Війна і мир - Толстой Лев

Ви тут у відпустці?— продиктував він своїм безпристрасним тоном.

— Чекаю наказу, ваше сіятельство, щоб поїхати з новим призначенням,— відповів Борис, не виявляючи ні досади за різкий тон князя, ні бажання зайти в розмову, але так спокійно й шанобливо, що князь уважно подивився на нього.

— Ви живете з матусею?

— Я живу у графині Ростової,— сказав Борис і знову додав: — ваше сіятельство.

— Це той Ілля Ростов, що одружився з Nathalie Шинши-ною,— сказала Анна Михайлівна.

— Знаю, знаю,— сказав князь Василь своїм монотонним голосом.— Je n'ai jamais pu concevoir, comment Nathalie s'est décidée

1 — І це правда? — Князю, людині властиво помилятися...— Добре, добре...

à épouser cet ours mal-léché! . Un personnage complètement stupide et ridicule. Et joueur à ce qu'on dit1.

— Mais très brave homme, mon prince2,—зауважила Анна Михайлівна, зворушливо усміхаючись, наче й вона знала, що граф Ростов заслуговував на таку думку, але просила пожаліти сердешного старого.

— Що кажуть лікарі? — спитала княгиня, помовчавши трохи і знову виявляючи велику печаль на своєму сплаканому обличчі.

— Мало надії,— сказав князь.

— А мені так хотілося ще раз подякувати дядьові за всі його благодіяння мені й Борі. C'est son filleuil3,— додала вона таким тоном, наче ця звістка мала дуже порадувати князя Василя.

Князь Василь задумався і скривився. Анна Михайлівна зрозуміла, що він боявся набути в ній суперницю по духівниці графа Безухова. Вона поспішила заспокоїти його.

— Якби не моя справжня любов і відданість дядьові,— сказала вона з особливою впевненістю й недбалістю вимовляючи це слово,— я знаю його характер, благородний, прямий, але ж самі княжни біля нього... Вони ще молоді...— Вона нахилила голову й додала пошепки: — чи виконав він останній обов'язок, князю? Які дорогі ці останні хвилини! Адже гірше не може бути; його конче треба підготувати, коли йому так погано. Ми, жінки, князю,— вона ніжно усміхнулася,— завжди знаємо, як говорити ці речі. Конче треба бачити його. Хоч як це важко буде для мене, але я вже звикла страждати.

Князь, видно, зрозумів, і зрозумів, як і на вечорі в Annette Шерер, що від Анни Михайлівни трудно відкараскатися.

— Щоб не було тяжким йому це побачення, chère Анно Михайлівно,— сказав він.— Почекаємо до вечора, лікарі обіцяли кризу.

— Але ж не можна чекати, князю, в ці хвилини. Pensez, il у va du salut de son âme... Ahl c'est terrible, les devoirs d'un chrétien...4.

З внутрішніх кімнат відчинилися двері, і вийшла одна з кня-жен, графових небог, з понурим і холодним обличчям і разючо-невідповідною до ніг довгою талією.

Князь Василь обернувся до неї.

— Ну, як він?

— Все так само. І як ви хочете, цей галас...—сказала княжна, оглядаючи Анну Михайлівну, як незнайому.

1 — Я ніколи не міг зрозуміти, як Наталі наважилася вийти заміж за цього брудного ведмедя. Вкрай дурний і СМІШНИЙ чоловік. До того ж картяр, кажуть.

2 — Але добра людина, князю,

3 Це його хрещеник,

4 — Подумайте, йдеться про спасіння його душі... Ой, це жах, обов'язок християнина...

— Ah, chère, je ne vous reconnaissais pas1,— щаслива усміхаючись, сказала Анна Михайлівна, легкою інохіддю підходячи до графової небоги.— Je viens d'arriver et je suis à vous pour vous aider à soigner mon oncle. J'imagine, combien vous avez souffert1-,— додала вона, співчутливо пускаючи очі під лоб.

Княжна нічого не відповіла, навіть не усміхнулася й зараз же вийшла. Анна Михайлівна зняла рукавички і в завойованій позиції вмостилася в кріслі, запросивши князя Василя сісти біля неї.

— Борисе! — сказала вона до сина й усміхнулася,— я пройду до графа, до дядя, а ти піди до П'єра, mon ami, поки що, та не забудь передати йому запрошення від Ростових. Вони кличуть його обідати. Я думаю, він не поїде? — звернулася вона до князя.

— Навпаки,— сказав князь, настрій якого явно зіпсувався.— Je serais très content si vous me débarrassez de ce jeune homme...3. Сидить тут. Граф ні разу не спитав про нього.

Він знизав плечима. Офіціант повів молодика вниз і вгору другими сходами до Петра Кириловича.

XIII

— П'єр так і не встиг вибрати собі кар'єри в Петербурзі і, справді, був висланий у Москву за бешкетування. Історія, яку розповідали у графа Ростова, була правдива. П'єр брав участь у зв'язуванні квартального з ведмедем. Він приїхав кілька днів тому і зупинився, як завжди, в домі свого батька. Хоч він і передбачав, що історія його вже відома в Москві і що дами, які оточують його батька, завжди недоброзичливі до нього, скористаються з цієї нагоди, щоб роздратувати графа,— він, проте, в день приїзду пішов на батькову половину. Ввійшовши до вітальні, де звичайно перебували княжни, він привітався з дамами, що сиділи за п'яльцями і за книгою, яку вголос читала одна з них. їх було три. Старша, охайна, з довгою талією, строга дівиця, та сама, що виходила до Анни Михайлівни, читала; молодші, обидві рум'яні й гарненькі, неоднакові лише тим, що в однієї була родимка над губою, яка дуже красила її, вишивали в п'яльцях. П'єра зустріли, як мерця або зачумленого. Старша княжна перестала читати й мовчки подивилася на нього зляканими очима; молодша, без родимки, прибрала точно такого ж виразу; найменша, з родимкою, веселої і смішливої вдачі, нагнулася до п'ялець, щоб приховати усмішку, викликану, певне,

1 — Ой, люба, я. вас і не впізнала,

2 — Я приїхала допомагати вам доглядати дядечка. Уявляю, як ви намучилися,

3 — Я був би дуже радий, якби ви звільнили мене від цього молодика...

сценою, яка мала відбутися і кумедність якої вона передбачала. Вона притягнула вниз шерстинку й нагнулася, ніби розбираючи узори і ледве стримуючись від сміху.

— Bonjour, ma cousine,— сказав П'єр.— Vous ne me reconnai-sez pas? 1

— Я занадто добре впізнаю вас, занадто добре.

— Як здоров'я графа? Можу я бачити його? — спитав П'єр ніяково, як завжди, але не бентежачись.

— Граф страждає і фізично й морально, і, здається, ви подбали про те, щоб завдати йому якнайбільше моральних страждань.

— Можу я бачити графа? — повторив П'єр.

— Гм!.. Якщо ви хочете вбити його, зовсім убити, то можете бачити. Ольго, піди подивись, чи готовий бульйон для дядечка, скоро час,— додала вона, показуючи цим П'єру, що вони заклопотані й заклопотані заспокоюванням його батька, тимчасом як він, очевидно, заклопотаний лише розстроюванням.

Ольга вийшла. П'єр постояв, подивився на сестер і, вклонившись, сказав:

— То я піду до себе. Коли можна буде, ви мені скажіть. Він вийшов, і дзвінкий, але неголосний сміх сестри з родимкою пролунав за ним.

Другого дня приїхав князь Василь і зупинився у графовому домі. Він покликав до себе П'єра і сказав йому:

— Mon cher, si vous vous conduisez ici, comme à Pétersbourg, vous finirez très mal; c'est tout ce que je vous dis2. Граф дуже, дуже хворий: тобі зовсім не треба його бачити.

Відтоді П'єра не турбували, і він цілий день проводив сам один нагорі, в своїй кімнаті.

У той час, як Борис увійшов до нього, П'єр ходив по своїй кімнаті, зрідка зупиняючись у кутках, роблячи погрозливі жести до стіни, наче простромлюючи невидимого ворога шпагою, і строго поглядаючи поверх окулярів; потім знову починав свою прогулянку, вимовляючи неясні слова, знизуючи плечима й розводячи руками.

— L'Angleterre a vécu3,— промовив він, насуплюючись і показуючи на когось пальцем.— М. Pitt comme traître à la nation et au droit des gens est condamné à ...4. — Він не встиг договорити вироку Пітту, уявляючи себе в цю хвилину самим Наполеоном і разом із своїм героєм уже здійснивши небезпечний переїзд через Па-де-Кале і завоювавши Лондон,— як побачив у дверях молодого, стрункого і вродливого офіцера. Він зупинився.

1 — Здрастуйте, кузино. Ви мене не впізнаєте?

2 — Голубе, якщо ви будете поводитися тут, як у Петербурзі, ви закінчите дуже погано; це так.

3 — Англії кінець,

4 — Пітт, як зрадник нації і народного права, засуджується до...

П'єр залишив Бориса чотирнадцятилітнім хлопчиком і зовсім не пам'ятав його; але, незважаючи на те, з властивою йому манерою швидко і привітно взяв його за руку і дружелюбно усміхнувся.

— Ви мене пам'ятаєте? — спокійно, з приємною усмішкою спитав Борис.— Я з матусею приїхав до графа, та він, здається, не зовсім здоровий.

— Так, здається, нездоровий, його всі турбують,— відповів П'єр, намагаючись згадати, хто цей хлопець.

Борис почував, що П'єр не впізнає його, але не вважав за потрібне називати себе і, нітрошечки не ніяковіючи, дивився йому просто в очі.

— Граф Ростов просив вас приїхати сьогодні до нього обідати,— сказав він після досить довгого й ніякового для П'єра мовчання.

— АІ Граф Ростові — радісно заговорив П'єр.— То ви його син Ілля? Я, можете собі уявити, в першу хвилину не впізнав вас. Пам'ятаєте, як ми на Воробйові гори їздили з т-те іасяшгі...1 давно.

— Ви помиляєтесь,— неквапливо, із сміливою і трохи глузливою усмішкою промовив Борис.— Я Борис, син княгині Анни Михайлівни Друбецької. Ростова батька звуть Іллею, а сина— Миколою. І я т-те Ласяиоі ніякої не знав.

П'єр замахав руками й головою, неначе комарі чи бджоли напали на нього.

— Ой, ну що це! я все переплутав. У Москві стільки родичів! Ви Борис... ага. Ну, от ми з вами договорилися. Ну, що ви думаєте про Булонську експедицію? Адже англійцям погано буде, якщо Наполеон переправиться через канал? Я думаю, що експедиція дуже можлива. Вілльнєв би не сплохував!

Борис нічого не знав про Булонську експедицію, він не читав газет і про Вілльнєва вперше чув.

— Ми тут у Москві більше цікавимось обідами та плітками, ніж політикою,— сказав він своїм спокійним, глузливим тоном.— Я нічого про це не знаю і не думаю. Москва найбільше заклопотана плітками,— казав він далі.— Тепер говорять про вас і про графа.

П'єр усміхнувся своєю доброю усмішкою, наче боячись за свого співрозмовника, щоб часом він не сказав чого-небудь такого, в чому потім каявся б. Але Борис говорив чітко, ясно і сухо, дивлячись П'єру просто в очі.

— Москві більш нічого робити, як плітки плести,— провадив він.— Усі заклопотані тільки тим, кому залишить граф своє багатство, хоч, можливо, він переживе всіх нас, чого я від душі бажаю...

— Так, усе це дуже тяжко,— підхопив П'єр,— дуже тяжко.—

1 мадам Жако.

П'єр усе боявся, що цей офіцер ненароком зайде у незручну для самого себе розмову.

— А вам повинно здаватися,— казав Борис, трохи червоніючи, але не змінюючи голосу й пози,— вам повинно здаватися, що всі заклопотані лише тим, щоб одержати що-небудь від багача.

"Так і є" — подумав П'єр.

— А я саме хочу сказати вам, щоб уникнути непорозумінь, що ви дуже помилитесь, якщо залічите мене й мою матір до числа цих людей.