Саламбо - Флобер Гюстав

Вряди-годи із-за земних тамарисків вигулькне річка і знову щезне, обігнувши пагорок. Інколи попереду здіймалась величезна скеля, подібна до корабельного носа чи підніжжя якогось зниклого колоса.

Траплялися по дорозі на однаковій віддалі один від одного невеличкі чотирикутні храми, що правили за притулок прочанам, які простували до Сікки. Храми були замкнені, немов гробниці. Лівійці грюкотіли в двері, щоб їм відчинили. Ніхто не відгукувався.

Засіви траплялися дедалі рідше. Тепер залягали піщані смуги, порослі терновими кущами. Поміж камінням паслася отара. Жінка, оперезана синім вовняним набедреником, доглядала овець. Лементуючи, вона кинулась геть, як тільки помітила за скелями вояцькі списи.

Варвари сунули вибалком, подібним до величезного коридору, уздовж якого тяглися пасма червоних горбів, аж раптом у ніс їм ударило відразливим духом, і вони побачили високо на ріжковому дереві щось дивовижне: з-поміж листя виглядала лев'яча голова.

Вояки метнулись до дерева. Там був лев, розп'ятий на хресті, мов злочинець. Його величезна морда впала на груди, а передні лапи, до половини прикриті гривою, широко розпростерлися, мов крила птаха. Ребра випиналися під натягненою шкурою; на задні лапи, прибиті цвяхами одна поверх другої, осунувся тулуб. Чорна кров стікала по шерсті й, ніби сталактит, гуснула на хвості, що рівно звисав уздовж хреста. Воїни втішалися, збившись довкола. Вони взивали його консулом і римським громадянином, жбурляли камінцями йому в очі, щоб зігнати з них мушву.

Кроків за сто побачили ще двох, а далі несподівано з'явилася ціла низка хрестів із левами. Деякі сконали так давно, що на хрестах залишилися тільки рештки їхніх кістяків; інші, геть пошарпані, висіли, страшно повикривлявши пащі. Серед них були велетенські туші: дерев'яні хрести гнулися під тягарем, і вони погойдувалися на вітрі, а над їхніми головами кружляли цілі зграї птахів. Так мстилися карфагенські селяни, коли їм вдавалося впіймати хижого звіра. Отим видовищем вони сподівалися налякати інших. Варвари вже не сміялись, тепер вони не могли отямитися від подиву. "І що воно за народ,—думали вони,—який на втіху собі розпинає левів!"

Найманців, надто вихідців із північних країв, починав обіймати неспокій, тривога; багато було виснажених та хворих; вони кривавили собі руки колючками алое; великі москіти дзижчали їм у вуха; у війську починалася дизентерія. їх турбувало, що й досі не видно було Сікки. Боялися, щоб не збитися з дороги та не попасти в пустелю, країну пісків і жаху. Були й такі, що не хотіли йти далі. Дехто повернув до Карфагена.

Кінець кінцем, сьомого дня, по довгих переходах підніжжям гори, раптом завернули дорогою праворуч; перед очима постала довга смуга мурів, зведених на білих скелях, що зливалися з ними. Несподівано відкрилося ціле місто; на його мурах в багряному вечірньому світлі замаяли голубі, жовті та сині запинала. То Танітині жриці повибігали зустрічати вояків. Вишикувавшись уздовж фортечних валів, вони били в бубни, грали на лірах, гримотіли брязкачами, і промені сонця, яке заходило за Нумідійські гори, блищали на струнах арф, що їх перебирали голі жіночі руки. Час від часу музика зненацька вмовкала, і тоді розтинався крик, дикий, пронизливий, протяглий, подібний до гавкання; жінки кричали так, вдаряючи язиком в кутики рота. Інші, поспиравшись на лікті й поклавши голову на руки, нерухомі, мов ті сфінкси, стежили великими чорними очима за військом, що підіймалося схилом гори.

Проте священне місто Сікка не могло вмістити такої сили людей; самий тільки храм зі своїми будівлями займав половину міста. Тож варвари вільно розташувалися на рівнині, ті, що корилися дисципліні,— окремими загонами, інші гуртувалися за національністю або як кому заманулося.

Греки розіп'яли свої шкіряні намети рівнобіжними рядами; іберійці поставили колом свої полотняні шатра; галли зладили собі дощані курені, лівійці склали хижки з кам'яних брил, а негри нігтями повигрібали собі лігва в піску. Багато вояків, не знайшовши собі місця, сновигали серед вантажів, а вночі полягали просто неба, повкривавшись своїми подертими плащами.

Навкруги стелилася рівнина, облямована горами; де-не-де хилилась пальма на піщаному пагорбі. Темними плямами над урвищем манячіли ялини та дуби. Інколи довгою заслоною звисав із неба грозовий дощ, тим часом як поле було залите блакиттю й сяйвом; потім теплий вітер гнав стовпи куряви; струмок спадав каскадами з узвишшя Сікки, де під золотим дахом височів на мідних колонах храм Венери Карфагенської, володарки того краю. Дух її ніби сповнював усе довкола. Гірськими кряжами, зміною тепла і холоду, грою світла являла вона незмірність своєї сили і одвічну красу своєї усмішки. Верхів'я гір були схожі на роги місяця; інші нагадували налиті молоком жіночі груди, і варвари, хоч які були стомлені, відчували, як їх змагає безмірно солодка млість.

Спендій продав свого дромадера і купив собі за ті гроші невільника. Він спав цілими днями, простягнувшись біля намета, де жив Мато. Часто-густо він кидався вві сні, —йому ввижалося, ніби над ним свистить канчук; тоді, усміхаючись, обмацував шрами на ногах, де так довго носив кайдани; а потім засинав знову.

Мато терпів його товариство, і, коли він кудись ішов, Спендій із довгим мечем при боці супроводив його, немовби той ліктор; іноді лівієць недбало спирався йому на плече: Спендій був невисокий.

Якось увечері, проходячи разом вулицями табору, побачили вони людей у білих плащах; між ними був Нар-Гавас, нумідійський вождь. Мато здригнувся.

Дай меча, — вигукнув він,—я його вб'ю!

Не зараз! — відповів Спендій, зупиняючи його.

Нар-Гавас підходив до них. На знак приязні він поцілував собі великі пальці на обох руках; свій гнів він пояснив випитим на бенкеті вином; потім довго ганьбив карфагенців, однак не сказав, що привело його до варварів.

Кого намислив він зрадити — їх чи Республіку? — запитував себе Спендій, а що він сподівався повернути собі на користь будь-яку незлагоду, то наперед вдячний був Нар-Гавасові за майбутню зраду, у якій його підозрював.

Нумідійський вождь тримався найманців. Здавалося, ніби він прагне прихильності Мато. Посилав йому ситих кіз, золотого піску та страусового пір'я. Лівієць, здивований тією ласкою, вагався, чи відповідати йому тим самим, чи обуритись на те. Але Спендій заспокоював його, і Мато слухав невільникової ради,— йому й досі бракувало рішучості, він не міг подолати заніміння, неначе людина, що випила колись напій, від якого мусить умерти.

Якось уранці, коли вони вибрались утрьох полювати на левів, Нар-Гавас заховав під плащем кинджал. Спендій ходив за ним назирці; так вони й повернулися,— нумідієць жодного разу не витяг свого кинджала.

Вдруге Нар-Гавас завів їх дуже далеко, аж до кордонів свого царства. Вони опинились у вузькій ущелині; Нар-Гавас, усміхаючись, заявив, що не знає, як звідти вийти. Спендій знайшов дорогу.

Та найчастіше Мато, замислений, немов той авгур, виходив до схід сонця тинятися по полях. Він простягався на піску і непорушно лежав аж до вечора.

Він питав ради у всіх волхвів, що були при війську: в тих, котрі спостерігають плазування гадюк, в тих, що читають по зорях, в тих, що дмухають на попіл із спалених трупів. Ковтав калган, гірський кріп і гадючу отруту, що морозить серце; негритянки, наспівуючи в місячному сяйві варварські замовляння, кололи йому чоло золотими стилетами. Він чіпляв на себе намисто й амулети, просив заступництва то Ваала-Хамона, то Молоха, і сімох кабірів, і Таніду, й грецьку Венеру. А то викарбував одне ім'я на мідній табличці і закопав у пісок на порозі свого намету. Спендій чув, як він стогне й розмовляє сам із собою.

Якось уночі Спендій зайшов до нього.

Мато, голий, ніби труп, лежав долілиць на лев'ячій шкурі, затуливши обличчя руками; висячий світильник освітлював зброю, почеплену в узголів'ї на жердині намету. .

— Ти страждаєш? — спитав невільник.— Чого тобі бракує? Скажи мені. — І він став термосити його за плече, кличучи: — Володарю мій! Володарю!

Тоді Мато звів на нього великі затуманені очі.

— Слухай,— промовив він тихо, приклавши до вуст пальця, —це кара богів! Гамількарова дочка не дає мені спокою. Я боюсь її, Спендію. —Він горнувся йому до грудей, мов дитина, що злякалася привиду. —Говори до мене. Мені пороблено. Я хочу збутися чарів. До чого тільки я не вдавався! Але ти, може, ти знаєш могутніших богів чи якесь відворотне закляття?

— Проти чого? — запитав Спендій.

Той, б'ючи себе кулаками по голові, відповів:

— Щоб здихатись її.

Тоді, час від часу надовго вмовкаючи і ніби звертаючись сам до себе, почав говорити:

— Видно, вона мене за щось пообіцяла богам як спокутну жертву. Вона тримає мене на незримому ланцюгу: іду я — вона слідом за мною, зупинюся — і вона стає! Мене палить її погляд, вчувається її голос. Вона оточує мене, проникає в мене. Мені здається, що вона стала моєю душею. А проте між нами — неначе невидимі хвилі безмежного океану! Вона далека і недосяжна! Сяйво її вроди оповиває її ясною хмарою; і мені часом здається, що я не бачив її ніколи... ніби вона й не існує, ніби все те мені приснилось!

Так у темряві тужив Мато. Варвари спали. Спендій, дивлячись на нього, пригадував хлопців, що, тримаючи в руках золоті вази, упадали біля нього з благанням, коли він, бувало, водив по вулицях міста юрбу своїх куртизанок; його взяв жаль, і він мовив:

Кріпись, пане мій! Покладайся на свою волю і не проси допомоги в богів,— вони не зглянуться на людське волання! Ось ти плачеш, як той слабодух! Та невже ти так занепав, щоб якась жінка змогла завдати тобі отакої муки!

Хіба я дитина? — відказав Мато.— Чи ти гадаєш, ніби мене можуть іще розчулити жіночі обличчя та їхні співи? У нас у Дрепані їх посилали чистити стайні. Я брав жінок під час наскоків, коли ще валилися стелі й тремтіли катапульти!.. Але ця, Спендію, .....

Невільник перебив його:

Якби ж вона не Гамількарова дочка...

Ні! — вигукнув Мато. —Всі людські дочки — не рівня їй! Чи бачив ти її великі очі під широкими дугами брів, немовби ті сонця під тріумфальними арками? Згадай, — коли вона з'явилася, всі смолоскипи потьмарились. Між самоцвітами намиста ще яскравіше сяяли її голі перса; слідом за нею розливалися пахощі, як у храмі, і від усього єства її линуло щось солодше за вино та страшніше за смерть.