Агнець - Моріак Франсуа

Про що ти думаєш?

— Думаю про того хлопчика,— сказав Ксав'є,— про Ролана.

— Е ні, не турбуйся, будь ласка, про це змієве насіння. Мірбель провадив далі, намагаючись не гарячкувати:

— Я досі тобі не казав про нього, бо не думав його тут застати. У Мішель завжди якісь примхи: півроку тому заманулося їй узяти в дім дитя; коли б я не затявся, ми б його вже давно всиновили. А тепер сама рада, що я не погодився... Віддамо його туди, звідки взяли.

— Так не можна,— сказав Ксав'є.

— А чому тебе так хвилює його доля? Таких дітей, як він, тисячі і тебе ж вони не обходять.

— Саме він опинився на моїй дорозі... він, а не хто інший.

Жан з удаваним сміхом почав тріпати Ксав'є за чуба.

— Ти приїхав до Ларжюзона задля мене... Ксав'є, не забувай про це... тільки задля мене. Твоє перебування тут стосується тільки нас двох.

Він чекав відповіді. Але Ксав'є лежав мовчки, його голова ніби мертва була відкинута на подушку. Мірбель заходився пояснювати:

— Ну, звісно, тобі доведеться вести гру з жінками, з усіма трьома, бо на тій малій Домініці, як ти вже, мабуть, зрозумів, стара зовсім схибнулася. Це просто дивно, якщо зважити, який залізний характер у матусі Піян, якою бездушною істотою вона була ціле життя. їй тепер уже під вісімдесят.

— А от і сніданок! — сказав Ксав'є.

У відповідь на його "дякую" Октавія щось буркнула, і Мірбель поспішив пояснити:

— Вона тутешня, не дуже вишколена, але матуся Піян тобі сказала б "Зате вона працює, як кінь". Ти снідатимеш у ліжку?

Ні, Ксав'є волів би встати. Він сказав Мірбелеві, що вони зустрінуться у парку.

— Наскільки я розумію, ти мене просто виставляєш за двері?

Швидко зібравшись, Ксав'є вийшов з кімнати і почав спускатися сходами, як раптом почув чиєсь зітхання, перегнувся через поруччя і вгледів, що на останній приступці сидить Мірбель. Якби Ксав'є очікував чолов'яга з піднятим дрюком, серце його і тут не забилося б сильніше. Він квапливо вернувся до себе в кімнату й підійшов до вікна. Між гіллям дерев ще висіли пасемця туману. Дикий виноград, що заснував увесь фасад, навіть жалюзі, був мокрий, мов після дощу. СонЦе, ледь пробившись крізь серпанок, не могло висушити нічної роси. Гуркіт візка, кукурікання півнів, удари молота по ковадлу в кузні, гавкіт собак, протяжне вищання тартака... о, любі звуки укоханого життя! Він вранці не помолився, але не тому, що забув. Він не міг молитися, боявся молитися, хотів якомога відтягти цю хвилину. І ось йому довелося вернутися сюди, до цього неба у вікні, до цих темних сосон, ніби розіп'ятих у порожнечі. Йому не треба було навіть казати: "Боже мій..." Він став навколішки, торкнувся чолом підвіконня. Його широко розплющені очі бачили тепер не небо, а спорохнілу лиштву підлоги.

Чиясь рука лягла йому на плече. Він не ворухнувся. Тоді хтось підхопив його під пахви і підняв, він розплющив очі й побачив схилене над собою Мірбелеве обличчя.

— Я читав молитву,— пробурмотів Ксав'є,— і, як завжди, дав волю уяві, я думав не знати про що.

Мірбель розглядав його мовчки, похитуючи головою. По хвилі мовчання сказав:

— Ми згаяли надто багато часу. Мішель уже ходить перед ґанком, жде тебе. Найкраще — здихайся її одразу. Потім приходь до мене сюди.

— Ні,— сказав Ксав'є,— розмовляти ми будемо не в моїй кімнаті. Я почекаю на вас унизу.

Він пройшов повз Мірбеля, збіг, перескакуючи приступки, сходами, гоном перебіг сіни і побачив Мішель, що стояла на кам'яному ґанкові.

— А, от і ви... Залиш нас удвох,— промовила вона до чоловіка.— Ми пройдемося парком, і я одразу ж приведу його тобі назад.

— О, вам нема чого поспішати.

Мірбель провів їх очима. Чекаючи, що вона йому скаже, Ксав'є відчував не хвилювання, а радше якусь нудьгу: аби тільки мерщій відбути цю розмову... щоб уже до неї не вертатися.

— Що я хочу від вас узнати? Причину вашої появи тут. Чи ви підтверджуєте його версію?

— Яку версію? — запитав Ксав'є неуважно. А сам уже позирав на малого Ролана — той сидів нерухомо навпочіпки біля струмка, що перетинав луку.

— Ви ніби піддалися шантажу, він сам ужив це слово, і відклали свій вступ до семінарії через те, що Жан погоджувався вернутися сюди лише тоді, як ви поїдете разом із ним...

— Ну,— сказав Ксав'є,— якби він справді не мав охоти вернутися... Можливо, наша зустріч з ним була для нього тільки приводом, щоб вернутися,— додав він з полегкістю:— Я думаю, він просто хотів вас полякати...

— А проте й ви прийняли через нього вельми серйозне рішення: адже вас очікувано в семінарії. Ця відтяжка, хай і коротка, може мати певні наслідки... так мені, принаймні, здається.

Ксав'є спинився, зірвав стеблину м'яти, розтер її між пальцями і понюхав. При цьому він не спускав очей з Ролана, який усе ще сидів навпочіпки біля струмка.

— На що він там видивляється? — спитав Ксав'є.

— Скажіть мені — так чи ні? — нетерпляче наполягала Мішель.— Хіба ви не прийняли важливого рішення?

Він усміхнувся, знизав плечима.

— Хтозна, може, я сам був радий, що знайшов привід...

— Щоб не вступати до семінарії?

Вона зосереджено розглядала його знизу.

— Це мені зараз раптом спало на думку,— докинув він.— Тоді я цього не усвідомлював.

— Ви раді, що різко усе обірвали? — спитала вона трохи грубувато.— Звісно, в вашому віці... Так, тепер я вже розумію: зустріч із Жаном послужила вам виправданням... Хіба ні?

Він, може, її не слухав. Розмова між ними уже відбулася. Зрештою, байдуже, є якась частка правди чи ні в тому, що вона сказала.

— Я вважаю себе за добру католичку,— наполягала вона.— А проте признаюся, мене завжди дивувало...

Він мотнув головою, ніби відганяючи муху:

— Вибачте, будь ласка, але мені хотілося узнати, на що він так дивиться. Я зараз вернуся.

Мішель стала як укопана посеред алеї, не спускаючи з ока хлопця, котрий чимчикував луками. Він усе ще тримав у руці стеблину м'яти. З-під ніг йому вискакували коники. Ксав'є з дитинства любив запах мокрої трави. Ролан не ворухнувся, хоча, мабуть, чув його кроки, сидів навпочіпки, як і раніш.

— На що ти так роздивляєшся?

— На пуголовків.

Хлопець навіть не підвів голови. Ксав'є і собі присів коло нього навпочіпки.

— Я спостерігаю за ними з позавчора. Вони ще не жаби. Я хотів би побачити, як вони перетворяться на жаб.

Яка ж тоненька в нього шийка! І як на ній тримається така голова! А ось коліна у нього вже великі. Ксав'є запитав, чи цікавлять його взагалі тварини. Хлопчик не відповів. Мабуть, думав, що й так зрозуміло, або просто лінувався: не хотілося балакати з незнайомцем.

— Я маю книжку про тварин, пришлю тобі її, як вернуся додому.

— З малюнками?

— Авжеж.

— Але не присилайте її сюди, я тут недовго зостануся. Він сказав це байдужим тоном. Ксав'є запитав його: хіба

йому не подобається в Ларжюзоні? Ролан ніби не зрозумів запитання. На гілку бузини, зовсім близенько, сіла бабка з блакитно-ліловими крильми. Він потягся до неї рукою і раптово різким порухом ухопив її за тремтячі крильця великим і вказівним пальцями і крикнув:

— Попалася! — і билинкою полоскотав бабці черевце.— У неї щипчики на кінчику хвостика. Але мене ти не вщипнеш, бабко!

— А там, куди ти переїдеш, теж село? Там будуть тварини?

Хлопчик відповів, що не знає, невідривно дивлячись, як комаха ворушить лапками і звивається своїм довгим кільчастим тільцем.

— А чому ти не зостанешся в Ларжюзоні?

Ролан розтулив пальці: бабка пурхнула не зразу. Він сказав:

— її звела судома.

Але Ксав'є знову наполегливо спитав, уперше назвавши його на ймення:

— Ролане, скажи, чому ти не зостанешся тут? Той здвигнув плечима.

— Я їм остобісів.

В його голосі не чулося ні смутку, ні злості, ані жалю. Він просто констатував, що в Ларжюзоні він усім набрид.

— Але ж мадемуазель Домініка тебе дуже любить? Він уперше підвів очі на Ксав'є.

— Вона теж тут не залишиться. Бо...— додав він і за-тнувся.

— Бо... що? — даремно допитувався Ксав'є. Хлопчик уже не озивався. Він знову присів, скулився,

повернувшися спиною до Ксав'є, а той наполягав:

— Мадемуазель Домініка мила, чи не так?

— їй треба було вернутися до школи другого жовтня,— сказав хлопчик,— але їй дали відпустку через плеврит...

— У неї плеврит?

Ту мить, знуджена чеканням в алеї, до них підійшла Мішель і зі сміхом спитала:

— Ви покинули мене заради цього карапуза? Ви, певно, любите дітей, але попереджаю вас: з цього хлопця пуття не буде. Я робила все, що могла...

Знизивши голос, він сказав обурено, що негарно так говорити при дитині. Вона не розсердилася.

— Запевняю вас, він нічого не розуміє. Промочиш ноги, так тобі й треба! — додала вона, повертаючись до Рола-на.— Адже в тебе немає інших черевиків.

У Ролана змінився вираз на обличчі, воно одразу зробилося затятим і замкнутим. Ніби комаха, що вдає з себе неживу. Вернувшись до струмка, Ролан знову сів навпочіпки.

— Я обожнюю дітей,— сказала Мішель.— Але цей... Ролан позбавлений усякого чару... Ні, запевняю вас, він зовсім нецікавий...

Вони вернулися на алею. Помовчавши, Ксав'є сказав:

— А ось мені він цікавий.

— Але ми не для того зустрілися сьогодні вранці, щоб говорити про нього. То як же: ви їдете чи зостаєтеся?

Вона зупинилася посеред алеї і, нахилившись до Ксав'є, стала його розглядати, ніби збиралася витягти йому з ока порошинку. А він помітив, що в неї на носі чорний вугор, у куточках рота залягли дрібненькі зморшки, а на занадто повній шиї червоніє слід від прищика.

— Це вам вирішувати, а не мені, я у вашому домі, мадам. Якщо ви побажаєте, я сьогодні ж поїду.

— О ні! — заперечила вона.— Це не в традиціях Ларжю-зона! Ми все-таки гостинніші.

Вона засміялася, і він побачив у її роті матовий, синястий зуб.

Ксав'є мовчав. Він простував поряд із нею, але краще б він пішов геть. Вона раптом скрикнула:

— Так, я не мала рації! Я не мала рації...— Ксав'є ніби прокинувся і глянув на неї.— Я не мусила б так говорити при малому. Прошу пробачити мені, месьє. Я ніколи не вміла розмовляти з дітьми. Цього навчаєшся, мабуть, зі своїми. А я...

"Аби тільки вона не розплакалася",— подумав він. Але вона не заплакала.

— Якщо ви вирішите зостатися, то тільки ради нас, щоб нам допомогти,— тепер я певна цього. Але тоді вам треба знати нашу історію від самого початку. Ми покохалися майже дітьми... Який був Жан у п'ятнадцять років, яке це було диво-дивне!..

— Я вчився в тому самому колежі, що й він, тільки на десять років пізніше,— сказав Ксав'є.—Але й при мені ходили легенди про Мірбеля, про його бунт, про ті кари, якими опікун силкувався його приборкати...

— Справжня драма розігралася між ним і його матір'ю.