Війна і мир - Толстой Лев

Йому хотілося зламати що-небудь. Він відштовхнув лакеїв і потягнув раму, та рама не піддавалася. Він розбив скло.

— Ну-бо ти, силач,— звернувся він до П'ера.

П'єр узявся за перекладини, потягнув і з тріском де зламав, де вивернув дубову раму.

— Всю геть, а то подумають, що я тримаюся,— сказав Долохов.

— Англієць хвалиться... га?.. добре?..— казав Анатоль.

— Добре,— промовив П'єр, дивлячись на Долохова, що, узявши в руки пляшку рому, підходив до вікна, з якого видно було сяйво неба і вранішньої та вечірньої зорі, що зливались на ньому.

Долохов з пляшкою рому в руці вискочив на вікно.

— Слухати! — вигукнув він, стоячи на підвіконні і звертаючись у кімнату. Всі замовкли.

— Я йду в парі (він говорив по-французькому, щоб його зрозумів англієць, і говорив не вельми добре цією мовою).— Іду в парі на п'ятдесят імперіалів, хочете на сто? — додав він, звертаючись до англійця.

— Ні, п'ятдесят,— сказав англієць.

— Добре, на п'ятдесят імперіалів,'—що я вип'ю пляшку рому, всю, не віднімаючи від рота, вяп'ю, сидячи за вікном, ось на цьому місці (він нагнувся й показав спадистий виступ стіни за вікном) і не тримаючись ні за що... Так?

— Дуже добре,— сказав англієць.

Анатоль повернувся до англійця і, взявши його за ґудзик фрака і згори дивлячись на нього (англієць був малий на зріст), почав по-англійському повторювати йому умови парі.

— Стривай! — крикнув Долохов, стукаючи пляшкою по вікну, щоб привернути до себе увагу.— Стривай, Курагін; слухайте. Якщо хто зробить те саме, то я плачу сто імперіалів. Розумієте?

Англієць кивнув головою, і з цього не можна було розібрати, має він намір прийняти це нове парі, чи не має. Анатоль не відпускав англійця і, незважаючи на те, що той кивками давав знати, що він усе зрозумів, перекладав йому слова Долохова на англійську мову. Молодий худорлявий хлопець, лейб-гусар, який цього вечора програвся, виліз на вікно, виставився й подивився вниз.

— У!., у!., у!..— промовив він, дивлячись за вікно на каміння тротуару.

— Тихо! — крикнув Долохов і стягнув з вікна офіцера, який, заплутавшись острогами, незграбно зіскочив у кімнату.

Поставивши пляшку на підвіконня, щоб зручно було дістати її, Долохов обережно й поволі поліз у вікно. Спустивши ноги і впершись обома руками в краї вікна, він примірявся, вмостився, відняв руки, посунувся праворуч, ліворуч і дістав пляшку. Анатоль приніс дві свічки й поставив їх на підвіконня, хоч було вже зовсім видно. Спина Долохова в білій сорочці й кучерява голова його були освітлені з обох боків. Усі з'юрмилися біля вікна. Англієць стояв спереду. П'єр усміхався й нічого не казав. Один з присутніх, трохи старший за інших, із зляканим і сердитим обличчям, раптом виступив вперед і хотів схопити Долохова за сорочку.

— Панове, це дурощі; він уб'ється на смерть,— сказав цей розсудливіший за інших чоловік.

Анатоль зупинив його.

— Не займай, ти його злякаєш, він уб'ється. Га?.. Що тоді?.. Га?..

Долохов обернувся, поправляючись і знову впершись руками.

— Якщо хто до мене ще піткнеться,— сказав він, рідко пропускаючи слова крізь міцно стулені тонкі губи,— я того зараз спущу ось сюди. Ну!..

Сказавши "ну!", він повернувся знову, відняв руки, взяв пляшку і підніс до рота, закинув назад голову і підняв угору вільну руку для рівноваги. Один з лакеїв, почавши збирати скло, зупинився в зігнутому положенні, не зводячи очей з вікна й зі спини Долохова. Анатоль стояв рівно, витріщивши очі. Англієць, випнувши вперед губи, дивився збоку. Той, що зупиняв, утік у куток кімнати і ліг на диван обличчям до стіни. П'єр затулив лице, і тиха усмішка забуто зосталася на його обличчі, хоч воно тепер виявляло жах і сторопіння. Усі мовчали. П'єр відняв від очей руки. Долохов сидів усе в тому самому положенні, тільки голова закинулась назад, так що кучеряве волосся на потилиці торкалось коміра сорочки, і рука з пляшкою підіймалася дедалі вище, здригаючись, роблячи зусилля. Пляшка помітно спорожнювалась і разом з тим піднімалася, відхиляючи йому голову. "Чого ж це так довго?" — подумав П'єр. Йому здавалося, що минуло понад півгодини. Раптом Долохов зробив порух назад спиною, і рука його нервово здригнула; цього здригання було досить, щоб, сидячи на спадистому укосі, зрушилося все тіло. Він зрушився весь, і ще дужче задрижали, роблячи зусилля, рука й голова його. Одна рука піднялася, щоб схопитися за підвіконня, але знову опустилася. П'єр знову затулив очі і сказав собі, що ніколи вже не відтулить їх. Раптом він відчув, що все навколо заворушилося. Він глянув: Долохов стояв на підвіконні, обличчя в нього було бліде й веселе.

— Порожня!

Він кинув пляшку англійцеві, який спритно впіймав її. Долохов зіскочив з вікна. Від нього дуже пахло ромом.

— Чудово! Молодець! От так парі! Хай вас чорт візьме з усім! — вигукували з різних боків.

Англієць, вийнявши гаманця, відлічував гроші. Долохов хмурився й мовчав. П'єр вискочив на вікно.

— Панове! Хто хоче зі "мною в парі? Я те саме зроблю,— раптом вигукнув він.— І парі не треба, ось що. Скажи дати пляшку. Я зроблю... скажи дати.

' — Нехай, нехай! — сказав Долохов, усміхаючись.

— Ти що, збожеволів? Хто тебе пустить? У тебе й на сходах голова паморочиться,— заговорили з різних боків.

— Я вип'ю, давай пляшку рому! — крикнув П'єр, рішучим і п'яним жестом ударяючи по стільцю, і поліз у вікно.

його схопили за руки; та він був такий дужий, що далеко відштовхнув того, хто до нього наблизився.

— Ні, його так не вмовиш нізащо,— сказав Анатоль,— стривайте, я його обману. Слухай, я з тобою йду в парі, але завтра, а тепер ми всі їдемо до ***.

— Ідемо,— вигукнув П'єр,— їдемо!.. І Мишку з собою беремо...

І він схопив ведмедя і, обійнявши й піднявши його, став крутитися з ним по кімнаті.

VII

Князь Василь виконав обіцянку, дану на вечорі в Анни Павлівни княгині Друбецькій, яка просила його про свого єдиного сина Бориса. Про нього доповіли государеві, і, на відміну від інших, він був переведений до гвардії Семеновського полку прапорщиком. Але ад'ютантом, чи перебуваючим при Кутузові, Бориса так і не призначили, незважаючи на всі клопотання та підступи Анни Михайлівни. Незабаром після вечора Анни Павлівни Анна Михайлівна повернулася в Москву, просто до своїх багатих родичів Робтових, у яких вона зупинялася в Москві і в яких змалку виховувався й не раз роками жив її коханий Боренька, щойно підвищений в армійські і зараз же переведений у гвардійські прапорщики. Гвардія вже вийшла з Петербурга 10 серпня, і син, залишившись для обмундирування в Москві, повинен був наздогнати її по дорозі до Радзівілова.

У Ростових були іменинниці Наталії, мати й менша дочка. З ранку, не перестаючи, під'їжджали й від'їжджали цуги, під-возячи поздоровників до великого, цілій Москві відомого будинку графині Ростової на Поварській. Графиня сиділа у вітальні з вродливою старшою дочкою та гостями, які безперестанку змінювали одні одних.

Графиня була жінка з худим обличчям східного типу, років сорока п'яти, видимо виснажена дітьми, яких у неї було дванадцять душ. Повільність її рухів і мови, походячи від кволості, надавала їй значливого вигляду, що вселяв повагу. Княгиня Анна Михайлівна Друбецька, як людина своя в домі, сиділа тут-таки, допомагаючи приймати й розважати гостей розмовами. Молодь була в задніх кімнатах, не вважаючи за потрібне брати участь у прийманні візитів. Граф зустрічав і проводив гостей, запрошуючи всіх до обіду.

— Дуже, дуже вам вдячний, ma chère або mon cher 1 (та chère або mon cher він казав чисто всім людям, без найменших відтінків, як тим, що вище, так і тим, що нижче стояли від нього),— за себе й за дорогих іменинниць. Дивіться ж, приїжджайте обідати. Ви мене образите, mon cher. Сердечно прошу вас від усієї родини, ma chère.— Ці слова з однаковим виразом на повному, веселому і чисто виголеному обличчі і з однаково міцним потиском руки та повторюваними короткими поклонами казав він усім без винятку і зміни. Провівши одною гостя, граф повертався до того або до тієї, які ще були у вітальні; підсунувши крісло і з виглядом людини, яка любить і вміє пожити, браво розставивши ногц й поклавши на коліна руки, він значуще похитувався, висловлював здогади про погоду, радився про здоров'я, іноді російською, іноді дуже поганою, але самовпевненою французькою мовою, і знову з виглядом втомленої, проте твердої у виконанні обов'язку людини йшов проводити, поправляючи рідке сиве волосся на лисині, і знову запрошував обідати. Іноді, повертаючись з передпокою, він заходив через квіткову й офіціантську до великої мармурової зали, де накривали стіл на вісімдесят кувертів, і, дивлячись на офіціантів, які носили срібло і фарфор, розставляли столи й розгортали заткані скатерки, підкликав до себе Дмитра Васильовича, дворянина, що провадив усі його справи, і казав:

— Ну, ну, Митенька, дивись, щоб усе було гаразд. Так, так,— примовляв він, з задоволенням оглядаючи величезний розсунутий стіл.— Головне — сервіровка. То ж то...— І він ішов, само-вдоволено зітхаючи, знову до вітальні.

— Марія Львівна Карагіна з дочкоюі — басом повідомив величезний графинин виїзний лакей, входячи у двері вітальні. Графиня подумала й понюхала з золотої табакерки з чоловіковим портретом.

— Замучили мене ці візити,— сказала вона.— Ну, вже її останню прийму. Бундючна дуже. Запрошуй,— промовила вона до лакея сумним голосом, ніби кажучи цим: "добивайте вже І"

1 мила або милий

Висока, огрядна, з гордим виглядом дама і її кругловида усміхнена донька у шумливих сукнях ввійшли до вітальні.

— Chère comtesse, il у a si longtemps... elle a été alitée la pauvre enfant... au bal des Razoumowsky... et la comtesse Aprak-sine... j'ai été si heureuse...1—почулися жваві жіночі голоси, перебиваючи один одного і зливаючись із шелестом сук( нь та пересуванням стільців. Почалася та розмова, яку заводять якраз настільки, щоб при першій паузі встати, зашелестіти сукнями, промовити: "Je suis bien charmée; la santé de maman... et la comtesse Apraksine" 2 і, знову зашелестівши* сукнями, пройти до передпокою, одягнути шубу чи плаща й поїхати. Розмова зайшла про головну міську новину того часу — про хворість відомого багача і красеня катерининських часів старого графа Безухова та про його незаконного сина П'єра, який так непристойно поводився на вечорі в Анни Павлівни Шерер.

— Мені дуже жаль сердешного графа,— промовила гостя,— здоров'я в нього й так погане, а тепер ще ця прикрість від сина, це його вб'є!

— Що таке? — спитала графиня, наче не знаючи, про що говорить гостя, хоча вона разів п'ятнадцять уже чула причину досади графа Безухова.

— Ось нинішнє виховання! Ще* за кордоном,— промовила гостя,— цей молодик був полишений на самого себе, і тепер у Петербурзі, кажуть, він таких страхіть накоїв, що його з поліцією вислали звідти.

— Подумати тільки! — промовила графиня.

— Він погано вибирав свої знайомства,— втрутилася княгиня Анна Михайлівна.— Син князя Василя, він і один там Долохов, вони, кажуть, бозна-що робили.