Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс

Відпустити його чи…"

"Сі!" — гукнув Андреас, урвавши гвардійців на півслові.

Всіх придворних спантеличила така відповідь.

"Справді відпустити?" — перепитали гвардійці.

Андреас удруге промовив "сі", а це, як відомо, означає "так". Усі в тронній залі спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усіх здивувався чорнявий хлопець. Він нерішуче підступив до трону й спитав по-італійському, чи можна йому лишитися в палаці.

"Сі!" — відповів Андреас.

"Але ж два королі не можуть правити одночасно! — зауважив чужий хлопець. — Один із нас мусить піти звідси. Хто саме?"

"Йо!" — відповів Андреас.

А це, як відомо, означає "я".

Тоді всі в залі розгублено закрутили головами. Тільки головний двірський церемоніймейстер тримав свою напудрену голову рівно й гідно, як завжди. Він підійшов до чорнявого хлопця й сказав: "У нього шрам на лівій щоці. Та й кучері чорні. Видно, справжній король таки оце".

"Сі!" — озвався Андреас із трону.

Отоді вже всі збилися з плигу. Кричали, бігали, жестикулювали руками й ногами, як уміють тільки в Неаполі. Лиш Андреас на троні лишався спокійний і вдоволено дивився на той гармидер, бо навіть не здогадувався, про що йдеться.

Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скіпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон і низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять міністри.

Всіх у тронній залі це так здивувало, що придворні враз умовкли, пороззявляли роти й витріщились на обох хлопців. Але чорнявий, видно, не бачив тут нічого незвичайного. Йому вся ця історія здалася скоріш кумедною, і він так зареготав, що й усі довкола не змогли стримати сміх. Уся зала аж двигтіла від реготу. У жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зі сміху. А коли Андреас іще збігав по свою матроську торбу та показав справжньому королеві лялькового матросика, тоді захитались від сміху навіть напудрована перука головного церемоніймейстера і в усіх сімнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудровані обличчя палацової обслуги.

Отже, королювання короля Анджело Агова скінчилось так, як і почалося, — реготом. Але Андреасові довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. І він вважав, що так і треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Він сказав новому королеві: "До побачення", — поцілував його на італійський манір в обидві щоки, дістав від нього розкішний, оздоблений самоцвітами кинджал для своєї матроської торби й пішки покинув королівський палац.

Коли він виходив брамою, варта відсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардієць мовив:

"Минулися чудові дні Неаполя!"

"Сі!" — відповів Андреас.

І подався в гавань, на корабель "Любонька". Останню свою ніч у Неаполі він проспав на своїй койці в кубрику.

Але за ту ніч історія з фальшивим королем розійшлась по всьому Неаполю, тож коли вранці "Любонька" виходила з гавані, всі неаполітанці стояли на причалі, галасували, свистіли, розмахували капелюхами й гукали:

"Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!"

Капітан Карстен Петерсон і вся команда зчудовано витріщились на латальника вітрил і спитали:

"Що це за люди?"

"Давні знайомі", — відповів Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполітанцям та гукати "сі!", "йо!", а потім тричі натиснув на черевце свого лялькового матросика, і той тричі пропищав: "Агов!"

Незабаром вони вийшли в чисте море, і Андреас почав, як звичайно, латати вітрила, пошкоджені під час розвантажування.

Коли один матрос розповів йому, що вся команда "Любоньки" була на бенкеті в короля, Андреас нестямно зареготав і довго не міг угамуватись.

"Подумай лишень! — гукнув Андреас. — Я оце тільки збагнув, що був королем Неаполя".

Докінчивши оповідку, прадідусь устав з верші й запитливо подивився на мене.

— Ну, чи сподобалася тобі оповідка?

— Ще й дуже. Але мені хочеться спитати: невже справді з двома словами можна обійти весь світ?

— Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобі розумну відповідь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум і бадьоре серце, той може багато чого досягти в світі двома словами. Але з самих лише двох слів пуття небагато. Ти знаєш вірша про пані Януціс, що я склав років кілька тому?

— Ні, прадідусю, не знаю!

— Тоді я розкажу його тобі напам'ять.

Ходячи туди й сюди по вершівні, прадідусь проказав вірша. Він був такий:

Розумна пані Януціс

В маленькому грецькому місті

Накульгує пані Януціс.

В руці вона держить підбора,

Питає у всіх: "Пух папуціс?"

Минула вже шоста година,

Надворі помалу смеркає.

Питає вона: "Пух папуціс?"

Це просто "Де швець?" означає.

Невчасно підбор відірвався

В сердешної пані Януціс,

Не може шевця розшукати.

І знову, і знов: "Пух папуціс?"

Кульгає, питає, шукає,

Минула вже й сьома година.

Отак на одному підборі

Все місто вона обходила.

Та в місті шевця не знайшлося

Для бідної пані Януціс,

І марно вона там ходила,

Питаючи всіх: "Пух папуціс?"

Минула дев'ята, десята,

І зовсім надворі вже темно,

І пані Януціс набридло

Шукати шевця надаремно.

Містечко отак обходивши,

Стомилася пані Януціс.

І врешті вона перестала

Питати в людей: "Пух папуціс?",

І сіла спочити на лаву,

Та ноги гарненько розтерла,

А потім, подумавши трохи,

І другий підбор геть віддерла.

Отак без шевця обійтися

Додумалась пані Януціс:

Віддерла підбора, та й годі,

Немовби справдешній папуціс.

І далі пішла без підборів,

Ураз переставши кульгати.

Як мати одного підбора,

То жодного краще не мати.

— Тепер бачиш, — сказав прадідусь, докінчивши вірша, — інколи двома словами взагалі нічого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зі слів "Де швець?" пуття ніякісінького.

— Це точнісінько як із папугою, — сказав я. — Ви знаєте віршика про папугу, прадідусю?

— Ні, Хлопчачок, не знаю. Там теж ідеться про двоє слів?

— Авжеж!

— Ну, то розкажи!

Я підвівся з коркових плиток, уклонився й продекламував:

Колись папугу навчили

"На добраніч!" гукати щосили.

Тепер він, коли світає,

Також "На добраніч!" гукає.

— Мудрий вірш, — сказав прадідусь. — З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розуміти. А ні, то краще мовчи.

Він примружив очі й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповідка. Але в цю мить на вулиці хтось тричі свиснув. То був мій друг Геннінг: він прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що мені робити, бо в прадідуся саме прокльовувалась думка і в такі хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннінг засвистів знову, прадідусь раптом із звичайним своїм виразом обличчя сказав:

— Твій друг Геннінг прийшов. Іди до нього, тільки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!

Я пообіцяв прийти вчасно й вибіг надвір. А прадідусь гукнув услід мені:

— Завтра я розкажу тобі оповідку про байбачка Максика!

— Добре, прадідусю! — гукнув я у відповідь. А тоді вибіг до Геннінга, що хотів погратися зі мною в Колумба у котромусь із човнів на березі.

Звичайно, на вечерю я запізнився, ще й дуже. Але горішня бабуся нітрохи не сердилась. Того вечора вона взагалі була дуже лагідна й трошечки замислена. Тому мені було дозволено пізніше лягти спати та ще й погортати в ліжку чотири дідові "Моряцькі щорічники", в яких друкують усякі оповідки та репортажі про мореплавство. Аж о десятій годині бабуся піднялась нагору вимкнути світло. І спитала, яку можна знайти риму до слова "поки".

Я відповів:

— "Уроки", бабусю!

Вона трохи подумала й сказала:

— "Уроки" підійде. Спи солодко, Хлопчак!

— На добраніч, бабусю! Ти що, теж вірші складаєш?

— Ет, не вигадуй! Ще цього мені бракувало! Лягай і спи!

Грюк! Вона зачинила двері й погупала до своєї спальні. А я замисливсь: нащо їй рима до слова "поки"? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.

ДЕНЬ ДРУГИЙ,

коли я познайомлю вас із Джонні-Свистуном, моєю долішньою бабусею та долішнім дідусем і собакою Ураксом. На прикладі байбака й тарганів показуємо, що слова — це одежа, в яку вбирають світ. Цього дня було складено два найхитромудріші в світі абеткові вірші. Тут-таки оповідається про пташину кімнату, комірчину на горищі та тришаровий пудинг.

Уранці прадідусь прийшов розбудити мене. Насупившись, він сказав:

— Нізащо не можу пригадати, яку оповідку хотів розказати тобі сьогодні.

— Про байбачка Максика, прадідусю!

— Так, справді!

Прадідусеве обличчя проясніло, він примружив очі, випнув нижню губу, замислено подивився на "Моряцькі щорічники", що лежали на нічному столику, й нарешті сказав:

— Розповім краще зараз, а то знов забуду.

— Але ж горішня бабуся чекає нас до сніданку!

— Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слід і слухай!

Я скрутив подушку, підмостив під спину, гарненько зіперся на неї, а прадідусь сів на краєчок ліжка й почав свою оповідку.

БАЙБАЧОК МАКСИК

Коли падає перший сніг і сарни та зайці шукають паші під білим укривалом, тоді байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як уміють спати тільки байбаки, і аж у березні чи квітні вилазять сонні на повітря, щоб качатись на схилах гори та скубти свіжу травицю.

Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'яній клітці в оселі однієї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. І все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вільним життям. І от якось у грудні, коли господиня забула взяти дверцята клітки на защіпку, байбачок відчинив їх, вибіг із хліва і щодуху помчав на велику гору, що височіла за селом.

Максика дуже здивував холодний білий пух, що лежав повсюди й так чудно припікав йому лапки. Ось йому зустрілась білочка Августа, і Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за білий пух і чому ним посилана земля?"

"Невже ти не знаєш, що це сніг? — здивувалася білочка. — Кожної зими, коли ви, байбаки, спите під землею, з неба падає сніг. І щороку навесні, коли кінчається ваш зимовий сон, налітає теплий вітер і розтоплює цей сніг на воду".

"Кумедія! — відказав Максик. — А я весь час думав, ніби сніг такий, як пісок. Я й гадки не мав, що він вогкий. Чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!" — і побіг далі на гору.

Вибігши десь на чверть висоти схилу, він зустрів сарну Карлу, що жалібно стогнала.

"Що таке, Карло? — спитав байбачок. — Чого ти так стогнеш?"

"Ох, ох, ох! — зітхнула сарна. — Я впала на льоду й забила ліву передню ніжку!"

"А хіба на льоду є горби?" — сторопіло запитав Максик.

"Ти що, дурний? Таке питаєш! — здивувалася Карла. — Лід гладенький і слизький! Того ж я й упала!"

"Чому це лід слизький?" — допитувався Максик.

"Чи я знаю чому? — відказала сарна. — Піди на замерзлий ставок та й випробуй сам!"

Максик хотів іще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далі шукати паші.

Тоді Максик побіг до замерзлого ставка, що справді був рівний та блискучий, як дзеркало.