Саламбо - Флобер Гюстав

Твоє бажання — блюзнірство. Досить з тебе й того, про що дізна лась.

Вона впала на коліна, приклавши два пальці до вух на знак каяття, і довго ридала, приголомшена словами жерця, сповнена гніву проти нього і воднораз налякана й принижена. Шагабарім стояв нечулий, наче каміння тераси. Він згорда дивився, як вона тремтіла, впавши йому до ніг, і відчував якусь дивну втіху з того, що вона страждає через божество, якого й сам він не міг збагнути до краю. Вже співали птахи, дихав холодний вітер, у зблідлому небі линули маленькі хмарини.

Раптом він помітив на обрії, за Тунісом, ніби легенький туман, що стелився по землі; тоді знялася велика прямовисна заслона сірої пилюки, і в завихреннях її стали проступати голови верблюдів, списи, щити. То військо варварів сунуло на Карфаген.

IV

ПІД МУРАМИ КАРФАГЕНА

Селяни, хто верхи на ослі, хто поспішаючи пішки, бліді й захекані, ошалілі зі страху, прибували до міста: вони тікали від війська. За три дні варвари вернулися з Сікки й підходили до Карфагена, щоб усе знищити.

В місті позамикали брами. І відразу з'явилися варвари, але спинилися посеред перешийка, на березі озера.

Спершу найманці не виявляли ворожнечі. Дехто наближався з пальмовими вітами в руках. їх відганяли стрілами, — такий бо великий страх опанував місто.

Вранці й надвечір попід мурами часом тинялися якісь волоцюги. Надто підозріло вештався якийсь невеличкий чоловік, що старанно кутався в плащ і ховав лице під низько опущеним забралом. Він стовбичив годинами, приглядаючись до акведука, і то з такою наполегливістю, що здавалося, ніби хотів одвести карфагенцям очі від своїх справжніх намірів. Його супроводив другий чоловік, велетенського зросту, простоволосий.

Та Карфаген був добре захищений на всю широчінь перешийка,— спершу ровом, а далі валом, порослим травою, і, нарешті, муром тридцять ліктів заввишки, складеним з тесаного каменю на два поверхи. Тут містилися стайні на триста слонів, комори для їхніх попон, пут і корму. Далі йшли стайні на чотири тисячі коней і комори для ячменю та збруї. Були тут іще казарми на двадцять тисяч вояків зі зброєю та всім військовим спорядженням. На другому поверсі височіли вежі з поробленими в них бійницями; зовні ті споруди були захищені бронзовими плитами, що висіли на гаках.

Перша лінія мурів правила за безпосереднє прикриття Малці, кварталові, де проживали моряки та фарбарі. Там стриміло жердя, на якому сушилися пурпурові тканини, а на останніх терасах видніли глиняні печі, де варився розсіл.

Далі за мурами здіймалося амфітеатром місто, де бовваніло громаддя високих кубічних будівель. Були вони з каменю, з дощок, з гальки, очеретяні, вапнякові, глинобитні. Гаї довкола храмів здавалися зеленими озерами на цій горі багатобарвних брил. На різній віддалі один від одного розлягалися майдани. Безліч вуличок, перетинаючи одна одну, помережили всю гору з вершини до підніжжя. Навколо трьох старих кварталів були помітні фортечні мури, давно вже зруйновані; лиш подекуди випиналися їхні рештки, неначе підводні рифи; де-не-де тяглися величезні стіни, до половини порослі квітами, зчорнілі та рясно посмуговані всілякими покидьками; вулиці проходили крізь їхні широкі проломи, як ріки попід мостами.

Пагорок посеред Бірси, де колись здіймався Акрополь, тепер був безладно заставлений пишними будівлями; там тиснулися один до одного храми з витими колонами, із бронзовими капітелями, з металевими ланцюгами, з конусами, що були насухо складені з тесаного каменю і обведені блакитними смугами, з мідними банями та мармуровими перекладинами на колонах, з вавілонськими контрфорсами, з обелісками, поставленими шпилем донизу, схожими на перекинуті смолоскипи. Перистилі тулилися до фронтонів; колонади були оздоблені орнаментами. На гранітних мурах здіймалися черепичні дашки, і все те, до половини ховаючись, дивовижно та незрозуміло громадилося одне на одному. Тут відчувалося чергування віків та ніби спомин про давно забуті вітчизни.

За Акрополем, на червоній землі проліг рівною смугою від берега до катакомб Маппальський шлях, облямований могилами, а далі йшли просторі житла в садах, і цей третій квартал — Мегара, нове місто — тягся аж до урвистого берега, де височів велетенський маяк, що світив щоночі.

Такий вигляд мав Карфаген з боку рівнини, де розташувалися вояки.

Вони здалеку розрізняли ринки, перехрестя; сперечалися про те, де стояв який храм. Хамонів храм, навпроти будинків, де жили сисити, був під золотою покрівлею; Мелькартів, ліворуч Ешмунового, мав на даху коралові оздоби; Танітин ген там випинав з-поміж пальм свою мідну круглясту баню; чорний Молохів маячів унизу біля водозборів, близько маяка. На шпилях фронтонів, на високих мурах, по кутках майданів — всюди видніли божества з потворними головами, велетенські на зріст або оцупкуваті, з величезними животами або надмірно плескаті, з роззявленими пащами й розставленими руками, в яких вони тримали вила, ланцюги чи списи; а в кінці вулиць, що в перспективі здавалися ще крутішими, далеко простерлась морська синява.

Від світання до смеркання ті вулиці наповнювала метушлива юрба; біля лазень, калатаючи в дзвоники, галасували хлопчаки. Над крамницями, де продавали гарячі напої, здіймався дим. В повітрі стояв безугавний ляскіт молотів; по терасах співали білі півні, присвячені Сонцю, ревли бики, що їх різали в храмах; бігали невільники з кошиками на головах, і в глибині портиків з'являлися жерці, закутані в темні плащі, босі, в гостроверхих ковпаках.

Самий вигляд Карфагена дратував варварів. Вони й милувались на нього, і проклинали його, воліли б зруйнувати його, і водночас їм хотілось би оселитися в ньому. Але що було там, у військовому порту, захищеному потрійним муром? Далі, по тім боці міста, в глибині Мегари, над Акрополем, височів Гамількарів палац.

Мато раз у раз дивився туди. Він вилазив на маслинові дерева і тягнувся в той бік, дашком приклавши до чола долоню. В садах не було нікого, а червоні двері з чорним хрестом так і залишалися зачинені.

Більше двадцяти разів кружляв він попід фортечними мурами, шукаючи якогось пролому, щоб проникнути до міста. Якось уночі він кинувся у затоку і плив три години, не відпочиваючи. Досягши підніжжя Маппал, він хотів був видряпатись на урвисті скелі, та закривавив собі коліна, поламав нігті і кінець кінцем кинувся в воду й вернувся назад.

Таке безсилля доводило його до розпачу. Він заздрив Карфагенові, що ховав у собі Саламбо, ніби людині, яка володіла нею. Колишня млявість минула, натомість його охопила шалена, непогамовна жадоба діяти. Обличчя його паленіло, очі горіли гнівом, голос хрипів; збурений, він то метався по всьому табору, то сидів на березі та чистив піском свого великого меча. Він метав стріли в шулік, що пролітали поблизу. З уст його зривалися прокльони.

— Дай волю своєму гніву, хай він мчить, мов колісниця,— сказав Спендій.— Кричи, блюзни, спустошуй та вбивай. Біль тамують кров'ю, а як ти не можеш удовольнити свого кохання, то насить свою ненависть; у тому знайдеш розраду!

Мато знову взявся за своїх вояків. Він муштрував їх безжально. Вони шанували його за хоробрість, а найбільше за силу. До того ж Мато навівав на них якийсь містичний страх; гадали, що він по ночах розмовляє

з привидами. Його приклад запалив інших ватажків. Невдовзі військо дисциплінувалось. Карфагенці зі своїх домів чули звуки букцин, що скликали на муштру вояків. Нарешті варвари наблизились.

Щоб розчавити їх на перешийку, потрібно було двом арміям одночасно вдарити на них: одній — із тилу, висівши з кораблів у кінці Утікської затоки, а другій — біля гори Теплих Вод. Але що можна вдіяти, маючи лише один Священний легіон, де ледве чи набереться шість тисяч вояків? Якщо варвари відійдуть на схід, то з'єднаються з кочовиками, перетнуть Кіренський шлях та обірвуть зв'язок з пустелею. Коли ж відступлять на захід, повстане Нумідія. Нарешті, рано чи пізно, гнані голодом, вони накинуться і спустошать довколишні селища; багатії тремтіли за свої пишні палаци, виноградники, засіви.

Ганнон пропонував ужити лютих і нездійсненних заходів: пообіцяти великі гроші за кожну голову варвара або за допомогою кораблів та військових машин спалити їхній табір. Його товариш у раді, Гіскон, навпаки, радив заплатити найманцям. Але старійшини ненавиділи Гіскона за його популярність; вони дбали про те, щоб їхньої влади не захопив один якийсь володар, і, боячись монархії, намагалися послаблювати все, що її підтримувало б або могло поновити.

Поза фортечними мурами проживали люди іншої раси і невідомого походження; всі вони полювали на дикобразів, їли молюсків та гадюк. Ловили живцем гієн у печерах, а вечорами розважалися, ганяючи їх між надгробками по мегарських пісках; їхні халупки, зліплені з намулу та морського баговиння, тулилися до прибережних скель, як ластів'ячі гнізда. Жили вони там, не знаючи над собою ні влади, ні богів, безладними юрмами, голі-голісінькі, хирляві і воднораз жорстокі, а що їли всяку нечисть, то карфагенський люд гидував ними споконвіку. Якось уранці вартівники помітили, що всі вони десь пощезали.

Нарешті члени Великої ради надумалися. Вони з'явилися до табору, як до сусіда,— без прикрас, без поясів, у відкритих сандалях. Вони наближалися спокійною ходою, вітались із воєначальниками, часом зупинялися поговорити з вояцтвом, запевняли, що вже край, що тепер справедливо будуть задоволені всі їхні вимоги.

Декотрі з них уперше бачили табір найманців. Замість розгардіяшу, на який сподівалися, всюди був лад і панувала зловісна тиша. Вал, обкладений дерном, оточував військо високою стіною, неприступною для катапульт. Доріжки були скроплені водою; із отворів у наметах блищали в сутіні хижі очі. В'язки списів та порозвішувана зброя дзеркальним блиском сліпили очі. Карфагенці розмовляли стиха, ступали обережно, боячись зачепити що-небудь своєю довгою одежею.

Вояки вимагали харчів, обіцяючи розрахуватися грішми, що їм винні.

їм прислали биків, цесарок, овець, сушні, люпину та ще копченої скумбрії, тієї знаменитої скумбрії, яку Карфаген вивозив у всі порти. А вояки зневажливо походжали довкола чудової худоби, ганячи все, чого так прагнули, пропонували за барана, наче за голуба, трьох кіз цінували як один гранат.