Севастопольські оповідання - Толстой Лев

Це було занадто жахливо!

8

Велика, висока темна зала — освітлена тільки чотирма чи п'ятьма свічками, з якими лікарі підходили оглядати поранених,— була буквально повна. Носильники безперестанку вносили поранених, складали їх одного біля одного на підлогу, де вже було так тісно, що нещасні штовхалися й мокли в крові один одного, і йшли по нових. Калюжі крові, які видно було на вільних місцях, гарячкове дихання кількох сотень чоловік і випари робітників з носилками створювали якийсь особливий, важкий, густий, гострий сморід, в якому тьмяно горіли чотири свічки в різних кінцях зали. Гомін різноманітного стогону, зітхань, хрипіння, що переривався іноді пронизливим криком, лунав по всій кімнаті. Сестри, із спокійними обличчями і з виразом не тих марних жіночих болісно-слізних жалощів, а діяльного практичного співчуття,

то там, то сям, переступаючи через поранених, з ліками, з водою, бинтами, корпією, шмигали між закривавленими шинелями й сорочками. Лікарі, з хмурними обличчями й позакачуваними рукавами, стоячи на колінах перед пораненими, біля яких фельдшери тримали свічки, засовували пальці в рани від куль, обмацуючи їх, і перевертали відбиті повислі члени, незважаючи на жахливий стогін та благання страждальців. Один з лікарів сидів біля дверей за столиком і в ту хвилину, як до кімнати ввійшов Гальцин, записував уже п'ятсот тридцять другого.

— Іван Богаєв, рядовий третьої роти С. полку, fractura femoric complicata— гукав другий з кінця зали, обмацуючи розтрощену ногу.— А переверни його.

— О-ой, батечки мої, рідні ви наші! — кричав солдат, благаючи, щоб його не займали.

— Perforatio capitis 2

— Семен Нефердов, підполковник Н. піхотного полку. Ви трошки потерпіть, полковнику, а то так не можна, я кину,— казав третій, копирсаючи якимсь гачком у голові нещасного підполковника.

— Ай, не треба! Ой, ради бога, швидше, швидше, ради... а-а-а-а!

— Perforatio pectoris...3 Севастян Середа, рядовий... якого полку... а втім, не пишіть: moritur4. Несіть його,— сказав лікар, відходячи від солдата, який, закотивши очі, хрипів уже...

О

1 Ускладнене розтрощення стегна (лат.).

2 Пробиття черепа (лат.).

3 Пробиття грудної порожнини (лат.).

4 Помирає (лаг.).

Чоловік із сорок солдатів-носильників, чекаючи нош перев'язаних у госпіталь і мертвих у каплицю, стояли біля дверей і мовчки, зрідка тяжко зітхаючи, дивилися на цю картину...

• ••••••••...........

9

По дорозі до бастіону Калугін зустрів багато поранених; але, з досвіду знаючи, як у бою недобре впливає на дух людини це видовище, він не тільки не спинявся розпитувати їх, а, навпаки, намагався не звертати на них ніякої уваги. Під горою йому трапився ординарець, який, марш-марш, мчав з бастіону.

— Зобкін! Зобкін! Заждіть хвилинку.

— Ну, що?

— Ви звідки?

— З ложементів.

— Ну, як там? гаряче?

— Пекло, жахливо!

І ординарець помчав далі.

Справді, хоч рушничної стрільби було мало, канонада зав'язалася з новим жаром і запеклістю.

— "Ох, погано!" — подумав Калугін, охоплений якимось неприємним почуттям, і його теж охопило передчуття, тобто думка дуже звичайна — думка про смерть. Але Калугін був не штабс-капітан Михайлов, він був самолюбний і обдарований дерев'яними нервами, те, що називають хоробрий, одно слово. Він не піддався першому почуттю й став підбадьорювати себе. Згадав про одного ад'ютанта, здається Наполео-пового, який, передавши наказа, марш-марш, із закривавленою головою підскочив до Наполеона.

— Vous êtes blessé? 1 — сказав йому Наполеон.

— Je vous demande pardon, sire, je suis tué 2,— і ад'ютант упав з коня й помер на місці.

Йому здалося, що це дуже добре, і він уявив себе навіть трошки цим ад'ютантом, потім ударив коня нагайкою, прибрав ще більш молодечу козацьку посадку, оглянувся на козака, який, стоячи на стременах, рисив за ним, і цілковитим молодцем приїхав до того місця, де треба було злазити з коня. Тут він знайшов чотирьох солдатів, які, посідавши на камінчики, курили люльки.

— Що ви тут робите? — крикнув він на них.

— Пораненого одводили, ваше благородіє, та відпочити присіли,— відповів один з них, ховаючи за спину люльку й скидаючи шапку.

— То-то відпочити! Марш на свої місця, ось я полковому командирові скажу.

І він разом з ними пішов по траншеї на гору, на кожному кроці зустрічаючи поранених. Зійшовши на гору, він повернув у траншею ліворуч і, пройшовши нею кілька кроків, опинився зовсім один. Близесенько від нього продзижчав осколок і вдарився в траншею. Друга бомба знялася перед ним і, здавалося, летіла прямо на нього. Йому раптом стало страшно: він риссю пробіг кроків з п'ять і впав на землю. А коли бомба лопнула, і далеко від нього, йому стало страшенно досадно на себе, і він устав, оглядаючись, чи не бачив хто, як він упав, але нікого не було.

Уже раз забравшись у душу, страх не скоро поступається місцем іншому почуттю; він, що завжди хвалився, ніби ніколи не нагинається, прискореними

О

1 Ви поранені? (Франц.)

2 Вибачте, государю, я вбитий (франц.).

кроками і мало не поповзом пішов по траншеї. "Ох, негаразд! — подумав він, спіткнувшись,— неодмінно уб'ють",— і, почуваючи, як трудно дихалось йому, і як піт виступав по всьому тілу, він дивувався з самого себе, але вже не намагався перемогти своє почуття.

Раптом чиїсь кроки почулися поперед нього. Він швидко розігнувся, підвів голову і, бадьоро побризкуючи шаблею, пішов уже не такими швидкими кроками, як перше. Він не впізнавав себе. Коли він зійшовся із зустрічним саперним офіцером і матросом і перший крикнув йому: "Лягайте!", показуючи на світляну цятку бомби, яка, дедалі ясніше, дедалі швидше наближаючись, гупнула біля траншеї, він тільки трохи й мимоволі, під впливом зляканого крику, нагнув голову і пішов далі.

— Ач, який бравий! — сказав матрос, що спокійнісінько дивився, як падала бомба, і досвідченим оком одразу розрахував, що осколки її не можуть зачепити в траншеї,— і лягати не хоче.

"

Уже кілька кроків тільки залишилося Калугіну перейти через майданчик до бліндажа командира бастіону, як знов на нього найшло затемнення і цей дурний страх; серце забилося дужче, кров ринула до голови, і йому потрібне було зусилля над собою, щоб пробігти до бліндажа.

— Чого ви так засапалися? — мовив генерал, коли він йому передав накази.

— Ішов швидко дуже, ваше превосходительство!

— Чи не хочете вина склянку?

Калугін випив склянку вина й закурив цигарку. Бій уже припинився, тільки сильна канонада тривала з обох боків. У бліндажі сидів генерал командир бастіону та ще чоловік шість офіцерів, серед яких був і Праскухін, і говорили про різні подробиці бою. Сидячи в цій затишній кімнатці, оббитій блакитними шпалерами, з диваном, ліжком, столом, на якому лежать папери, настінним годинником і образом, перед яким горить лампадка, дивлячись на ці ознаки житла й на грубі аршинні балки, що утворювали стелю, і слухаючи постріли, що здавалися слабкими в бліндажі, Калугін рішуче збагнути не міг, як він двічі дозволив перемогти себе такій непрощенній слабкості; він сердився на себе, і йому хотілося небезпеки, щоб знову випробувати себе.

— А ось я радий, що й ви тут, капітане,— сказав він морському офіцерові в штаб-офіцерській шинелі, з великими вусами і Георгієм, він увійшов саме в бліндаж і просив генерала дати йому робітників, щоб полагодити на його батареї дві амбразури, які було засипано.— Мені генерал наказав довідатися,— вів далі Калугін, коли командир батареї перестав розмовляти з генералом,— чи можуть ваші гармати стріляти по траншеї картеччю?

— Одна тільки гармата може,— похмуро відповів капітан.

— Усе-таки ходіро подивимось. Капітан нахмурився й сердито крякнув:

— Та я цілу ніч там простояв, прийшов хоч відпочити трохи,— сказав він.— Чи не можна вам самим сходити, там мій помічник, лейтенант Карц, вам усе покаже.

Капітан уже шість місяців командував цією однією з найнебезпечніших батарей,— і навіть, коли не було бліндажів, не виходячи, від початку облоги жив на бастіоні і серед моряків мав репутацію хоробрості.

"

Ось тому відмова його надто вразила й здивувала Калугіна.

"От репутації!" — подумав він.

— Ну, то я піду сам, якщо ви дозволите,— сказав він трохи глузливим тоном капітанові, який, проте, не звернув на його слова ніякісінької уваги.

Та Калугін не зміркував, що він різного часу пробув тільки годин з п'ятдесят на бастіонах, тоді як капітан жив там шість місяців. Калугіна ще збуджували марнославство — бажання блиснути, надія на нагороди, на репутацію й принадність ризику; а капітан уже перейшов через усе це — спочатку гоно-рився, хоробрився, ризикував, сподівався на нагороди та репутації і навіть дістав їх, але тепер уже всі ці спонукальні засоби втратили для нього силу, і він дивився на бій інакше: виконував точно свій обов'язок, але, добре розуміючи, як мало йому лишалося випадковостей життя, після шестимісячного перебування на бастіоні вже не ризикував цими випадковостями без доконечної потреби, тому молодий лейтенант, який з тиждень тому прийшов на батарею і показував тепер її Калугіну, з яким вони без потреби один перед одним висовувалися в амбразури й вилазили на банкети здавався вдесятеро хоробрішим за капітана.

Оглянувши батарею й простуючи назад до бліндажа, Калугін наткнувся в темряві на генерала, який із своїми ординарцями йшов на вишку.

— Ротмістр Праскухін! — сказав генерал.— Сходіть, будь ласка, в правий ложемент і скажіть другому батальйонові М. полку, який там на роботі, щоб він залишив роботу, без шуму вийшов звідти й

о

1 Банкет — приступок біля бруствера для стріляння І з рушниці.

приєднався б до свого полку, що стоїть під горою в резерві. Розумієте? Самі одведіть до полку. — Слухаю.

І Праскухін риссю побіг до ложементу. Стрільба ставала рідшою.

10

— Це другий батальйон М. полку? — спитав Праскухін, прибігши до місця й наткнувшись на солдатів, які в мішках носили землю.

— Так точно.

— Де командир?

Михайлов, гадаючи, що питають ротного командира, виліз із своєї ямочки і, вважаючи Праскухіна за начальника, тримаючи руку біля козирка, підійшов до нього.

— Генерал наказав... вам... прошу йти... та швидше... і головне тихіше... назад, не назад, а до резерву,— говорив Праскухін, скоса позираючи в напрямку ворожих вогнів.

Упізнавши Праскухіна, опустивши руку і второпавши, в чому річ, Михайлов передав наказ, і батальйон весело заворушився, забрав рушниці, по-надівав шинелі й рушив.

Хто не пережив, той не може уявити собі тієї насолоди, яку відчуває людина, йдучи після трьох годин бомбардування з такого небезпечного місця, як ложементи.