Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс

І всі дерева, що мають листя, розчепірене, ніби пальці на руці, називаються так.

Отже, назва дерева за три тисячі років чотири рази змінилась. Але саме дерево в далекій долині росте й досі, воно тільки стало ще вище й грубше.

Коли я дочитав свою оповідку, прадідусь вигукнув:

— Ого, та й складна ж оповідка! Ти справді написав її сам?

Я признався, що деякі місця списав із альбома "З історії Німеччини" і що мені допомагав долішній дідусь.

— Але придумував оповідку я сам!

— Так, це легко помітити. Бо ти уявляєш собі розвиток мови занадто просто. Насправді вона розвивалася куди повільніше й спокійніше. Мов річка, до якої звідусюди стікаються струмки, ручаї та потічки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-іншому, по-іншому думає й по-іншому говорить, ніж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слів навмання. Кожна річ потребує такого слова, що підходило б до неї. Гном має одне ім'я, квітка — інше, а трава — ще інше. Це доводить мій вірш про долину Сімземель.

— А який це вірш, прадідусю?

— Слухай! Зараз розкажу.

Я зручненько сів і почав слухати вірша, якого ще не чув.

Долина Сімземель

В краю, де гори сині,

Долина є між скель.

Стоять у тій долині

Сто гномівських осель.

А гномів звуть Посіймачок,

Котигорошок, Півгачок,

Гора найвища — Стрімчачок,

Долина — Сімземель.

В тій Сімземелі пишній,

Найкращій із долин,

Один є сад розкішний,

Увесь у квітах він.

Ті квіти звуться Мовпушок,

І Відкомах, і Відкішок,

І Барвиквіт, і Конюшок,

А садівник — Мовдзвін.

У нього діло — квіти,

Насаджуй та плекай,

А в гномів — боронити

Від вітру весь той рай.

Вітри там звуться Невгавай,

І Дминестій, і Вдудуграй,

А найбуйніший — Вивертай,

Синок Мовдзвонів — Кай.

В долині тій веселій

Гуляє він щодень,

Збирає всякі зела,

Які є там лишень.

Ті зела звуться Деньудень,

І Стулигуб, і Нітелень,

І Ледвеледь, і Живлишень,

І Діньбомдзеньдзелень.

Хто хоче разом з Каєм

Долину обійти,

Хай чобітки взуває

Й бере з собою тих

Дітей, що звуться Топтунець,

І Сміюнець, і Кректунець,

І Дрібудрібудрібунець,

А може, й так, як ти.

— От бач, — сказав прадідусь, докінчивши вірша, — слова, що мають підходити до якоїсь речі, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкіряної Лізбет ніяк не могли називати Регіною. Це ім'я просто не підходило б їй. А коли ти почуєш слово "Півгачок", то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово "Мовпушок", наприклад, звучить зовсім інакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: "Мов-пу-шок!" Чуєш? Звук округлий, повний, доспілий, мов велика пишна квітка. Правда?

— Так, прадідусю! Але скажіть: хто придумав усі слова, які є на світі?

— Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всі люди. Мова — це скарбниця народу. В ній зберігаються всі спогади і весь досвід за багато тисяч років. А скарбники, що охороняють ті скарби, та ведуть їм лік, та змітають з них пилюку, — то вчені, мовознавці, дослідники мови! Вони позбирали всі слова й упорядкували їх, як колись на річці Євфраті в хить-хить-хатках.

— У хить-хить-хатках? А що це таке?

— Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга історія. Чи вистачить нам часу до обіду?

— Мабуть, вистачить.

— Гаразд, тоді я розкажу тобі все достоту! Сідай на корок та наставляй вуха, бо ця оповідка зовсім непроста!

Я сів на коркові пластини й уважно вислухав прадідусеву оповідку.

ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ

Колись давно — сто чи, може, й двісті років тому — по річці Євфрату плив за водою корабель, на якому була ціла компанія вчених-мовознавців. Ці вчені подорожували вже три роки, досліджуючи всі мови світу, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усі. І ось, пропливаючи попід тим берегом, де колись стояло місто Вавілон, вони побачили щось дуже дивне.

На березі височів чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгі колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчудніше було те, що на самих кінцях тих колод стояли дві невисокі хатки, збудовані з каміння, і що ті хатки справді легенько хитались під вітром угору-вниз, як діти на гойдалці.

"Що це таке?" — в один голос вигукнули вчені.

"Це останні рештки Вавілонської вежі, — пояснив капітан судна — старий араб. — Вона стояла тут".

"А що це таке — Вавілонська вежа?" — спитав учений-китаєць.

Капітан пояснив йому:

"Коли люди будували Вавілонську вежу, що мала сягати неба, бог нібито розгнівився на таке зухвальство. І за ніч повкладав їм у голови різні мови, так що вони більше не могли зрозуміти один одного й у страшенному переполоху розбіглись на всі боки".

"Так-так, — сказав китаєць. — Я вже пригадав цю історію. Про неї розказано в Біблії. Але що ж сталося з вежею?"

"А з вежею сталося таке, — пояснив старий араб. — Коли люди розбіглись, то вежа — і цегляні мури, і риштовання, й драбини — лишилась у безлюдному Вавілоні. Налітали вітри, дощі, піщані бурі, смерчі, за спекотними днями йшли холодні ночі. Дерев'яне риштовання струхло, мури завалились, недалека пустеля засипала рештки вежі піском та землею, і врешті вона обернулась в оцей положистий пагорб. Тільки одну частину вежі пощадили вітри, сонце й пустеля. То були десять довгих колод із чорного дерева, що лежали на самому вершечку, міцно позв'язувані ликом. Спочатку то була підлога восьмого поверху вежі, їхнє дерево тверде й тривке, і вони витримали все, не згнили й не поламались".

"А що ж то за хатки на кінцях колод?"

"Ті цегляні будиночки з пласкою покрівлею колись були сторожками на восьмому поверсі".

"Цікаво, цікаво!" — загукали вчені хором і, хитаючи головами, задивились на ту велетенську гойдалку: пагорб, через нього перевисають колоди з червоного дерева, а на їхніх кінцях, наче дітлахи на гойдалці, стоять два цегляні будиночки й тихо погойдуються вгору-вниз під вітром.

"Каравани, що проходять мимо, називають їх хить-хить-хатками, — сказав капітан. — І всі кораблі, що пропливають річкою, тричі трохи спускають вимпел на щоглі, коли минають пагорб".

"Дивний збіг, — сказали вчені. — Саме в цьому місці людей нібито наділено різними мовами, і саме повз це місце пропливаємо ми, шукаючи, де б упорядкувати всі численні мови".

"А може, це й є те місце, якого ми шукаємо!" — вигукнув один з учених, англійський лорд.

"Безперечно! — хором загукали всі вчені. — Це те місце, якого ми шукаємо! Пане капітане, ми тут зійдемо на берег!"

Корабель пристав до берега, вчені зійшли з нього, рушили до пагорба, піднялись на вершину і, балансуючи руками, пробралися по колодах до цегляних будиночків. Ішли по двоє: один ліворуч, другий праворуч, — щоб не порушувати рівноваги тієї гойдалки. Невдовзі половина вчених уже сиділа в лівій, а друга половина — в правій хить-хить-хатці.

"Ну от, — сказав найстарший з учених. — Зараз почнемо наводити лад у різних мовах світу. Ми сидимо в цих хатках ніби на терезах, і це допоможе нам точно виважити закони мови".

І вчені розпочали нараду, перемовляючись із хатки в хатку.

Коли вони не могли погодитись на чомусь і той чи той сердито рушав, балансуючи руками, до вершини пагорба, хить-хить-хатки починали різко хитатись, і всі вчені скрикували зі страху, що вони впадуть і повбиваються. Тому розсерджений учений негайно вертався до своєї хатки, відновлював рівновагу гойдалки й кінець кінцем погоджувався з іншими.

Під час цієї наради мовознавці харчувалися судновими запасами, що їх приносили на берег матроси, а вони підтягували їх до хаток на довгих мотузках. Звичайно, і тоді треба було дбати про рівновагу. Коли в лівий будиночок піднімали п'ятдесят фунтів в'яленої баранини, то в правий підтягували кошика з півсотнею фунтів оливок. А коли праворуч піднімали тридцятикілограмове барильце вина, то ліворуч тягли тридцятикілограмовий мішок кукурудзяних коржиків.

Коли минув отаким чином тиждень, усім мовам більш-менш дали лад. Під кінець іще треба було порадитись, які іменники мають бути чоловічого, які жіночого і які середнього роду. Це було нелегке діло.

Англійці не бачили тут нічого складного. "Ми, англійці, — пояснював худющий лорд із довгою конячою головою, — вважаємо, всі слова, які не позначають живих істот, — середнього роду. Тож нам і нема потреби сперечатись, якого роду яке слово. Будь-який неживий предмет у нас не "він" і не "вона", а "воно". І готово! О'кей!"

Отак упорядкували англійську мову, і кощавий лорд, балансуючи, пройшов з лівого будиночка на гребінь пагорба, а з правого так само пройшов плечистий американець із широким підборіддям, аби не порушилась рівновага хить-хить-хаток.

Китайські вчені зробили ще хитріше. Вони лишили іменники такими, як є: мовляв, розумні люди самі розберуть, котрий іменник якого роду.

"Візьміть, наприклад, слово "чі", — сказав учений у жовтому шовковому халаті й показав павука, що біг по колоді. — Слово "чі" має два значення: "павук" і "сокира". Коли ми маємо на увазі павука, то згадуємо, що він тче павутиння, а ткачами звичайно бувають чоловіки. Тому павук — чоловічого роду. А сокира буває гостра, мов язик у жінки. Отже, вона — жіночого роду. Все!"

Таким мудрим способом умить навели лад серед китайських іменників, і з обох хаток пройшли до вершини пагорба по одному вченому в шовковому халаті. Інші вчені, що розв'язали справу так само, як китайці, подалися за ними.

Французи, італійці, іспанці погодились на тому, щоб іменники були тільки чоловічого та жіночого роду. Один чорнявий, кучерявий молодий учений з Неаполя сказав: "Наше слово "бамбіно" означає "дитя". Дитя — це морока для матері, але радість для батька. Отже, "бамбіно" — чоловічого роду. А слово "страда" означає "вулиця". На вулиці сміються, плачуть, теревенять — і все це інколи одночасно. Чисто по-жіночому. Отже, "страда" у нас — жіночого роду".

Так без великих труднощів дійшли згоди італійці, французи, іспанці та португальці. Зліва й справа по четверо темнооких учених пройшли по колодах до вершини пагорба, і в хить-хить-хатках зосталися тільки росіяни, голландці, німці та деякі інші вчені.

Голландці домовилися перші. Вони поділили свої іменники теж на дві купи, але не так, як італійці. Оскільки вони держалися думки, що чоловік і жінка живуть разом; то й об'єднали чоловічий і жіночий рід докупи. А решту слів віднесли до середнього роду.