Ювенільне море (Море юності) - Платонов Андрій

— Перевірте краще електрон Умрищева: по-моєму, це його новий політичний лозунг.

— З Умрищевим я одна впораюсь, — висловилася Федератівна. – Електрон — я знаю що таке, мене фізики навчили, — це така частинка; а гасла я чую, навіть коли сам опортуніст мовчить про них! Їдь, дівчинка, — наган не забудь взяти!

Вермо засмутився. Діалектичні сутності — учасники бійки його свідомості — лежали від втоми на дні його розуму.

— Надіє Михайлівна, — сказав Вермо, — я їхав з вами вранці і побачив на небі електромагнітну енергію! Нам потрібно зробити оптичний трансформатор — він буде перетворювати пульсацію сонця, місяця і зірок в електричний струм. Він буде харчуватися нескінченним простором, він ...

— Та зупинись ти думати хоч заради людини-то, — образилася на Вермо Федератівна. — Людина їде, а він бурмоче — голову їй забиває. Дівці і без тебе є турбота: чи ми самі фізики не знаємо, один вчений який! Що ти, при капіталізмі, чи що, живеш, коли одні особливі думали!

— До побачення, Вермо, — подала руку Босталоєва. — Робіть поки земляні роботи, а я привезу обладнання ...

З тими словами Босталоєва поїхала в темряву, в далеке крайове місто.

* * *

В один спливший літній ранок візок Надії Михайлівни Босталоєвої, директорки м'ясорадгоспу "Батьківські Дворики", зупинився в селі у районного комітету партії. Різні партійці розташувалися довкола комітету на ранньому сонці; багато спали з омертвілими западинами очей, інші говорили щось і дивилися в широту простору, де було багато покладено їх молодості і сили і де зараз вже стелився газ тракторів, блищав тес новобудов, йшли на роботу бригади людей, — порожнечу і скорботу капіталізму змінював багатолюдний соціалізм.

Секретар райкому спав: він ліг в ліжко не далі двох годин тому, попрацювавши всю ніч. Босталоєва не хотіла чекати і увійшла в кімнату сплячого секретаря. Він відкрив очі і впізнав її відразу, тому що весь час пам'ятав про неї і потай очікував її, хоча і не мав ніякої надії.

Босталоєва повідомила своє прохання; секретар лежачи прослухав її, не розуміючи спочатку нічого. Вона йому подобалася як співучасниця у болісної класовій боротьбі, як товариш по безперервній роботі і як жінка, яка не має ніякої таємної особистої насолоди так само, як і сам секретар.

— Про Умрищевскій колгосп ми вже знаємо дещо, — сказав секретар у відповідь. — Вчора ми ухвалили на бюро перевірити стан колгоспів навколо твого радгоспу і випалити залишки куркульні.

Босталоєва попрощалася з секретарем і поїхала. Секретар райкому задивився їй услід з ганку будинку — йому стало шкода, що вона їде; всі люди, яких він найбільш любив, постійно були невидимі: перебували далеко, поглиналися працею, зникали з дружби — і потрібно чекати ще п'ять або десять років, щоб настав комунізм, коли механізми вступлять в працю і звільнять людей для взаємного захоплення.

У крайовому місті Босталоевой ніде було зупинитися. Всі готелі давно наповнилися безвиїзними інженерами і кваліфікованими робітниками Ленінграда і Москви. Босталоєва потрапила в місто в ту пору, коли в ньому майже не було притулку, тому що буржуазно-сімейні притулки будівельники знесли в прах, а нові світлі споруди ще не просохли для вселення.

Тоді Босталоєва оселилася в тій установі, де вона хотіла дістати будматеріали: їй пішов назустріч місцевком, який відвів їй для ночівлі свою кімнату і дав дзеркальце, як члену союзу і жінці. Вночі Босталоєва відкрила вікно з місцевкому і задивилася в освітлене, гримляче будівництво заводів, вулиць і житлових будинків. В установі було темно; мовчки лежали архіви, приховуючи в паперах бюрократизм, шкідництво, марення дрібних зникаючих класів і натхнений героїзм. Босталоєва пройшла коридорами лункої установи, помацала папки в шафах і серйозно задумалася в нудної порожнечі канцелярій.

Помившись в ванні, яка цілком розумно була приурочена до якогось кабінету, Босталоєва переодяглася в чисту білизну і лягла спати на столі місцевкому, слухаючи через відкрите вікно шум нічної роботи, голоси людей, сміх женихів і наречених, завивання напружених машин, гудки транспорту, пісні червоноармійських караулів, що якраз змінилися — весь гул більшовицького життя.

Вона заснула заспокоєна і щаслива, не почувши, як у другій половині ночі по ній ходили щури.

Вранці Босталоєва пішла клопотатися про колоди, цвяхи, про динамо-машину, про дріт і про залізні частини для преса, який повинен стискати коров'ячий кал і робити з нього паливні брикети.

У великому залі установи стояв гул від розумової роботи, сотні старанних службовців метикували про постачання тисячі будівництв і безперервно билися на плановому терені з представниками місць, вживаючи чай в проміжках праці.

У кутку того залу сидів молодий ще, але вже посивілий відповідальний виконавець за рознарядкою будматеріалів; він понуро дивився в чад простору своєї установи, не бачачи можливості задовольнити найнеобхіднішим навіть ударні будівництва та спецроботи.

Босталоєва підійшла до нього.

— Мені потрібен ящик цвяхів, — сказала вона.

Виконавець посміхнувся і по-батьківськи — відповідально повідомив їй:

— Голубонько моя, мені цвяхів потрібно десять тисяч тонн! .. Ви звідки?

Босталоєва сіла і з задушевністю надії розповіла виконавцю всю потребу свого радгоспу. Коли вона говорила, до виконавця підійшли ще відвідувачі і місцеві службовці; всі вони слухали жінку і явно посміхалися над її проханням про позапланове постачання, але сам виконавець був сумний.

— На весь ваш район ми дали пів-ящика цвяхів, візьміть собі жменю! — сказав виконавець, звикнувши до будівельного страждання.

Всі люди, що були близько, задоволено засміялися: вони прийшли у справах планового постачання і діяли не на основі щирості, а за допомогою вищого комбінування.

— Ви сволота! — вимовила Босталоєва. — Дайте мені ваш паперовий план, я вигадаю вам цвяхи!

Відповідальний виконавець спочатку склав акт про образу себе в присутності свідків, а потім дав їй план, оскільки це було його обов'язком.

Босталоєва розглянула всю розверстку цвяхів, і їй шкода стало кожне будівництво, тому що кожне будівництво просило жадібно і роздавалося кожному мало, — вона не могла вказати, кого треба знедолити, щоб радгосп отримав цвяхи. В кінці відомості було чотири тонни дроту — катанки, призначеної в контору оргтари для дослідної ув'язки.

Босталоєва пішла до начальника установи з планової відомістю в руках; начальник, шалений від голоду на будматеріали, сидів серед чаду в своєму кабінеті, оточений багатолюдністю прохачів у справах. Його переконували, перед ним відкривали чарівні перспективи пускового чавунного заводу, якщо тільки начальник дасть цвяхів, йому погрожували карами вищестоящих інстанцій і його пригощали експортними цигарками; начальник дивився в повітря крізь дрімоту своєї втоми і, потай радіючи, вважав про себе: "Старайтесь, крутитесь, чорти, — нічого я вам не дам: вчіться винаходити і знаходити підніжні ресурси!"

Помітивши неслужбове лице Босталоєвої, начальник відразу покликав її і вник в її справу. Босталоєва запропонувала начальнику віддати їй півтонни катанки, а вона замість катанки зробить в радгоспі дослідну ув'язку соломи і надішле її оргтарі.

Начальник установи, літній робітник, раптом втратив свою дрімоту і ясними очима оглянув всю Босталоєву.

— Тобі скільки — півтонни потрібно? — запитав він. — Візьми собі всі чотири, ти з них дійсно зробиш ... Горюнов! — крикнув він ближньому секретарю. — Зняти катанку з оргтари, перенарядіть її "Батьківським Дворикам"! Постав питання про цю оргтару перед РСІ, нехай їй шерсть там обсмалять: треба показати мерзотникам; що метал буває гарячий. Верещасний! — проголосив начальник поверх гулу установи в сторону відповідального виконавця, — зайди до мене після занять, я тебе, може, звільню за дріт ...

У той же день Босталоєва відправила три тонни катанки на радгосп, а одну тонну залишила на складі; потім — вже до вечора — вона з'явилася на цвяховий завод і попросила директора нарубати їй з дроту цвяхів.

— А за що мені їх вам рубати? — сказав директор. — За ваші очі?

— Так, — відповіла Босталоєва і подивилася на нього своїми звичайними очима.

Директор глянув на цю жінку, як на всю федеративну республіку, — і нічого не зумів промовити: скільки він не відправляв в республіку продукції, виганяючи промфінплан до півтораста відсотків, республіка все говорила: мало даєш — і сердилась. І тепер стояла перед ним ця жінка, вимоглива, як республіка, і так само позбавлена поки-що багатих фондів, але особливої принадності.

— Хіба поцілувати мені вас за цвяхи! — посміхнувся директор.

— Гаразд, — погодилася Босталоєва.

Директор з подивом відчув себе всього цілком — від ніг до губ, — як тверде тіло і навіть всередині його всі частини стали відчутними, — до цього ж він мав тільки одну свідомість на верху тіла, а що робилося в усьому його корпусі, не відчував.

— А ви не образитесь? — запитав директор, пильно спостерігаючи кабінет: ніде не чути було кроків, телефон мовчав, вентилятор гудів рівно, як безмовний.

— Ні, не ображуся, — відповіла Босталоєва, — тому що я звикла ... Минулий рік я дістала дахове залізо, мені довелося за це зробити аборт. Але ви, напевно, не така сволота ...

— Ні, — спокійно сказав директор, сідаючи на місце. — Де ваша катанка: ввечері я сам стану за автомат, ви почекаєте десять хвилин і отримаєте свої цвяхи ... Везіть катанку сюди.

Директор байдуже опустив голову до поточних справ. Босталоєва сама підійшла до нього і поцілувала його — таким способом, що згодом, коли Босталоєва вже пішла, директор ходив до вбиральні заглядати в дзеркало. чи не залишилося чого на його обличчі від цієї жінки, бо він весь час відчував якийсь зайвий предмет на своїх губах.

Увечері Босталоєва отримала цвяхи на заводі. Директор сам вивіз їй з цеху чотири ящика на електрокарі і взяв розписку в отриманні продукції. Босталоєва відправила цвяхи на вокзал і пішла вночі, під слабким місяцем,по новоспоруджуваним гримлячим вулицям. Вона читала вивіски невідомих їй організацій

— "Хімрадій", "Східгаз", "Електробюро високих напруг", "Комісія повітродувок", "Контора важких фундаментів", "НТО вивчення вібрацій промустановок", "КрайВЕО" і т.і.