Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Знаю, що цілі. Ніде їм дітися.— І почав виправдовуватись:—Таж вони, нечестиві хами, поліцейські ці, одіб'ють пам'ять кому хочеш. Якби попала їм твоя література або записки — не уникнути б мені прогулянки в самий Сибір.

Брат обнишпорив усе своє господарство, але так і не міг утішити мене. Я махнув на все рукою. Племінник мій Георгій, підкупивши старшого волосного писаря, добув мені безстроковий паспорт. Я поїхав спочатку до Петербурга, а потім переїхав в Москву, де жив на напівлегальному становищі.

Минуло ще кілька років. Брат мій помер. Замість нього, повернувшись з Червоної Армії, в домі, став хазяїном його син, а мій племінник, Іван Сильвестрович.

Царська цензура важко пропускала мої твори. Тому, незважаючи на велику кількість літературного матеріалу, я писав мало і друкувався рідко. Тільки після революції з'явилася можливість зайнятися виключно літературною роботою.

З рідними місцями мене зв'язує тільки те, що я майже кожного мисливського сезону буваю там на полюванні. Це заміняє мені санаторій, зміцнює здоров'я, освіжає голову і дає багато нових спостережень. Так було і в 1928 році. Разом зі мною поїхали на весняне полювання письменники Павло Низовой, Олександр Перегудов, Петро Ширяєв і Леонід Завадовський. Тижнів зо два ми прожили в лісі, серед боліт, а потім, перед тим, як повернутися до Москви, заїхали в село Матвєєв-ське, до мого племінника. І от у той час, коли щойно кінчили пити чай, Іван Сильвестрович поклав переді мною на столі незграбний довгастий жмут паперів, навхрест перев'язаний ликом.

— Може, придадуться тобі,— сказав племінник, усміхаючись до мене світлими сірими очима, і сам став оддалік столу, невеликий, крутопле-чий, в поношеному коричневому френчі.

Я відразу впізнав знайомі папери і скрикнув:

— Звідки ти це дістав?

Сівши за стіл, він почав пояснювати:

— Знаєш колодні вулики під сараєм біля лазні? їх, напевне, було складено там, коли ти ще не ходив на військову службу. Так от, сарай цей почав валитися. Ти ж знаєш, я на своїй пасіці перейшов на рамкову систему. Отже, складені під сараєм колодні вулики стали мені не потрібні. Вирішив я їх перебрати: годящі, думаю, продам, а зогнилі викину зовсім. Відкриваю я кожний, заглядаю всередину. Дивлюся — в одному з них жмут паперів. Стій, думаю, знахідка. А я ще од небіжчика-батька чув, що він загубив якісь важливі твої папери, і це його мучило багато років.

Збуджений, я тремтячими руками розплутав на жмуті лико і, позираючи радісними очима на приятелів, сказав:

— Знайшлися всі мої записки про Цусіму! Двадцять два роки пропадали! І знову опинилися в моїх руках. Довезти б їх тільки цілими до Москви.

Я ще не читав віднайденого матеріалу, але досить було тільки глянути на ці зошити, блокноти й аркуші паперу з побляклим чорнилом, щоб усе те, що в них записано, почало воскресати в таємничих звивинах мого мозку. Давні забуті враження було зрушено, і вони, випливаючи з глибини пам'яті, відразу замиготіли, як на екрані. Перед внутрішнім зором душі з дивовижною ясністю постали жахливі картини Цусімсько-го бою з такими деталями, про які я давно забув.

Повернувшись до Москви, я негайно взявся за нову роботу. Звичайно, довелось користуватися при цьому не тільки своїми записами, але й офіційними документами архівів, що до революції були заборонені. Про Цусімський бій я перечитав усе, що тільки було написано російськими й іноземними авторами, вивчив свідчення, що їх дали перед слідчою комісією адмірали, офіцери і матроси, ознайомився з судовими процесами про здачу деяких кораблів у полон, з японськими джерелами. Треба було розібратися в усій цій безлічі книг, документів і приватних записів, зіставити один матеріал з іншим, щоб вибрати зерно правди і відкинути всяку лузгу і вигадки, які зібралися навколо діла.

Крім того, я мобілізував собі на допомогу учасників Цусімського бою. З одними я листувався, з іншими не раз розмовляв особисто, згадуючи давно минулі переживання і обмірковуючи кожну дрібничку з усіх боків. Таким чином, зібраний мною цусімський матеріал поступово збагачувався все новими даними. В цьому відношенні особливо велику допомогу надали корабельний інженер В. П. Костенко Л. В. Ларіо-нов, боцман М. І. Воєводін, старший сигнальник В. П. Зефіров та інші. Жодного розділу я не пускав у друк, не прочитавши його спочатку своїм живим героям. Проте, незважаючи на такий багатий матеріал, книга була б написана інакше, якби я сам не пережив Цусіму і не зазнав страхіть цієї нечуваної трагедії.

КНИГА ПЕРША

ЧАСТИНА ПЕРША

ПІД АНДРІЇВСЬКИМ ПРАПОРОМ

...Попереду тільки загин,

І той, хто послав нас у битву жорстоку,—

Не серце він має, а тлін.

Ми — жертви... І наша рокована доля...

Надходить сподіваний час,—

І падають віку старого основи,

Що вибрав опорою нас.

О день променистий жаданої волії

Світанок не стрінемо твійі

Але коли треба — ми голови зложим...

Вперед, до загину! У бій!

П. Я.

Я ДІСТАЮ ПРИЗНАЧЕННЯ

Вересень укорочував дні і подовжував ночі. Ранками почувалася приємна прохолода. Прозорішою ставала далечінь, ясніше вимальовувались береги, омивані водами Фінської затоки.

Вчора учбово-артилерійський загін повернувся з плавання в Кронштадт і, відсалютувавши сімома пострілами фортеці, кинув якір на великому рейді. На чолі загону стояв флагманський крейсер 1-го рангу "Минин", на якому я проплавав баталером всю літню кампанію 1904 року. Закінчувалась наша кампанія. Чекали наказу головного командира Балтійського флоту увійти в гавань і роззброїтись. І наші кораблі залишаться там на всю зиму, скуті кригою до наступної весни. А ми переселимося у флотський екіпаж, у величезний триповерховий цегляний корпус, що стоїть на Павловській вулиці.

Був повний штиль. Безхмарна височінь по-літньому обвівала теплом. На сході неясно вимальовувався Петербург, оповитий сизим серпанком. А коли подивитись у протилежний бік, то перед очима, поступово розширяючись, чимраз просторіше розгортався водний шлях. Він вів до Балтійського моря, зникаючи в безбережжі і мінячись свинцевим блиском. уТам, у сонячних променях, мерехтів Толбухін маяк, як одинокий перст, що вказує курс морякам.

Із Кронштадта, з Петрівського парку, звідти, де стоїть пам'ятник першому творцеві російського флоту, докотився до нас постріл гармати — вісник полудня. На кораблях, відбиваючи склянки, задзвонили в дзвони. Замість післяобіднього відпочинку я пішов на бак, сів на палубу і, прихилившись до чавунного кнехта, почав читати газети. Навколо мене, слухаючи читання, розмістилися десятків зо три матросів, всі в парусиновій одежі, всі босі. Одні сиділи в різних позах, інші лежали, підклавши кулаки під голови. Війна з Японією збудила особливий інтерес до газет.

Незважаючи на суворість цензури, ми добре знали, що справи наші на Далекому Сході йдуть погано. Наші керівники, засліплені колишньою славою, збиралися, переможно розгромивши ворога, підписати мир не інакше, як у японській столиці Токіо. Але вийшло не так. Російські сухопутні війська, не витримуючи натиску противника, відступали з Кореї в Маньчжурію. Порт-Артур був обложений. 1-а Тихоокеанська ескадра, заблокована в цьому порту ворожим флотом, була бездіяльна.

А сьогодні з великим запізненням надруковано статтю, в якій більш-менш докладно повідомлялося про дві битви на морі. Суть статті була така:

28 липня 1-а Тихоокеанська ескадра зробила спробу прорватися до Владивостока, але кінчилося це цілковитою невдачею. На світанку наша ескадра почала витягатися на рейд, а годині о дванадцятій, за сорок миль від Артура, вона зустрілася з японцями. Зав'язалася перша перестрілка на далекій дистанції. З нашого боку участь у бою брали шість броненосців, які вів "Цесаревич" під прапором адмірала Вітгеф-та. Проти них адмірал Того, тримаючи свій прапор на броненосці "Мі-каса", виставив чотири броненосці і три броненосні крейсери. Дрібні судна з тієї і другої сторони на хід подій майже не впливали. Незабаром обидві ескадри розійшлися контргалсами, не завдавши одна одній істотних пошкоджень. І тільки о четвертій годині знову зав'язався бій уже на паралельних курсах. Битва тривала до самої ночі. Ні та, ні інша сторона не поступалась. Але о шостій годині вечора японський снаряд крупного калібру розірвався на "Цесаревиче" біля бойової рубки. Адмірала Вітгефта було вбито, штабні чини і командир судна були тяжко поранені. Броненосець з пошкодженим рульовим приводом викотився із строю і почав описувати циркуляцію. Тоді броненосець "Ретви-зан", маючи намір прикрити собою флагманський корабель, кинувся вперед, у бік ворога. Японці, перелякавшись рішучих дій "Ретвизана", відступили. Насувалася ніч. Перед нашою ескадрою уже відкрився вільний шлях на Владивосток. Але в ній самій сталося замішання. Частина суден пішла в нейтральні порти, а інші, побиті, керовані нерішучим адміралом Ухтомським, повернулися назад до Порт-Артура. Не краще стояла справа і з владивостоцьким загоном, що складався з трьох крейсерів: "Россия", "Громобой" і "Рюрик". Вони вийшли було на з'єднання з Артурською ескадрою, але 1 серпня зустрілися з кораблями адмірала Камімура. Відбувся бій. В результаті "Рюрик" відразу ж загинув, а два інші крейсери, змушені були повернутися у Владивосток.

— Тепер могила їм,— зітхнувши, сказав машиніст самостійного управління Сичов2.

До нього обернулося кілька голів.

— Кому могила?

Сичов лежав горілиць, прикривши віями очі від сонця. Обличчя у нього було бліде. Витримавши коротку паузу, він стомлено відповів:

— Кораблям першої ескадри. Не вирватися більше їм з Порт-Артура. Наших морських сил там поменшало, а японці нічого не втратили.

А втім, великим верховодам нашим де буде наука. Тільки людей шкода.

Артилерійський унтер-офіцер Бобков, жвавий, червонощокий хлопець, спробував заперечити:

—-Скоро вирушить Друга Тихоокеанська ескадра. Вона врятує їх.

Сичов підвівся на лікоть і, відкривши чорні, проникливі очі, подивився в очі артилериста.

— Голова у тебе, як у вола, а тями чортма. Зрозумій: поки твоя друга ескадра збирається, поки рушить в путь та поки доповзе туди, Порт-Артур до того часу, як спіле яблучко, попаде в руки японцям, а всі тамтешні судна лежатимуть на дні морському.

Раніш, коли 2-а Тихоокеанська ескадра тільки спішно озброювалась, багато хто ще не вірив, чи буде вона справді послана на Далекий Схід.