Севастопольські оповідання - Толстой Лев

І це вже завжди уб'ють того, хто напрошується. І на що хворий отой клятий Непшитшетський? Дуже можливо, що й зовсім не хворий, а тут через нього уб'ють людину, а неодмінно уб'ють. А втім, якщо не вб'ють, то, певно, нагородять. Я бачив, як полковому командирові сподобалось, коли я сказав, що дозвольте мені йти, якщо поручик Непшитшетський хворий. Якщо не вийде майора, то вже Володимира напевне. Бо ж я вже тринадцятий раз іду на бастіон. Ох, тринадцять! погане число. Неодмінно вб'ють, відчуваю, що вб'ють; але треба ж було комусь іти, не можна з прапорщиком роті йти, а коли б щось сталося, це ж честь полку, честь армії від цього залежить. Мій обов'язок був іти... так, обов'язок. А є передчуття". Штабс-капітан забував, що це передчуття, в більш чи менш сильній мірі, охоплювало його щоразу, коли треба було йти на бастіон, і не знав, що таке саме, в більш чи менш сильній мірі, передчуття поймає кожного, хто йде на бій. Трохи заспокоївши себе цим розумінням обов'язку, яке в штабс-капітана, як і взагалі у всіх людей недалеких, було особливо розвинене і сильне, він сів до столу й став писати прощального листа до батька, з яким останнього часу був не зовсім у добрих стосунках через грошові справи. Через десять хвилин, написавши листа, він устав від столу з мокрими від сліз очима і, подумки читаючи всі молитви, які знав (бо йому ніяково було перед своєю людиною голосно

1 Ложемент — стрілецький гарматний окоп.

молитися богу), став одягатися. Ще дуже хотілося йому поцілувати образок Митрофанія, благословення покійниці матінки, що в нього він дуже вірив, але через те, що він соромився зробити це при Микиті, то випустив образи із сюртука так, щоб міг їх дістати, не ] розстібаючись, на вулиці. П'яний і брутальний слуга ліниво подав йому новий сюртук (старий, що його звичайно надівав штабс-капітан, ідучи на бастіон, був не полагоджений).

— Чому не полагоджено сюртука? Тобі тільки б усе спати, отакий ти! — сердито сказав Михайлов.

— Яке там спання? — пробурчав Микита.— Цілісінький день бігаєш, як собака: так зморишся,— а тут і не засни!

— Ти знов п'яний, я бачу.

— Не за ваші гроші напився, що дорікаєте.

— Мовчи, тварюко! — крикнув штабс-капітан, ладен ударити людину, іще раніше збурений, а тепер зовсім виведений із терпіння і прикро вражений брутальністю Микити, якого він любив, потурав йому навіть і з яким жив уже дванадцять років.

— Тварюка! тварюка! — повторяв слуга.— І чого | потріпуєте тварюкою, пане? Таж тепер часи які? не— і добре лаяти.

Михайлов згадав, куди він іде, і йому соромно стало.

— Та ти хоч кого виведеш з терпіння, Микито,— сказав лагідним голосом.— Лист цей до батька, на столі залиш так і не займай,— додав він, червоніючи.

— Слухаю,— сказав Микита, розчулившись під і впливом горілки, що її він випив, як казав, "на свої І гроші", і з видимим бажанням заплакати, лупаючи І очима.

А коли на ґанку штабс-капітан сказав: "Прощай, Микито!" — то Микита раптом вибухнув силуваними | риданнями й кинувся цілувати руку свого пана. "Прощайте, пане!" — схлипуючи, говорив він.

Стара матроска, що стояла на ґанку, як жінка, не могла не приєднатися теж до цієї зворушливої сцени, почала втирати очі брудним рукавом і приказувати щось про те, що вже на що пани, і ті які муки приймають, і що вона, бідна людина, вдовою лишилася, і розказала в сотий раз п'яному Микиті про своє горе: як її чоловіка вбили ще під першу бандировку і як її будиночок геть розтрощили (той, у якому вона жила, належав не їй), і т. д., і т. д. Коли пан пішов, Микита закурив люльку, попросив хазяйську дівчинку сходити по горілку й дуже скоро перестав плакати, а навпаки, посварився із старою за якесь там відерце, яке вона йому нібито роздушила.

"А може, тільки поранять,— міркував сам з собою штабс-капітап, уже смерком підходячи з ротою до бастіону.— Але куди? як? сюди чи сюди? — гадав він, подумки показуючи на живіт і на груди.— От якби сюди,— він думав про верхню частину ноги,— та кругом би обійшла. Ну, а як сюди та осколком — кінець!"

Проте штабс-капітан, згинаючись, по траншеях щасливо дійшов до ложементів, розставив з саперним офіцером, уже зовсім поночі, людей на роботи й сів у ямочку під бруствером. Стрілянина була невелика; лише зрідка спалахували то в нас, то в нього блискавки, і світляна трубка бомби прокладала вогненну дугу на темному зоряному небі. Але всі бомби лягали далеко позаду і праворуч ложементу, в якому в ямочці сидів штабс-капітан, тому він заспокоївся почасти, випив горілки, закусив мильним сиром, закурив цигарку і, помолившись богу, хотів заснути трохи.

5

Князь Гальцин, підполковник Нефердов, юнкер барон Пест, що зустрів їх на бульварі, та Праскухін, якого ніхто не кликав, з яким ніхто не розмовляв, але який не відставав від них,— усі з бульвару пішли пити чай до Калугіпа.

— Ну, то ти мені не доказав про Ваську Менделя,— говорив Калугін, скинувши шинелю, сидячи біля вікна, у м'якому, зручному кріслі й розстібаючи комір чистої накрохмаленої голландської сорочки,— як же він оженився?

— Сміховище, брат! Je vous dis, il y avait un temps où on ne parlait que de ça à Pétersbourg — мовив, сміючись, князь Гальцин, схоплюючись від фор-теп'ян, біля яких він сидів, і сідаючи на вікно біля Калугіна,— просто сміховище. Вже ж я все це знаю докладно.— І він весело, розумно й яїваво став розказувати якусь любовну історію, яку ми пропустимо, бо вона нам нецікава.

Але дивно те, що не тільки князь Гальцин, але й усі ці пани, порозсідавшись тут хто на вікні, хто задерши ноги, хто за фортеп'янами, здавалися зовсім іншими людьми, ніж на бульварі: не було тієї смішної бундючності, зарозумілості, що їх вони виявляли до піхотних офіцерів; тут вони були між своїми в натурі, а надто Калугін і князь Гальцин, дуже милими, веселими й добрими хлопцями. Розмова йшла про петербурзьких товаришів по службі та знайомих.

— А як Масловський?

— Котрий? Лейб-улан чи кінногвардієць?

❖

1 Я вам кажу, що один час тільки про це й говорили в Петербурзі (франц.).

— Я їх обох знаю. Кінногвардієць при мені хлопчиськом був, тільки що з школи вийшов. Як старший — ротмістр?

— О! вже давно.

— Що, все возиться з своєю циганкою?

— Ні, кинув,— і т. д. в цьому роді.

Потім князь Гальцин сів до фортеп'ян і славно проспівав циганську пісеньку. Праскухін, хоч ніхто не просив його, став вторувати, і так добре, що його вже просили вторувати, з чого він був дуже задоволений.

Слуга увійшов з чаєм з вершками і крендельками на срібній таці.

— Подай князеві,— сказав Калугін.

— А якось дивно подумати,— сказав Гальцин, узявши склянку й відходячи до вікна,— що ми тут в облояїеному місті: фортапллси, чай з вершками, квартира така, що я, далебі, хотів би таку мати в Петербурзі.

— Та коли б ще й цього не було,— сказав з усього невдоволений старий підполковник,— просто було б нестерпним це постійне очікування чогось... бачити, як кожного дня б'ють, б'ють — і все нема кінця, якби до цього та жити в бруді й не було вигод.

— А як же наші піхотні офіцери,— мовив Калугін,— які живуть на бастіонах з солдатами, в бліндажі і їдять солдатський борщ,— як їм ото?

— Ось цього я не розумію і, признаюся, не можу вірити,— сказав Гальцин,— щоб люди в брудній білизні, вошиві і з немитими руками могли б бути хоробрими. Так, знаєш, cette belle bravoure de gentilhomme — не може бути.

о

1 Цієї прекрасної хоробрості дворянина (франц.).

— Та вони й не розуміють цієї хоробрості,— мовив Праскухін.

— Ну, що ти кажеш дурниці,— сердито перебив Калугін,— я ж їх бачив тут більше, ніж ти, і завжди й скрізь скажу, що наші піхотні офіцери, хоч, правда, вошиві і по десять днів білизни не міняють, а це герої, чудові люди.

У цей час до кімнати увійшов піхотний офіцер.

— Я... мені наказано... чи можу я з'явитися до ген... до його превосходительства від генерала NN.?— спитав він, торопіючи й кланяючись.

Калугін устав, але, не відповідаючи на уклін офіцера, з образливою чемністю й вимушеною офіційною усмішкою спитав офіцера, чи не воліють вони почекати, і, не запросивши його сісти і не звертаючи на нього більше уваги, повернувся до Гальцина й заговорив по-французькому, отож бідолашний офіцер, залишившись посеред кімнати, зовсім не знав, що робити з своєю персоною й руками без рукавичок, які висіли перед ним.

— У надзвичайно потрібній справі,— сказав офіцер по хвилині мовчання.

— Ага! то прошу,— сказав Калугін з тією ж образливою усмішкою, надіваючи шинелю й проводжаючи його до дверей.

— Eh bien, messieurs, je crois que cela chauffera cette nuit ',— сказав Калугін, виходячи від генерала.

— Га? що? що? вилазка? — стали питати всі.

— Та не знаю, самі побачите,— відповів Калугін, таємничо усміхаючись.

— А ти мені скажи,— мовив барон Пест,— бо ж коли є що-небудь, то я повинен іти з Т. полком на вилазку.

1 Ну, панове, цієї ночі, здається, буде гаряче (франц.).

— Ну, то й іди з богом.

— І мій принципал 1 на бастіоні, виходить, і мені треба йти,— сказав Праскухін, надіваючи шаблю, але ніхто не відповів йому: він сам повинен був знати, іти йому чи ні.

— Нічого не буде, я ж то відчуваю,— мовив барон Пест, із завмиранням серця думаючи про наступний бій, але хвацько набік надіваючи кашкета й гучними твердими кроками виходячи з кімнати разом з Праскухіним і Нефердовим, які теж з важким почуттям страху квапилися до своїх місць. "Прощайте, панове!" — "До побачення, панове! ще сьогодні вночі побачимося!" — прокричав Калугін з вікна, коли Праскухін і Пест, нагнувшись до лук козацьких сідел, певно, уявляючи себе козаками, прорисили по дорозі.

— Так, трошки,— прокричав юнкер, який не розчув, що йому казали, і тупіт козацьких коненят незабаром затих у темній вулиці.

— Non, dites moi, est-ce qu'il y aura véritablement quelque chose cette nuit? 2 — сказав Гальцин, лежачи з Калугіним на вікні й дивлячись на бомби, що здіймалися над бастіонами.

— Тобі я можу розказати, бачиш... ти ж був на бастіонах? (Гальцин подав знак згоди, хоч він був тільки раз на четвертому бастіоні). Отак проти нашого люнета 3 була траншея,— і Калугін, як людина неспеціальна, хоч він і вважав свої військові міркування за цілком правильні, почав, трохи заплутано й перекручуючи фортифікаційні вирази, розказувати

1 Принципал — начальник.

2 Ні, скажіть: справді цієї ночі щось буде? (Франц.)

3 Люнет — відкрите з тилу польове укріплення.

про стан наших і ворожих робіт та план задуманого бою.

— Однак починають попукувати біля ложементів.