Цусіма - Новиков-Прибой Олексій
Наша 2-а ескадра, завдаючи йому багато клопоту, нічого не могла
додати до тих нагород, які в нього вже були. Він намагався якомога скоріше позбутися цих суден, забезпечивши їх абиякою матеріальною частиною і зовсім непідготовленим до війни особовим складом. А тут, як на гріх, "Орел" сів на мілину, ніби виявляючи намір зовсім залишитись у Кронштадті.
Адмірал був дуже невдоволений. На палубі, зустрівшись з командиром, він зробив йому сувору догану, заїкаючись при цьому більше, ніж звичайно. А потім, швидко піднявшись на місток, розпорядився:
— Ввв-икк-лик-ати команду і р-р-розгойдати судно!
До двох буксирних пароплавів додали ще кілька, і всі вони тягли броненосець в один бік, щоб зрушити його з місця. Одночасно з цим щось із чотириста матросів по команді з містка шарахались від одного борту до другого. Бились довго, але "Орел" уперто сидів на мілині.
Чи ж могли чотириста чоловік, що важили не більше тридцяти тонн, розгойдати броненосець, водотоннажністю в п'ятнадцять тисяч' тонн? Це було так само безглуздо, як коли б чотириста тарганів надумали розгойдати корито, повне білизни й води. Безглуздість такого розпорядження розуміли матроси і, перебігаючи від одного борту до другого, сміялись:
— Обережніше, хлопці, щоб не перекинути судно!
— Дивіться, наче й справді валиться набік!
— Ой, без війни потонемо!
Один з портових чинів, звертаючись до Бірільова, підказав:
— Ваше превосходительство, мені здається, що така нікчемна вага, як перебігання матросів,, мало вплине на хід справи. Нам не обійтись без землечерпалок. Доведеться дно поглибити.
Обличчя адмірала, холодне й надуте, з суворо стиснутими губами, відразу засяяло.
— Уявіть собі, це саме спало на думку й мені! Я вже п'ять хвилин думаю над цим. Так, ви цілком маєте рацію.
Все портове начальство роз'їхалось.
Боцман Воєводін, зустрівшись зі мною, похмуро буркнув:
— Я так і знав, неодмінно з нами яка-небудь каверза станеться. Так воно і вийшло. Наче нечиста сила переслідує нас.
Матроси вголос висловлювали свої побажання:
— Ех, якби на цілу, зиму засісти тут!
— Авжеж, тоді вскладчину ми замовили б відразу сто молебнів. Ніч спали без тривоги, добре.
Вранці до броненосця підвели три землечерпалки. Вони працювали довкола нього цілий день і всю наступну ніч. На цей раз вжиті заходи
були більш вдалими. На світанку 19 вересня "Орел" знявся з мілини і попрямував у Ревель.
Під похмурим небом дужчав вітер, більшали хвилі. Броненосець, димлячи обома трубами, ішов рівно, не хитаючись. Давно обминули кораблі, що стояли на великому рейді: "Олег" і "Жемчуг", які потім доганятимуть ескадру. Кружляли чайки. Стукали кувалди робітників.
Я довго стояв на кормовому містку, сумно оглядаючись назад, на знайомі береги, на місто, що зникало вдалині. Прощай, Кронштадте! За п'ять років служби я багато пережив у ньому і поганого і хорошого. Там, на Господській вулиці, нашому брату, матросові, дозволяли ходити тільки лівою стороною, наче ми були прокляте плем'я. На воротах парків були прибиті дощечки з ганебними написами: "Нижнім чинам і собакам вхід до парку заборонено". Митарили мене з новобранства, щоб зробити з мене доброго матроса, вірного оборонця царського престолу. Перепадало мені по службі, сидів у карцері, страждав у одиночній камері тюрми за те, що хотів узнати більше, ніж належить нам. І все-таки, якщо вийду живим з майбутньої битви з японцями, я з подякою буду згадувати про це місто. Із села Матвєєвського, з дрімучих лісів і непролазних боліт північної частини Тамбовської губернії, де безліч всякої дичини і звірини, до ведмедів включно, я прийшов у флот наївним хлопцем, справжнім дикуном. І відразу ж почалася гімнастика мозку, шліфування розуму. Не всі офіцери були погані, не всі були жорстокі. Були і такі, від яких, уміючи, при настійному бажанні, можна було мати чималу користь. Але головне полягало в іншому. Спеціальні курси баталерів, техніка кораблів, плавання по морях, будова портів, недільна школа, дружба з розвиненими і свідомими товаришами, знайомство зі студентами, читання нелегальної літератури — все це було для мене надзвичайно нове, все це збагачувало розум і змушувало дивитися на життя по-іншому.
Згадалося минуле.
Два роки тому, діставши двотижневу відпустку, я поїхав додому на побивку. Це було ранньої осені, коли зелень уже почала покриватися багрянцем і золотом. Моя поява вдома була святом і для мене, і для моїх рідних. Всі жителі села приходили помилуватися матроською формою, небаченою в наших краях: флаиелівкою з синім коміром форменки, штанами кльош навипуск, срібними контриками на плечах, атласною стрічкою, що обтягала кашкет, золотим написом — назва корабля. Діти старшого брата Сильвестра, а мої малолітні племінники і племінниці— Поля, Єгор, Маня, Анета, Ваня, Петя, Федя—дивились на мене з таким подивом, наче я впав до них з неба. І сипались безконечні запитання: чи широке море, яка його глибина, чи бачив я в ньому тих трьох китів, на яких держиться земля, який завбільшки корабель, на якому я плавав. Я пояснював їм, а вони здивовано вигукували:
— Ой, ой! Місяць треба пливти до берега!
— Вся дзвіниця наша може потонути! Ух!
— Еге, оце так корабель: все село наше може забрати!
А моя мати помолодшала від радості. Вона щодня вбиралася в плаття, в якому ходила тільки до церкви. Я дивився на неї і думав: "Де
2 О. Новиков-ПрибоП
33
межа материнській любові?" Вона приберегла для мене пляшку малинового соку, тикала мені яблука або гарячі пампушки. Але найбільше мене здивувало її звертання до мене на "ви". Я протестував проти цього, але вона відмахувалась руками:
— Ні, ні, Альошо, і не кажіть. Адже я всі правила знаю більше, ніж тутешні жінки. А ви тепер он який стали. Ні в одному селі такого нема.
Вона думала, що я ходжу в дуже великих чинах, і я ніяк не міг перекопати її в протилежному.
— Ах, господи, не діждав старий сина, помер. Що б йому ще два з половиною годочки протягти! От уже ви б його порадували...
Ласкаво, як далекий спів скрипки, звучав для мене її голос, а лагідні голубі очі сяяли радістю.
Наче яскравий захід сонця згасла моя відпустка, і я знову поїхав у флот.
А тепер, на мою звістку, що мене посилають на війну, я напередодні відплиття одержав від матері листа. Я не міг без сліз читати рядки, сповнені тривоги і глибокої скорботи. Наприкінці вона писала, що день і ніч буде молитися за мене, а я повинен берегти її благословення і пам'ятати: "материнська молитва з дна моря рятує".
Я подивився з містка на палубу: там, в присутності старшого офіцера і боцманів, працювали матроси. Були люди і на містку, і в баштах, і в батарейній палубі, і в трюмах, і в машинному відділенні. Не рахуючи робітників, яких невдовзі висадять на берег, дев'ятсот моряків обслуговували корабель. І несе він нас в невідомі краї, туди, де шаліють вогняні завірюхи, гасячи людське життя,— або перемогти ворога, або самим загинути в безвісній безодні. Хіба за них, за цих матросів і офіцерів, не моляться матері так само, як і за мене? І хіба у наших ворогів менш люблячі матері, і хіба вони не проливають сльози, звертаючись до свого бога? Але когось із нас чекає холодна могила...
З надломленою душею я зійшов з містка.
Броненосець "Орел", на якому майорів андріївський прапор, продовжував міряти морські милі.
ВИСОЧАЙШИИ ОГЛЯД
Другого дня десь опівдні показались маяки і острови.
Соковито заголубіло небо, наче хтось мокрою ганчіркою стер з нього бруд хмар. Вітер завмирав, але все ще був досить сильний, щоб рухати парусники, розкидані по проясненому водному просторі. На узгір'ї, в сонячних променях, почало вимальовуватись місто Ревель з його гостроверхими кірхами, з крутими черепичними дахами будинків, з круглими баштами і зубчастими стінами старовинних будівель на скелях. На рейді, недалеко від гавані, стояли кораблі 2-ї ескадри. Наш "Орел" приєднався до них і, ставши в колоні однотипних броненосців, кинув якір.
Почали чергуватися дні з ночами, як двоє вартових, змінюючи один одного. Ми нступили в період бойової підготовки. Вживали всіх заходів для захисту ескадри від раптового нападу противника, хоч до нього
було ще дуже далеко. Вчилися ставити сіті загородження проти мін. Коли заходило сонце, один з кораблів охороняв вхід на рейд, освітлюючи його прожектором. Далі в морі — ходили два дозорні міноносці та мінні катери.
На броненосці, на велике задоволення командира, звільнили робітників. Давно треба було підтягти команду, навести чистоту, а вони своїм перебуванням на судні вносили розлад в наш внутрішній розпорядок. Побоювались і крамоли. Мені самому довелося зустрітись з одним робітником. Оглянув він мене круглими очима і, почухавшись за вухом, спитав:
— Значить, воювати йдете?
— Так,— коротко відповів я.
— Ну, з богом.
— При чому ж тут бог?
— Ого! Тоді, значить, з чортом?
— І це ні до чого.
— Ого! Невже відкидаєш?
— А хіба таких не буває?
Робітник подумав трохи і загадково відповів:
— Так, все на світі буває, і попадя попа ошукає. Знаю я в одному селі парочку: чоловік диякон, а жінка в нього попадя. Як це вийшло, га?
Я теж відповів приказкою:
— Це ще невелика біда, що на городі поросла лобода, он церкви горять, і то нічого не говорять.
— Ого! Моторний! Не спіткнешся?
— Бувало й так.
Здалеку, дуже обережно, він почав знайомити мене з політикою. Він говорив більше натяками, але я розумів його. Виходило так, що коли ми переможемо противника, то цим тільки більше зміцнимо свій уряд. Те ж саме я чув від багатьох і на березі. Всі передові люди раділи з наших невдач. Здавалося, ця частина російського суспільства ніколи не була так охоплена пораженськими ідеями, як у цю війну, бо вона розпалювала народ, викриваючи перед ним всі наші державні болячки. В якому ж дурному становищі опинилися ми, моряки, що йшли на Далекий Схід? Коли ми переможемо японців, то завдамо шкоди назріваючій революції, яка необхідна Росії, що задихається, як свіже повітря. З другого боку, ми не можемо спокійно підставляти свої лоби під ворожі снаряди. Наш програш і наша загибель вважатимуться ганьбою, а з тих, що повернуться з війни, глузуватимуть:
— Ось вони — моряки з розбитого корабля! Послухавши робітника, я попередив його:
— Досить, друже.
