Агнець - Моріак Франсуа

Мішель підвелася. Він підійшов до неї. Вона повела його до передпокою. Не дивлячись на неї, він сказав:

— Усе сталося не так, як ти думаєш. Я поїхав йому назустріч, бо мені не терпілося, чи то щоб вилаяти його, чи то щоб розжалобити, чи розчулити. Хоч би як я злився, нічого іншого я не хотів. І раптом він виринув у світлі фар. Я загальмував. Він мчав просто на радіатор. Ти мені не віриш?

Вона мовчала, і тоді він запитав, чи нема чого попоїсти.

— Ти голодний?

Так, він був голодний. На столі стояла тарілка з холодним м'ясом, яку залишила Октавія. Він сів, і Мішель подала йому вечерю. Він їв жадібно, потім вихилив склянку вина. Світло лампи падало на чоловіка, що сидів за столом, і Мішель, стоячи оподаль, бачила тільки його широку обтягнену светром сутулу спину і велику голову з щіткою чуба. Вона запитала його пошепки:

— А що говорять люди? Що вони думають? Мірбель відповів не зразу:

— Що він покінчив з собою... Вони так гадають, бо цього вечора він віддав Домініці разом з іншими паперами свою духівницю: усе, що він має, він залишає Роланові.

Вона шепнула:

— Що ж, хай думають так, для тебе це краще... Він обурився:

— Та що ти! Про це нема й мови. Хто посміє мене оскаржувати?

— Його духівниця... Хіба це не доказ, що він...

Вона побоялася докінчити фразу. Мірбель допив вино, витер губи, потім насилу підвівся, спираючись на стіл.

— Ні, я...— сказав він,— я знаю, що це не доказ! Він не заподіяв собі смерті. Я бачив дату на тому документі: він написав його у понеділок увечері.— І Мірбель додав скоромовкою:— Я налякав його. Це сталося тому, що він боявся мене.

— Ти налякав його? Чим?

— Це сталося в його кімнаті. Я його пальцем не зайняв... Але я зрозумів, він вважає, ніби я можу.., А проте це не я!

Він пішов до дверей, Мішель рушила за ним.

— А хто ж тоді?

— Хтось інший його штовхнув.

— Інший? Хто інший?

Він мовчав. Вона допитувалася:

— Хто інший, Жане?

Але він не відповів і сказав тільки:

— Я пішов спати.

Вона піднялася за ним по сходах. Він обернувся й помітив, що вона плаче. Він поклав руку їй на голову.

— Ти не можеш залишатися сама сьогодні вночі, Мішель. І я теж не можу залишатися сам.

Вона тихо сказала:

— Ось уже два роки, як ти не приходив до мене вночі... Вона перша ввійшла в спальню.

— Не запалюй світла,— попросив він.

Вони полягали, вона обняла його. Вони мовчали.

Містечкові півні перекликалися з сільськими півнями. Але світання ще не проникло в кімнату. Він сказав, що треба спробувати заснути.

— Так, але я хочу запитати тебе ще про одне... Ніколи не зважувалася з тобою про це поговорити. Пам'ятаєш, ти сказав того вечора, коли він загинув, що хтось інший його штовхнув. Що ти мав на увазі?

— Я повторив те, що сказав балюзакський священик. Тоді я ще не знав, який зміст він вкладає в ці слова.

— А тепер знаєш?

— Ми говорили про це, коли я за дорученням Бріжітти Піян завозив йому гроші. Ти ж знаєш, вона скрізь замовляє панахиди по Ксав'є.

— Так, вона хоче цим спокутувати свою провину. Один Бог знає, скільки ударів вона завдала йому нишком. А тепер Бріжітта хоче спокутувати це все тим,

що заливає вівтарі "кров'ю Христовою" за звичним тарифом.

Обоє засміялися.

— Цікаво,— сказала Мішель,— а що про все це Бріжітта думає, що вона вигадує?..

— О, можеш не сумніватися, вона вірна собі. Вона одночасно підтримує дві версії: і вбивство, і самогубство. "Я убив Ксав'є, який хотів сам померти". На це вона натякнула Дартіжелонгам і прямо сказала балюзакському священикові.

— І він повірив?

— Звичайно, ні! Власне, він сам побоюється, що він винуватець тієї смерті. Ксав'є дуже засмутила їхня суперечка того вечора. Кюре сміявся над бідолашним Ксав'є за те, що той надає такого значення випадковим зустрічам з людьми. Він запевняв Ксав'є, що жертвувати собою ради кожного зокрема — це марно розтрачувати життя. Священик і досі пам'ятає, як похмуро, з яким розпачем він вигукнув: "О, аби ж то я порятував хоч одного!" Але священик не вірить у самогубство. "Чи ж мислима річ,—усе повторює він,— щоб святий укоротив собі віку?"

— Він вважає Ксав'є за святого?

— Навіть запевняє, що має всі підстави в цьому не сумніватися.

— Тоді хто ж штовхнув Ксав'є?

— Це божевілля... Священик розповідав мені чомусь про біснувате дитя, про яке згадується в Євангелії від Марка. Дух німий кидав його і в огонь, і в воду, щоб погубити його.

— Ні. Але ж святий не може бути біснуватий,— заперечила Мішель.

— Священик запевняє, що і святий може на коротку мить попасти під владу того, хто розраховував, що в хвилину відчаю ми здатні на все. Але іноді буває, що поряд із відчаєм живе і надія. Кюре відомі навіть такі випадки.

Мішель зітхнула, неначе їй із серця камінь спав.

— Тепер я більше не сумніваюся: його убив не ти, а той піп.

Мірбель похмуро відповів:

— Не більше, ніж він, ніж я чи ти... або Ролан чи Бріжітта...

Вони знову замовкли. Крики півнів краяли холодний світанок. Жан відчув, як поряд здригаються плечі Мішель.

— Твоя черга плакати,— сказав він.

Він на мить торкнувся губами її мокрої щоки, а потім і собі крізь сльози прошепотів:

— Чому ж ми його оплакуємо, Мішель? Він нарешті з Тим, кого полюбив.