Тенета зради - Щербаненко Джорджо

Власне, це не була справжня валіза, а щось на зразок скриньки чи невеликого футляра; вона була не шкіряна, а металеве кріплення мало досить міцний вигляд — аж надто міцний як для такої маленької скриньки.

— Я б хотів її відкрити, — сказав він Маскаранті.

— Це буде нелегко, — відповів той.

Дука підвівся й почав порпатись у скляній ванночці з інструментами, якими користувався під час операції; вибравши якісь два залізні гачки, приміряв їх до замка валізки.

— Я думав, що буде важче, — мовив він, знову підвівся й знайшов у ванночці ще один інструмент. — Цей має підійти. — Він устромив його в замок і повільно підважив.

— Але ж це — хірургічні інструменти! — у розпачі промовив Маскаранті.

Проте він, Дука, в розпачі не був; коли він підважував таким делікатним інструментом замок, йому здавалося, ніби це — пробивач; він уже вирішив, що світ цих інструментів, світ кольорових і безбарвних пляшечок із цитрозилом, світ цього фармакологічного Вавілону, в якому треба було вміти відшукати потрібні ліки, цей світ не був його світом — уже не був; він його не ненавидів, ні, він його покидав — прощавай! — і ці інструменти тепер могли добре прислужитися йому, коли виникала потреба відімкнути замок чи відкрити бляшанку з сардинами.

Йому таки пощастило: під жахливий гуркіт грому й жалібне лопотіння дощу у віконниці він підняв кришку, і вони побачили шар дерев'яних стружок, уже досить потемнілих.

— Як ви це зробили? — спитав захоплений Маскаранті.

Дука нічого не відповів. Він мовчки викинув стружки на підлогу. Під ними був проолієний папір кольору йоду. Він відгорнув той папір, зібганий, як у великих коробках із шоколадними цукерками; під ним був ще один шар стружок. Тоді він зупинився й закурив сигарету. Він і далі робить помилки; йому не можна їх робити, а він усе робить і робить. Чому він не тримається осторонь від усіх цих історій, чому не присвятить своє життя медицині? Чому не поїде до Інверіго й не забере свою сестру Лівію й племінницю?

— Як ви гадаєте, що там усередині? — звернувся він до Маскаранті.

— Судячи з цих стружок, щось дуже крихке.

А чом би й ні? Наприклад, кришталеві келихи для рожевого шампанського. Але Дука нічого не відповів, а зібрав стружки і, як і першого разу, викинув їх на підлогу. Під ними, як він і сподівався, лежала темна ганчірка; вона нагадувала ганчірку, що нею миють підлогу, але на дотик була липка. Як виявилося, вона вся просякла жиром.

— Не може бути, — сказав Маскаранті, який уже все зрозумів.

— Це справді так, — відповів Дука й підняв ганчірку жестом стриптизерки, що нарешті скидає з себе останню одежину.

Маскаранті підвівся із стільця й присів навпочіпки перед валізкою, що стояла на підлозі.

— Ніби розібраний автомат.

— Це й є автомат.

Маскаранті дивився й не вірив власним очам.

— Це не "браунінг", "браунінг" більший.

— Ні, це не "браунінг", "браунінг" важить майже дев'ять кілограмів, а цей не важить і семи.

Дука взяв одну деталь — це був ствол. Наступною деталлю виявився корпус з отвором для патронів; ці дві деталі заходили одна в одну, наче елементи дитячої гри. Далі йшов затвор з невеликим прикладом — він також заскочив на місце напрочуд плавно, завдяки щедрому шарові мастила. І нарешті, під ще одним шаром стружок — обойми. Дука вставив одну з них в отвір для подачі. У кожній обоймі — тридцять патронів, на десять більше, ніж у "браунінга" і на два більше, ніж у "брена". На дні валізки лежали десятки обойм, патрони були калібру 7,8 — більші, ніж в інших автоматів. Він зазирнув у дуло, уважно оглянув його й нарахував вісім нарізів — отже, куля має летіти зі швидкістю щонайменше 800 метрів на секунду.

— Це — іграшка виробництва "Шкоди", — промовив він. — Вони тепер усіх переконують, що випускають тільки автомобілі, та, очевидно, там ще залишився зброярський цех. Ось погляньте, тут є напис дрібними літерами: "ЧССР". Він означає… зараз я пригадаю… "Чехословацька Соціалістична Республіка". Це найкращий у світі автомат, його можна сховати під пальтом, під піджаком, він потужний, мов невеличка гармата. Береш його до рук — наче велосипедний насос. Ось погляньте. Правою рукою відводиш назад фальшивий приклад, і автомат вистрілює сотню патронів за хвилину, а може, й більше. Уявляєте, "брен", який важить десять з половиною кілограмів, робить не більше, ніж вісімдесят пострілів за хвилину. Відпускаєш приклад — і автомат заблоковано. Охолоджується він повітрям.

— Тільки не вистріліть, докторе!

Він вистрілив би із задоволенням, з великим задоволенням, а мішеней ніколи не бракувало. Однак Дука обережно розібрав автомат, склав його на місце — майже так само, як він і лежав, хоча й не намагаючись приховати, що брав його до рук; замітати сліди він не мав наміру. Потім глянув на свої брудні руки й пішов у ванну.

— Маскаранті, якщо знайдете каву й кавника, зробіть трохи кави.

Маскаранті любив каву і вмів її напрочуд добре варити. Дука помив руки — зробити це було нелегко, довелося скористатися порошком для чищення кахлю у ванні. І все ж на пальцях ще позалишалися сліди; тоді він під конвульсивний гуркіт грому пішов до кухні й сів у тому кутку, де, поки дівчина спала, розв'язував з Маскаранті кросворди і де тепер сидів Маскаранті й молов каву дуже старим, майже допотопним млинком.

— Який бакалійник продав вам цю каву? — спитав Маскаранті, крутячи млинок. — Він заслуговує того, щоб його посадили.

— Це бакалійник вашого начальника, синьйора Карруа. — Одною з неприємних рис його становища колишнього медика, тепер безробітного, було те, що постачальники Карруа, від бакалійника до різника й ковбасника, були і його постачальниками. Коли Лоренца жила в Мілані, їй досить було лише зателефонувати й замовити все, що потрібно. Як це можна назвати? Позика, дружній жест, добродійство? Він з Лоренцою просто користувався цим, не добираючи назви.

— Синьйор Карруа розуміється тільки на тому, що стосується поліції, більше ні на чому, — категорично заявив Маскаранті.

Вже певний час грім долинав приглушено, звіддаля, ураган відкочувався, наставала майже повна тиша, в якій по-домашньому добродушно гуркотів млинок, викликаючи спомини про кухні давніх часів, про каміни. Дука відкинувся в кріслі, розглядаючи кавник на газовій плиті й блідий, майже нерухомий вогник, що замінив яскраве, жарке, червонувате й тремке полум'я в каміні.

— Припустімо, дівчина принаймні почасти казала правду… — промовив Дука, все ще дивлячись на свій уявний камін; і тиша ставала чимдалі м'якшою.

Маскаранті з млинком у руці підвівся.

— Я з глузду з'їхав! Поставив на газ кавник без кави. — Він похитав головою, вимкнув газ і почав чекати, поки кавник трохи охолоне.

— Припустімо, дівчина почасти казала правду, — повторив Дука.

— Ну, — кинув Маскаранті:

— Вона сказала, якщо тільки це правда, нібито одна з двох міланських крамниць її нареченого десь тут неподалік, на вулиці Плініо. Якщо сьогодні ввечері вона справді прийшла звідти сюди, до мого дому, пішки.

Маскаранті спорожнив кавника, відкрив його, насипав у фільтр кави, знову закрив, запалив газ і поставив кавника на вогонь.

— Це теж можливо, — мовив він.

— Припустімо, це так. Дівчина прийшла сюди з валізкою. Отже, вона тримала валізку в крамниці, а закінчивши роботу, прийшла з нею сюди.

— Може бути, — сказав Маскаранті. — Але може бути й так, що дівчина вийшла з крамниці без валізки, а потім забрала її по дорозі там, де вона зберігалася.

Ні, подумав Дука, тут слід застосувати принцип бритви "Оккама"; гіпотезу треба будувати ощадливо, правильна гіпотеза завжди найекономніша.

— Навряд чи це так. Передусім місце, де вона забирала валізку, мало б бути по дорозі від крамниці до мене. Крім того, це мало б бути надійне місце, таку валізку не залишають на зберігання у барі чи в квартирі випадкових знайомих. Було б дивно, якби таке місце виявилося саме по дорозі від м'ясної крамниці сюди.

Пильнуючи за кавником, Маскаранті ствердно кивнув головою, однак сказав:

— Але якщо вона тримає валізку в крамниці, тоді її наречений, різник, може знати, про що йдеться, бо навряд чи вона могла б тримати там таку валізку потай від нареченого.

— Саме про це я й подумав, — сказав Дука. — Повної певності тут бути не може, але можливо, що це так. Як треба, то жінка здатна сховати фотографію свого коханця у портфелі власного чоловіка, але звичайно вона цього не робить. Отже, припустімо, що вона тримає валізку в крамниці і що її наречений про це знає. — Він відчинив вікно, бо гроза вже закінчилась, і тепер просто падав дощ; вдихнув повітря, вологе від дощу й просякле духом цементу та сміття, що йшов із двору, і знову сів. — Тоді ми мусимо припустити й таке: різник знає, що лежить у цій валізці. — Він поглянув на газове полум'я й заплющив очі, згадуючи про іскорки, що колись, дуже давно, здіймались у димохід каміна — на них, казали, здається, "черниці"; і він уявив собі, що такі іскорки злітають тепер над газовим полум'ям. — Припустімо також, що валізку дівчині дав він — я маю на увазі, що це різник дав нареченій автомат, щоб вона принесла його сюди. Ніхто навіть не запідозрить, що у валізці, яку несе дівчина, сховано автомат; вона залишає валізку тут, у помешканні чесного, хоч і з судимістю, лікаря, а в зручну хвилину хтось прийде й забере її.

Маскаранті безперестанку схвально кивав головою і припинив кивати аж тоді, як бухнув на стіл кавника. Потім, діставши чашки й цукорничку, знову закивав головою.

— Маскаранті, ви чули, що говорила тут дівчина, правда ж? — сказав Дука.

— Авжеж, я слухав, але не дивився, — двозначно всміхнувся поліцейський.

— Дівчина сказала, що її наречений заробив багато грошей — просто-таки сотні мільйонів — на м'ясі, яке завозив до крамниць у Мілані, не платячи мита… Я не вірю, що можна заробити сотні мільйонів, уникаючи платити мито. Ви в це вірите?

— Не дуже. — Маскаранті налив кави.

— А як ви гадаєте, можна стільки заробити, завозячи до Італії такі новинки, як ця, що у валізці?

Маскаранті знову ствердно кивнув головою і поставив перед ним чашку з кавою, а тоді цукорничку.

— Як ви гадаєте, ця зброя призначена для того, щоб воювати? — Він кинув у чашку цукор і, чекаючи на відповідь, розмішав його.

Маскаранті теж поклав цукор і, розмішуючи каву, сів поруч.