Палата №6 - Чехов Антон

— До Москви, до Петербурга, до Варшави... У Варшаві я провів п'ять найщасливіших років мого життя... Що за місто предивне! їдьмо, дорогий мій!

XIII

Через тиждень Андрієві Юхимовичу запропонували відпочити, тобто подати у відставку, до чого він поставився байдуже, а ще через тиждень він і Михайло Авер'янович уже сиділи в поштовому тарантасі і їхали до найближчої залізничної станції. Дні були холоднуваті, ясні, з голубим небом і прозорою далечінню. Двісті верст до станції проїхали за дві доби і по дорозі два рази ночували. Коли на поштових станціях подавали до чаю погано вимиті склянки або довго запрягали коней, Михайло Авер'янович багровів, трусився всім тілом і кричав: "Замовчіть! Не базікайте!" А сидячи в тарантасі, він, не перестаючи ні на хвилину, розповідав про свої подорожі по Кавказу й Царству Польському. Скільки було пригод, які зустрічі! Він говорив голосно і при цьому робив такі здивовані очі, що можна було подумати, що він брехав. До того ж, розповідаючи, він дихав в обличчя Андрієві Юхимовичу і реготав йому на вухо. Це турбувало лікаря і заважало йому думати й зосередитись.

Залізницею їхали з ощадності в третьому класі, у вагоні для некурців. Публіка наполовину була чиста. Михайло Авер'янович скоро з усіма перезнайомився і, переходячи від лави до лави, голосно говорив, що не слід їздити цими обурливими залізницями. Скрізь шахрайство! Інша річ верхи на коні: ушквариш за один день сто верст і потім по* чуваєш себе здоровим і свіжим. А неврожаї в нас від того, що висушили Пінські болота. Взагалі непорядки страшні. Він розпалювався, говорив голосно й не давав говорити іншим. Ця нескінченна балаканина впереміжку з гучним реготом і багатозначними рухами втомила Андрія Юхимовича.

"Хто з нас двох божевільний? — думав він з досадою.— Чи я, що стараюся нічим не потурбувати пасажирів, чи цей егоїст, який гадає, що він тут найрозумніший і найцікавіший, і тому нікому не дає спокою?"

У Москві Михайло Авер'янович надів військовий сюртук без погонів і штани з червоними кантами. На вулиці він ходив у військовому кашкеті і в шинелі, і солдати віддавали йому честь. Андрієві Юхимовичу тепер здавалося, що ця людина з усього панського, що в неї колись було, розтринькала все добре і залишила собі саме тільки погане. Він любив, щоб йому прислужували, навіть коли це було зовсім непотрібне. Сірники лежали перед ним на столі, і він їх бачив, але кричав слузі, щоб той подав йому сірники; при покоївці він не соромився ходити в самій білизні; лакеям, усім без винятку, навіть старим, вій казав ти і, розсердившись, називав їх бовдурами і дурнями. Це, як здавалось Андрієві Юхимовичу, було по-панськи, але гидко.

Насамперед Михайло Авер'янович повів свого друга до Іверської. Він молився гаряче, з поклонами до землі і з слізьми, і, коли скінчив, глибоко зітхнув і сказав:

— Хоч і не віриш, та воно якось спокійніше, коли помолишся. Поцілуйте, голубчику!

Андрій Юхимович зніяковів і поцілував образ, а Михайло Авер'янович випнув губи і, похитуючи головою, помолився пошепки, і знову в нього на очі набігли сльози. Потім пішли до Кремля і подивилися там на Цар-пушку і Цар-дзвона і навіть пальцями їх поторкали, помилувалися краєвидом на Замоскворіччя, побували в храмі Спасителя і в Румянцевському музеї.

Обідали вони в Тестова. Михайло Авер'янович довго розглядав меню, розгладжуючи бакени, і сказав тоном гурмана, що звик почувати себе в ресторанах, як дома:

— Подивимося, чим ви нас сьогодні нагодуєте, ангеле!

XIV

Лікар ходив, дивився, їв, пив, але почуття в нього було одне: досада на Михайла Авер'яновича. Йому хотілося відпочити від друга, піти від нього, сховатись, а друг вважав за свій обов'язок не відпускати його ні на крок від себе і давати йому якнайбільше розваг. Коли ні на що було дивитися, він розважав його розмовами. Два дні терпів Андрій Юхимович, а на третій сказав своєму другові, що він хворий і хоче залишитись на цілий день дома. Друг сказав, що в такому разі і він залишається. Справді, треба відпочити, а то так і ніг не вистачить. Андрій Юхимович ліг на диван, обличчям до спинки, і, зціпивши зуби, слухав свого друга, який палко запевняв його, що Франція рано чи пізно неодмінно розіб'є Німеччину, що в Москві дуже багато шахраїв і що по зовнішньому вигляду коня не можна робити висновків про його цінність. У лікаря почалися шум у вухах і серцебиття, але попросити друга вийти або помовчати він з делікатності не наважувався. На щастя, Михайлові Авер'яновичу надокучило сидіти в номері, і він по обіді пішов прогулятись.

Залишившись сам, Андрій Юхимович нарешті відпочивав. Як приємно лежати нерухомо на дивані й усвідомлювати, що ти сам у кімнаті! Справжнє щастя неможливе без самотності. Пропащий ангел зрадив бога, мабуть, тому, що захотів самотності, якої не знають ангели. Андрій Юхимович хотів думати про те, що він бачив і чув останніми днями, але Михайло Авер'янович не йшов йому з голови.

"А він же взяв відпустку і поїхав зі мною з дружби, з великодушності,— подумав лікар з досадою.— Нема нічого гіршого, як ця дружня опіка. Ось же, здається, він добрий, і великодушний, і веселун, а нудний. Нестерпно нудний. То ось же бувають люди, що завжди говорять самі тільки розумні й хороші слова, але почуваєш, що вони тупі люди".

В наступні по тому дні Андрій Юхимович удавав з себе хворого й не виходив з номера. Він лежав обличчям до спинки дивана і нудився, коли друг розважав його розмовами, або ж відпочивав, коли друга не було. Він досадував на себе за те, що поїхав, і на друга, який з кожним днем ставав усе балакучішим і розв'язнішим; настроїти свої думки на серйозний, піднесений лад йому ніяк не вдавалося.

"Це мені дошкуляє дійсність, про яку казав Іван Дмитрович,— думав він, сердячись на свою дріб'язковість.— А втім, дурниці... Приїду додому і все піде по-старому..."

І в Петербурзі те ж саме: він цілими днями не виходив з номера, лежав на дивані і вставав тільки для того, щоб випити пива.

Михайло Авер'янович весь час квапив їхати до Варшави.

— Дорогий мій, чого я туди поїду? — говорив Андрій Юхимович благаючим голосом.— їдьте самі, а мені дозвольте повернутись додому! Прошу вас!

— Нізащо!— протестував Михайло Авер'янович.— Це дивне місто. В ньому я провів п'ять найщасливіших років мого життя!

В Андрія Юхимовича не вистачило характеру домогтися свого, він, стиспувши серце, поїхав до Варшави. Тут він не виходив з номера, лежав на дивані і злостився на себе, на друга і на лакеїв, які вперто відмовлялись розуміти по-російськи, а Михайло Авер'янович, як звичайно, здоровий, бадьорий і веселий, з ранку до вечора гуляв по місту й розшукував своїх старих знайомих. Кілька разів він на ночував дома. Після однієї ночі, проведеної невідомо де, він повернувся додому рано-вранці в дуже збудженому стані, червоний і непричесаний. Він довго ходив з кутка в куток, щось бурмочучи до себе, потім спинився й сказав:

— Честь насамперед!

Походивши ще трохи, він схопив себе за голову й промовив трагічним голосом:

— Так, честь насамперед! Будь проклята хвилина, коли мені вперше спало на думку їхати до цього Вавілона! Дорогий мій,— звернувся він до лікаря,— зневажайте мене: я програвся! Дайте мені п'ятсот карбованців!

Андрій Юхимович відрахував п'ятсот карбованців і мовчки віддав їх своєму другові. Той, усе ще багровий від сорому і гніву, безладно промимрив якусь непотрібну клятву, надів кашкет і вийшов. Повернувшись години через дві, він повалився в крісло, голосно зітхнув і сказав:

— Честь урятовано! їдьмо, мій друже! Жодної хвилини я не хочу залишатися в цьому проклятому місті. Шахраї! Австрійські шпигуни!

Коли приятелі повернулись до свого міста, був уже листопад, і на вулицях лежав глибокий сніг. Місце Андрія Юхимовича посідав лікар Хоботов; він жив ще в старій квартирі, дожидаючись, поки Дндрій Юхимович приїде і звільнить квартиру в лікарні. Негарна жінка, яку він називав своєю кухаркою, жила вже в одному з флігелів.

По місту ходили про лікарню нові плітки. Говорили, що негарна жінка посварилася з доглядачем і той нібито плазував перед нею на колінах, просячи вибачити.

Андрієві Юхимовичу першого ж дня після приїзду довелося шукати собі квартиру.

— Друже мій,— сказав йому несміливо поштмейстер,— вибачте за нескромне запитання: які кошти ви маєте?

Андрій Юхимович мовчки полічив свої гроші і сказав:

— Вісімдесят шість карбованців.

— Я не про те питаю,— проговорив збентежено Михайло Авер'янович, не зрозумівши лікаря.— Я питаю, які ви маєте кошти взагалі?

— Я ж і кажу вам: вісімдесят шість карбованців... Більше в мене нічого нема.

Михайло Авер'янович вважав лікаря чесною й благородною людиною, але все-таки підозрівав, що в нього в капіталу принаймні тисяч на двадцять. А тепер, довідавшись, що Андрій Юхимович злидар і що йому немає з чого жити, він чомусь раптом заплакав і обняв свого друга.

XV

Андрій Юхимович жив у тривіконному будиночку міщанки Бєлової. В цьому будиночку було тільки три кімнати, крім кухні. Дві з них, з вікнами на вулицю, займав лікар, а в третій і в кухні жили Дар'юшка і міщанка з трьома дітьми. Іноді до хазяйки приходив ночувати полюбовник, п'яний мужик, який ночами бушував і наводив на дітей і на Дар'юшку жах. Коли він приходив і, розсівшись у кухні, починав вимагати горілки, всім ставало дуже тісно, і лікар з жалю брав до себе плачучих дітей, клав їх у себе на підлозі, і це давало йому велике задоволення.

Вставав він, як і раніше, о восьмій годині і після чаю сідав читати свої старі книги й журнали. На нові в нього не було вже грошей. Чи тому, що книжки були старі, чи, може, через зміну обстановки, читання вже не захоплювало його глибоко і стомлювало. Щоб не гаяти марно часу, він складав докладний каталог своїх книжок і наклеював до їх корінців квиточки, і ця механічна копітка робота здавалася йому цікавішою, ніж читання. Одноманітна копітка робота якимсь незрозумілим чином заколисувала його думки, він ні про що не думав, і час минав швидко. Навіть сидіти в кухні й чистити з Дар'юшкою картоплю або вибирати сміття з гречаних крупів йому здавалося цікавим. По суботах і неділях він ходив до церкви. Стоячи біля стіни й заплющивши очі, він слухав спів і думав про батька, про матір, про університет, про релігію; було спокійно, сумно, і потім, виходячи з церкви, він жалкував, що відправа так швидко скінчилася.

Він два рази ходив у лікарню до Івана Дмитровича, щоб поговорити з ним.