Слідопит - Купер Джеймс Фенімор
Якщо ті гади, що оточують вас, не відмовилися від свого гаспидського наміру,— що ж, хай негайно починають. Хай палять дерево, а я палитиму порох. Якби моє життя було так поставлене на карту, як життя кожного з оцих індіян, я, мабуть, вихвалявся б так само, як і вони; але в мене інше покликання й зовсім інша натура: як білий, я більше схильний діяти, ніж молоти язиком. Ви, квартирмейстере, як офіцер його королівської величності, наговорили нам сім мішків вовни, і якщо ми й справді всі згоримо, то жоден з нас не матиме до вас ніякого зла.
— Слідопите! Невже ви такий жорстокий, що примусите Мейбл, прекрасну Мейбл Дангем терпіти такі муки?
— Мейбл Дангем доглядає свого'пораненого батька, і сам бог заступиться за це благочестиве дитя. Жодна волосина не впаде з її голови, доки бачитимуть мої очі й доки втримуватимуть зброю мої руки! І хоча ви, добродію М'юре, як видно, довіряєтеся своїм мінгам, я їм аніскілечки не довіряю! Ви злигалися з підлим тускаророю, в якого вистачить і підступності, і злості, щоб розбестити будь-яке плем'я, до якого він тільки пристане, хоча боюся, що ці мінги були пропащі ще до нього. Та годі слів! Нумо обидві сторони до діла,— як хто вміє і хто чим може!
Протягом цих переговорів, а тим більше по закінченні їх, Слідопит остерігався зрадницького пострілу по бійниці. От і в цю хвилину, стоячи збоку від бійниці, він дав Кепові знак лізти на дах, щоб обом бути готовими зустріти перший напад. Хоча старий моряк дістався туди досить швидко, та він уже застав па даху щонайменше десяток запалених стріл, що стирчали в корі колод, а нічна темрява, здавалося, сколихнулася від несамовитого вереску й виття піднятих на приступ індіян. Наступної миті гримнули постріли з рушниць, і по дерев'яному зрубові заторохтіли кулі, сповіщаючи, що облога почалася не на жарт.
Несамовитий лемент і стрілянина, проте, нітрохи не злякали ні Слідопита, ні Кепа, а Мейбл так поглинуло її горе, що вона не відчувала страху. До того ж вона мала досить здорового глузду, щоб розуміти призначення укріплень і бути в змозі належно поцінувати їхню міцність. По-іншому реагував на це батько: знайомі вояцькому вухові гуки ніби оживили його, і Мейбл боляче було дивитися, як йому, щойно він зачув ревисько бою, загоряються склисті очі, а на блідих щоках проступає знову рум'янець. Саме тут уперше Мейбл помітила, що він починає марити.
— Стрільці, вперед! — бурмотів він.— Нумо, гренадери, заряджай! Як вони посміли напасти на наш форт? Чому ж по них не б'є артилерія?
В цю мить нічну тишу сколихнув громовий постріл гармати, і в горішньому приміщенні, куди влучило ядро, затріщала, вивалюючись, балка, а весь блокгауз заходив ходором. Ядро тільки якимось чудом не зачепило Слідопита, а коли воно вибухнуло, Мейбл мимохіть зойкнула: їй здалося, що верх, а з ним і дядечка із Слідопитом висаджено в повітря. На довершення всього ще й батько несамовитим голосом крикнув:
— Заряджай!
— Мейбл! — гукнув, схилившись над діркою, Слідопит.— У мінгів так уже ведеться: багато шелесту і мало шкоди. Волоцюги захопили гаубицю, яку ми відбили у французів, і торохнули з неї по блокгаузу. Але, на наше щастя, вони більше не зможуть скористатися з гармати, бо в них було тільки одне ядро. Вибухом тут лише дещо порозкидало, проте жодного з нас ї не зачепило. Ваш дядечко, як і досі, на дахові, а щодо мене, то я стільки разів бував під градом рушничних куль, що такої штуки, як гаубиця, та ще коли нею орудують індіяни, не боюся!
Мейбл прошепотіла слова подяки у відповідь і знову нахилилася над батьком, який усе силкувався підвестися, але так і не здужав. Протягом страхітливих хвилин, які настали потому, вона була так заклопотана доглядом за пораненим, що майже не чула того шаленого клекоту, який здійнявся надворі. А за стінами блокгауза й справді стояв такий ґвалт і лемент, що якби всі її думи не були поглинуті страшним горем, їй, мабуть, затьмарило б розум.
Кеп зберігав спокій, гідний подиву. Правда, тепер він уже з усією повагою ставився до сили червоношкірих і навіть до величі прісної водиці, але боявся він не так смерті від індіян, як тортур і скальпування. Та оскільки моряк усе-таки був на пласкому дахові міцного блокгауза, а не на палубі корабля, і не потерпав, що його можуть взяти на абордаж, він дозволяв собі походжати з такою безстрашністю й показуватися з такою необачністю, що, якби його бачив Слідопит, він би йому хтозна-як вичитав за таке. Замість того щоб постійно ховатися, як то має бути в боях з індіянами, Кеп з'являвся на весь зріст то на одному, то на іншому краю блокгауза, поливаючи з відра дах, і все це з холоднокровністю й запопадливістю матроса, якому доручено згорнути вітрило під час морського бою. Саме його поява й викликала такий шалений лемент нападників, яким досі не траплялося ще зустрічати ворога, котрий так демонстративно нехтував би ними, і вони щоразу, коли бачили його, валували, мов та собарня, забачивши лисицю. Проте Кеп, здавалося, був заворожений від куль, бо хоч вони й дзижчали довкола і в кількох місцях навіть попроривали йому одежу, сам він лишався незачеплений. Коли ж стіну другого поверху прошило ядро, старий моряк впустив відро, замахав над головою своїм капелюхом і тричі гаркнув "ура". Саме за здійсненням цього героїчного вчинку його й застав вибух. Цей дивацький подвиг, очевидно, і врятував Кепові життя, тому що з тієї миті індіяни перестали по ньому стріляти і навіть не пускали більше запалені стріли на блокгауз, водночас одностайно вирішивши, що Солона Вода з'їхав з глузду: з незрозумілої великодушності індіяни ніколи не піднімають руки на того, кого вважають божевільним.
Зовсім інакше поводився Слідопит. Кожен цого вчинок був якнайточніше розрахований і вивірений — так його вчив великий досвід та узвичаєна обачність. Він пильнував, щоб не стати напроти бійниці, а місця, з яких він вів спостереження, були завжди цілком безпечні. Славетний провідник не раз бував на волосину від смерті. Розповідають, як одного разу індіяни прив'язали були його до стовпа, щоб', спалити, і він стерпів, не застогнавши
ні разу, такі жорстокі муки й кпини, які лише здатні придумати хижі й винахідливі дикуни. Скрізь, по всьому довгому кордоні, де тільки мешкали і воювали люди, можна було почути легенди про Слідопитові подвиги, про його холоднокровність та відвагу. Але той, хто не знав його минулого і не чув про його славу, цього разу подумав би, що така надмірна осторога й турбота про самозбереження пояснювалися боягузтвом. Однак це була б неправда, тому що Слідопит у ті хвилини думав про Мейбл і про те, що з нею могло б статися, коли б він, крий боже, загинув. Але ці роздуми скорше примусили його тільки зайвий раз згадати про свою безпеку і аж ніяк не вплинули на його звичну обережність. Слідопит належав до тих людей, котрі ніколи не задумуються над тим, як інші розцінять той чи інший їхній крок, і ніколи не бояться того, що скажуть інші. Діючи у хвилини небезпеки з мудрістю змії, він завжди залишався, однак, простодушним, як дитина.
Перші десять хвилин штурму Слідопит навіть не підіймав з підлоги рушницю, окрім хіба тих випадків, коли переходив на інше місце. Ворожих куль він не боявся, бо добре знав, що вони стін блокгауза не проб'ють. Французька ж гаубиця, котру було захоплено з його участю, була тепер теж не страшна, бо єдине ядро, яке було в ній, ірокези витратили, а зарядити ще, як це з певністю знав Слідопит, вони більше не мали чим. Тож лякатися стрілянини ірокезів не було ніяких підстав; хіба яка сліпа куля, влетівши крізь отвір бійниці, могла зачепити його. Раз чи двічі вони й справді залітали, проте ірокези вели вогонь з такої близької відста* ні, що під тим кутом неможливо було влучити в людину, а коли б вони відійшли на належну віддаль, то можливість уцілити в бійницю стала б ще в сто разів менша. Аж ось Слідопит зачув шурхіт мокасинів і хрускіт хмизу під стінами й одразу здогадався, що ірокези готуються підпалити блокгауз. Розвідник покликав Кепа з даху, де небезпека й справді минула, і поставив його напоготові коло бійниці у піддашші — саме над тим місцем, де ірокези складали хмиз.
Людина, не така досвідчена, як наш герой, навряд чи витримала б і поспішила б покласти край цьому небезпечному замірові індіян, пустивши передчасно в хід зброю. Одначе Слідопит зробив інакше. Його метою було не тільки загасити вогонь, якого він не надто боявся, але й провчити ворога так, щоб вій до кінця ночі не посмів навіть близько підійти до блокгауза. Щоб здійснити цей намір, треба було зачекати, доки сяйво пожежі освітить як слід тих, по кому він готувався вести вогонь без промаху. Ось чому він дав ірокезам змогу вільно назбирати труску, знести його на купу під стіною блокгауза, підпалити й повернутися назад до кущів. Кепові ж він дозволив зробити тільки одне — підкотити діжку з водою до бійниці над самим ба*-гаттям, щоб у потрібну, мить залити вогонь.
Ця хвилина, на думку Слідопита, настала аж тоді, коли полум'я добре освітило довколишні кущі і його пильне й призвичаєне око помітило силуети трьох чи чотирьох причає-них ворогів, що спостерігали, як розгорявся вогонь, і то з холоднокровністю людей, котрі звикли байдужісінько споглядати будь-які людські страждання. Аж тепер, нарешті, Слідопит заговорив.
— Ви готові, друже Кепе? — запитав він.— Крізь щілини починає вже припікати, і хоча ці сирі колоди й не запалюються так швидко, як деякі дратівливі люди, вони таки можуть затлітися й зайнятись, якщо цьому не покласти край. Як там, діжка на місці? Дивіться, лийте саме в ту бійницю, що треба, щоб не розілляти марно воду.
— Все в повній готовності! — відрапортував Кеп, немов матрос на палубі перед своїм командиром.
— Тоді чекайте сигналу. Ніколи не втрачайте терпцю у вирішальну мить і не будьте нерозважливі під час бою. Чекайте мого сигналу.
Віддаючи ці розпорядження, Слідопит сам теж робив необхідні приготування, бо вирішив, що настав час діяти. Він спроквола підняв "оленебоя", з осторогою просунув його в бійницю, прицілився й вистрілив. Усе це забрало в нього не більше півхвилини. Втяг-ши назад "оленебоя", стрілець поглянув у бійницю.
— Одним плазуном менше! — пробурмотів сам до себе Слідопит.— 3 цією тварюкою я вже зустрічався.
