Золоті рибки - Чандлер Реймонд

Та я не відповів їй усмішкою.

Тоді вона, все ще всміхаючись, почала розповідати:

— Розумієте, у нього були колись перли, справжні, і те, що він пережив, робило його, як йому здавалося, повноправним їхнім власником. Та навіть якби він знайшов їх знов, то однаково не мав би з них ніякого прибутку. Мабуть, поки він сидів у в'язниці, прикмети, за якими він міг би їх відшукати, змінились, і йому так і не пощастило знайти те місце в Айдахо, де він їх закопав.

Здавалось, чийсь крижаний палець водив по моїй спині вгору-вниз. Я роззявив рота й почув ніби чужий голос:

— Що-о?!

Місіс Сайп простягла руку й торкнулася пальцем однієї з перлин. Я все ще тримав їх на долоні, так наче це була поличка, прибита до стіни.

— І тоді він дістав собі оці, — провадила вона. — В Сіетлі. Вони порожні, наповнені білим воском. Я забула, як називається цей спосіб. Вони мають дуже [89] гарний вигляд. Щоправда, я ніколи не бачила справжніх перлин.

— Навіщо вони були йому потрібні? — хрипко запитав я.

— Невже ви не розумієте? Адже це й був його гріх. Він хотів сховати його в пустелі. У цій пустелі. Він поховав їх у рибках. І знаєте... — Вона знов нахилилась до мене, й її очі засяяли. Потім дуже повільно й дуже серйозно додала: — Іноді мені здається, що зрештою, — може, торік чи й раніше, — він і справді повірив, ніби ховає справжні перли. Це вам про щось каже?

Я опустив очі на свої перли. Моя рука поволі стисла носовичок.

— Місіс Сайп, я проста людина, — промовив я. — Боюся, що зрозуміти ідею з козлом відпущення мені буде трохи важко. Гадаю, він просто силкувався сам себе обманути, як усяка людина, що багато в житті програла.

Жінка знов усміхнулася. Коли вона всміхалась, то здавалася гарною. Потім якось невимушено знизала плечима.

— Звичайно, у вас складається таке враження. А от я... — Вона розвела руками. — А втім, яке це має тепер значення? Можна мені зберегти їх на пам'ять?

— Зберегти на пам'ять?

— Ну, оці., липові перли. Адже ви...

Я підвівся. Старий спортивний "форд" без даху дерся на пагорб. Чоловік за кермом мав на грудях велику зірку. Шум двигуна нагадував гарчання старого лисого шимпанзе в зоопарку.

Місіс Сайп стояла з напіврозтуленою долонею і жалісно, благально дивилася на мене.

Я посміхнувся до неї несподівано люто.

— Що й казати, гарно ж ви оце зіграли свою роль! — промовив я. — А я, чорт забирай, мало не повірив. У мене вже аж мороз поза шкірою був пішов. Ось так, шановна! Але ви самі допомогли мені. Вам не дуже пасує слово "липові". І кольтом ви володієте вправно, й жалю не знаєте. Та й останні слова Сайпа були аж надто дивні. "Телескопи, Хетті... Телескопи..." Він би й не тривожився, якби камені були фальшиві. Та й не такий він дурний, щоб стільки морочити собі голову.

Якусь мить обличчя її нічого не виражало. Але недовго. В її погляді промайнуло щось жахливе. Вона витягла губи й плюнула в мене. А тоді кинулась до будинку й грюкнула за собою дверима. [90]

Я сховав свої майбутні двадцять п'ять тисяч до кишені жилета. Отже, дванадцять з половиною тисяч мені і стільки ж — Кейті Хорн. Уявляю собі її очі, коли я принесу їй чек! Вона покладе його в банк і чекатиме, коли її Джонні відпустять під заставу з Квентінської в'язниці.

Спортивний "форд" зупинився за двома іншими машинами. Чоловік за кермом сплюнув убік, узяв машину на ручне гальмо й, не відчиняючи дверцят, вискочив з машини. Це був здоровий чолов'яга у сорочці з короткими рукавами.

Я рушив сходами вниз, йому назустріч. [91]