розмову.

- Що такого накоїв Адам на кухні?

- Нічого оригінального. Пропонував, щоб я забрала його собі. Торгувався за допомогою тіла.

- Коли до цього бовдура повернуться клепки… Ніяк подорослішати не може. Вишукано ти його обламала, - починає реготати. – Ти справді вліпила йому лопаткою?

- З такими мачо у мене розмова коротка, ти ж знаєш. Брат, отже?

- Угу, три роки як. Зведений. Хоча знаю його давно. Максу не розказуй, а то він його придушить.

- Він син Світлани? Чому я не чула про нього раніше? – мачуху Роми я знаю давно, але про її сина чую вперше. Ремарку про Макса ігнорую.

 - Він жив з батьком закордоном останні три роки. Приїжджав час від часу. Повернувся кілька місяців тому. Адам - наш головний біль. Хоча, й непоганий хлопець. Після однієї не надто приємної історії він робить усе, аби довести матір до сказу, а та закриває очі на усі його вибрики, бо відчуває провину…Та не про це мова. У батька складна справа з розлученням, просить про допомогу. Я хочу також допомогти й Адаму не самознищуватися далі, тому на період судового процесу він займе моє місце тут. Відповідальність йому не завадить.

- Ром, ти точно впевнений у ньому? Він не складає про себе враження відповідального та серйозного.

- Тому прошу тебе допомогти. Ти його ще не знаєш. Він прекрасно вміє прикидатися безтурботним дурником. Це ширма. Він не такий.

- Я тебе почула, - кому, як не мені, знати про такі ширми. - Що я маю робити?

- Допомогти йому з постачальниками та документами і не вестися на провокації. З другим у тебе сьогодні уже все вийшло. Майже годину бурчав, - каже посміхаючись.

- Легко відбувся. У нього  є освіта? Він хоча б поверхнево знає, що потрібно робити?

- Він не закінчив навчання. Це не моя історія, тому не мені її розповідати. Але досвід він має, бо паралельно з навчанням уже працював управляючим у ресторані Світлани.

- Допоможу, чим зможу. А що зі справою? Знову сноби не можуть розділити свої багатства?

- На жаль, ні. Історія нетипова. Чоловік хоче розлучення. І щоб дитина, яка матері непотрібна, залишилася з ним.

- То в чому проблема? Нехай забирає, коли непотрібна.

- Не все так просто, - Рома смикає себе за потилицю та важко зітхає. – Дружина не хоче відпускати чоловіка, їй потрібен він, а не дитина. Та, власне, дитина з’явилася, судячи з того, що я почув, щоб його прив’язати. Вона, наче, одержима. А батьки жінки хочуть відібрати онуку в разі розлучення. Так тримають хлопця для єдиної доньки. На їхній стороні гроші та зв’язки. А ти ж знаєш принципи батька: бути на стороні дитини. Тато рідко просить мене допомогти, тому не міг відмовити. Та й хлопця шкода.

- Ви впораєтеся.

- Сподіваюся… На завтра усе в силі? О котрій тебе забрати?

- Плани не змінилися. Чекаю на тебе об одинадцятій.

   Лишаю кабінет друга та повертаюся до роботи. На мене чекають бісквіти та маффіни.