Палата №6 - Чехов Антон

Іван Дмитрович лежав на своїй постелі, уткнувшись обличчям в подушку; паралітик сидів нерухомо, тихо плакав і ворушив губами. Товстий мужик і колишній сортувальник спали. Було тихо.

Андрій Юхимович сидів на ліжку Івана Дмитровича і чекав. Але минуло з півгодини, і замість Хоботова ввійшов до палати Микита, тримаючи в оберемку халат, чиюсь білизну і туфлі.

— Будь ласка, одягайтесь, ваше високоблагородіє,— сказав він тихо.— Ось ваша постілька, будь ласка, сюди,— додав він, показуючи на вільне, очевидно, недавно принесене ліжко.— Нічого, бог дасть, видужаєте.

Андрій Юхимович усе зрозумів. Він, ні слова не кажучи, перейшов до ліжка, яке показав Микита, і сів; побачивши, що Микита стоїть і чекає, він роздягся наголо, і йому стало соромно. Потім він надів лікарняний одяг; кальсони були дуже короткі, сорочка довга, а від халата тхнуло копченою рибою.

— Видужаєте, бог дасть,— повторив Микита.

Він забрав в оберемок одяг Андрія Юхимовича, вийшов і зачинив за собою двері.

"Однаково...— думав Андрій Юхимович, соромливо загортаючись у халат і почуваючи, що в своєму новому костюмі він схожий на арештанта.— Однаково... Однаково, що фрак, що мундир, що цей халат..."

Але як же годинник? А записна книжка, що в боковій кишені? А цигарки? Куди Микита заніс одяг? Тепер, мабуть, уже до самої смерті не доведеться надівати штанів, жилета і чобіт. Усе це якось дивно і навіть спочатку незрозуміло. Андрій Юхимович і тепер був певний, що між будинком міщанки Бєлової і палатою № 6 нема ніякої різниці, що все на цьому світі дурниця й суєта суєт, а тим часом у нього тремтіли руки, ноги холонули, і було моторошно від думки, що незабаром прокинеться Іван Дмитрович і побачить, що він у халаті. Він встав, пройшовся і знову сів.

От він просидів уже півгодини, годину, і йому набридло до нудьги; невже тут можна прожити день, тиждень і навіть роки, як ці люди? Ну, ось він сидів, пройшовся і знову сів; можна піти й подивитись у вікно, і знову пройтися з кутка в куток. А далі що? Так і сидіти весь час стовпом і думати? Ні, це навряд чи можливо.

Андрій Юхимович ліг, але зразу ж устав, витер рукавом з чола холодний піт і відчув, що все обличчя його запахло копченою рибою. Він знову пройшовся.

— Це якесь непорозуміння...— промовив він, розводячи руками здивовано.— Треба вияснити, тут непорозуміння...

У цей час прокинувся Іван Дмитрович. Він сів і підпер щоки кулаками. Сплюнув. Потім він ліниво глянув на лікаря і, як видно, в першу хвилину нічого не зрозумів; але скоро сонне обличчя його стало злим і насмішкуватим.

— Ага, і вас засадили сюди, голубчику! — промовив він хрипким спросоння голосом, зажмуривши одне око.— Дуже радий. То ви пили з людей кров, а тепер з вас питимуть. Чудово!

— Це якесь непорозуміння...— промовив Андрій Юхимович, лякаючись слів Івана Дмитровича; він знизав плечима й повторив: — Непорозуміння якесь...

Іван Дмитрович знову сплюнув і ліг.

— Прокляте життя! — пробурчав він.— І що гірко й прикро, це ж життя скінчиться не нагородою за страждання, не апофеозом, як в опері, а смертю; прийдуть служники й потягнуть мертвого за руки й ноги в підвал. Брр! Ну, нічого... Зате на тому світі буде наше свято... Я з того світу з'являтимуся сюди тінню й лякатиму цих гадів, Я їх посивіти примушу.

Вернувся Мойсейко і, побачивши лікаря, простягнув руку.

— Дай копієчку! — сказав він.

XVIII

Андрій Юхимович відійшов до вікна й подивився в поле. Уже сутеніло, і па обрії праворуч сходив холодний, багровий місяць. Недалеко від лікарняного паркана, за сто сажнів, не більше, стояв високий білий будинок, обгороджений кам'яним муром. Це була тюрма.

"Ось вона, дійсність!" — подумав Андрій Юхимович, і йому стало страшно.

Були страшні і місяць, і тюрма, і цвяхи на паркані, і далеке полум'я на костопальному заводі. Позаду почулося зітхання. Андрій Юхимович оглянувся й побачив людину з блискучими зірками й орденами на грудях, що усміхалась і лукаво підморгувала оком. І це здалося страшним.

Андрій Юхимович запевняв себе, що в місяці і в тюрмі нема нічого особливого, що і психічно здорові люди носять ордени і що все ЗГОДОІМ згниє й перетвориться на глину, але розпач раптом опанував його, він ухопився обома руками за грати й з усієї сили струснув їх. Міцні грати не подалися.

Потім, щоб не так було страшно, він пішов до постелі Івана Дмитровича і сів.

— Я занепав духом, дорогий мій,— пробурмотів віл, тремтячи і витираючи холодний піт.— Занепав духом.

— А ви пофілософствуйте,— сказав насмішкувато Іван Дмитрович.

— Боже мій, боже мій... Так, так... Ви якось зволйли казати, що в Росії нема філософії, але філософствують усі, навіть дрібнота. Але від філософствування дрібноти нікому нема шкоди,— мовив Андрій Юхимович таким тоном, начебто хотів заплакати й розжалобити.— Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх? І як же не філософствувати цій дрібноті, коли вона не задоволена? Розумній, освіченій, гордій, волелюбній людині, подобі божій, нема іншого виходу, як іти лікарем у брудне, дурне маленьке місто, і все життя банки, п'явки, гірчичники! Шарлатанство, вузькість, пошлість! О боже мій!

— Ви мелете дурниці. Якщо в лікарі гидко, ішли б у міністри.

— Нікуди, нікуди не можна. Слабкі ми, дорогий... Був я байдужий, бадьоро й розсудливо міркував, а досить було тільки, щоб життя грубо доторкнулось до мене, як я занепав духом... прострація... Слабкі ми, паскудні ми... І ви теж, дорогий мій. Ви розумний, благородний, з молоком матері всмоктали добрі пориви, але тільки вступили в життя, як утомились і захворіли... Слабкі, слабкі!

Щось іще невідчепне, крім страху і почуття кривди, гнітило Андрія Юхимовича весь час, як настав вечір. Нарешті він збагнув, що це йому хочеться пива і курити.

— Я вийду звідси, дорогий мій,— сказав він.— Скажу, щоб сюди світла дали... Не можу так... несила...

Андрій Юхимович пішов до дверей і відчинив їх, але зразу ж Микита схопився й загородив йому дорогу.

— Куди ви? Не можна, не можна! — сказав він.— Пора спати!

— Та я тільки на хвилинку, по двору пройтись! — сторопів Андрій Юхимович.

— Не можна, не можна, не велено! Самі знаєте. Микита зачинив двері й притулився до них спиною.

— Але, якщо я вийду звідси, що кому станеться від цього? — спитав Андрій Юхимович, знизуючи плечима.— Не розумію! Микито, я повцнен вийти! — сказав він тремтячим голосом.— Мені треба!

— Не заводьте непорядків, негарно! — сказав повчально Микита.

— Це чорт знає що таке! — скрикнув раптом Іван Дмитрович і схопився.— Яке він має право не пускати? Як вони сміють тримати нас тут? У законі, здається, ясно сказано, що ніхто не може бути позбавлений волі без суду! Це насильство! Сваволя!

— Звичайно, сваволя! — сказав Андрій Юхимович, підбадьорений криком Івана Дмитровича.— Мені треба, я повинен вийти! Він не має права! Відпусти, тобі кажуть!

— Чуєш, тупа тварино! — крикнув Іван Дмитрович і постукав кулаком у двері.— Відчини, а то двері виламаю! Шкуродер!

— Відчини! — крикнув Андрій Юхимович, тремтячи всім тілом.— Я вимагаю!

-—Поговори ще! — відповів за дверима Микита.—Поговори!

І— Принаймні піди поклич сюди Євгенія Федоровича! Скажи, що я прошу його зайти... на хвилину!

— Завтра вони самі прийдуть.

— Ніколи нас не випустять! — говорив тим часом Іван Дмитрович.— Згноять нас тут! О господи, невже і справді на тому світі нема пекла, і ці негідники будуть помилувані? Де ж справедливість? Відчини, негіднику, я задих-а* юсь! — крикнув він сиплим голосом і навалився на двері.-— Я розтовчу собі голову! Убивці!

Микита швидко відчинив двері, грубо, обома руками і коліном, відіпхнув Андрія Юхимовича, потім замахнувся й ударив його кулаком в обличчя. Андрієві Юхимовичу здалося, що величезна солона хвиля накрила його з головою й потягла до ліжка; справді, в роті було солоно: мабуть, з зубів пішла кров. Він, наче бажаючи випливти, замахав руками й ухопився за чиєсь ліжко і в цей час відчув, що Микита двічі вдарив його в спину.

Голосно скрикнув Іван Дмитрович. Мабуть, і його били.

Потім усе стихло. Рідке місячне сяйво йшло крізь грати, і на підлозі лежала тінь, схожа на сітку. Було страшно. Андрій Юхимович ліг і затамував подих; він з жахом чекав, що його вдарять ще раз. Наче хтось узяв серп, встромив у нього і кілька разів повернув у грудях і в кишках. Від болю він укусив подушку і зціпив зуби, і раптом у голові його, серед хаосу, ясно майнула страшна, нестерпна думка, що зовсім такий самий біль мусили терпіти роками, день у день, оці люди, що здавалися тепер, у місячному сяйві, чорними тінями. Як могло статися, що протягом більш ніж двадцяти років він не знав і не хотів знати цього? Він не знав, не мав поняття про біль, значить, він не винен; але совість, така ж незговірлива і груба, як Микита, примусила його похолонути від потилиці до п'ят. Він схопився, хотів крикнути з усієї сили і бігти швидше, щоб убити Микиту, потім Хоботова, доглядача і фельдшера, нотім себе, але з грудей не вийшло жодного звуку, і ноги не слухались; задихаючись, він рвонув на грудях халат і сорочку, подер і непритомний повалився на ліжко.

XIX

Ранком другого дня в нього боліла голова, гуло у вухах і в усьому тілі відчувалось нездужання. Згадувати про свою вчорашню слабкість йому не було соромно. Він був учора малодушним, боявся навіть місяця, щиро висловлював

чуття і думки, яких раніше й не підозрівав у себе. Наприклад, думки про незадоволеність філософствуючої дрібноти. Але тепер йому було однаково.

Він не їв, не пив, лежав нерухомо й мовчав.

"Мені однаково,— думав він, коли йому ставили запитання.— Відповідати не буду... Мені однаково".

По обіді прийшов Михайло Авер'янович і приніс чвертку чаю й фунт мармеладу. Дар'юшка теж приходила, цілу годину стояла біля ліжка з виразом тупої скорботи на обличчі. Одвідав його й. лікар Хоботов. Він приніс пляшечку з бромистим калієм і наказав Микиті покурити в палаті чим-небудь.

Надвечір Андрій Юхимович умер від апоплексичного удару. Спочатку він відчув трясучий озноб і нудоту; щось гидке, як здавалося, проймаючи все тіло, навіть пальці, потяглось від шлунка до голови і залило очі і вуха. Позеленіло в очах. Андрій Юхимович зрозумів, що йому прийшов кінець, і згадав, що Іван Дмитрович, Михайло Авер'янович і мільйони людей вірять у безсмертя.