Етюд у багряних тонах - Конан Дойл Артур

До нас приходять за оголошенням

Ранкові хвилювання зовсім знесилили мене, і наприкінці дня я відчував страшенну втому. Після того, як Холмс поїхав на концерт, я ліг на канапу, сподіваючись хоч на дві години заснути. Але все було марно. Думки мої переповнювали сьогоднішні події, в голові роїлися найхимерніші образи та здогади. Варто мені було заплющити очі, як я бачив перед собою спотворене мавпяче обличчя вбитого. Воно здавалося таким лиховісним, що я мимоволі дякував тому, хто відрядив його хазяїна на той світ. Жодне обличчя в світі не відбивало, мабуть, так виразно наймерзенніші людські пристрасті, як обличчя Еноха Дж. Дребера з Клівленда. Проте я пам’ятав, що правосуддя має відбутись і гріхи жертви не виправдають убивцю перед очима закону.

Що більше я міркував над цією справою, то неймовірнішим здавалось мені припущення мого товариша, що небіжчика було отруєно. Я згадав, як він обнюхував його вуста, — безперечно, виявив щось таке, що навело його на цю думку. До того ж — коли не отрута, то що ж було причиною його смерті, якщо на тілі не залишилося жодної рани? Тоді чиєю ж кров’ю було забризкано підлогу? В кімнаті не було жодних ознак боротьби, а в жертви не знайдено зброї, якою можна поранити супротивника. І мені здавалося, що ми з Холмсом не спатимемо ночами, доки не дістанемо відповіді на всі ці запитання. Мій приятель поводився спокійно, впевнено, — він, напевно, вже мав якусь думку про ці факти, але яку саме — я не мав ані найменшого уявлення.

Повернувся він так пізно, що не було сумніву: після концерту в нього знайшлися й інші справи. Коли він увійшов, вечеря вже стояла на столі.

— Це було чудово, — мовив він, сідаючи до столу. — Пам’ятаєте, що Дарвін сказав про музику? Він писав, що людство раніше навчилося складати й слухати музику, ніж говорити. Через те, мабуть, музика так глибоко нас хвилює. В наших душах залишився неясний спогад про ті туманні віки, коли світ переживав своє дитинство.

— Це надто смілива думка, — зауважив я.

— Усі думки, що пояснюють явища природи, мають бути сміливими, як сама природа, — відказав він. — Але що це з вами? Ви страшенно стривожені. Вас, мабуть, непокоїть ця пригода на Брикстон-Роуд?

— Правду кажучи, так, — відповів я. — Після афганських злигоднів мені слід було б більше себе загартувати. Коли в Майванді моїх товаришів рубали на шматки, я й тоді не втрачав самовладання.

— Я розумію вас. Тут є таємниця, що підсилює уяву; де немає поживи для уяви, там немає страху. Ви бачили вечірню газету?

— Ні.

— Там чудово описано цю пригоду. Щоправда, жодної згадки про жіночу обручку, яка впала на підлогу, коли піднімали труп. Але тим ліпше для нас.

— Чому?

— Прочитайте-но оце оголошення, — відповів він. — Я порозсилав його до всіх газет уранці, одразу після відвідин місця злочину.

Він поклав переді мною газету, і я поглянув на вказане місце. То було перше оголошення в колонці "Знахідки". В ньому йшлося: "Цього ранку на Брикстон-Роуд, між винарнею "Білий олень" і Голланд-Ґроу, знайдено золоту обручку. Питати доктора Ватсона, Бейкер-стрит, 221-б, з восьмої до дев’ятої вечора".

— Пробачте, що я скористався вашим ім’ям, — сказав він. — Якби я назвав своє власне, хтось із цих бовдурів неодмінно про все здогадався б і втрутився в цю справу.

— Будь ласка, — відповів я. — Але раптом хтось з’явиться, а в мене немає обручки.

— Ось вона, — мовив Холмс, подавши мені обручку. — Підійде цілком. Вона майже така сама.

— І хто ж, по-вашому, відгукнеться на оголошення?

— Ну, звичайно ж, чоловік у коричневому пальті — наш червонолиций друг у черевиках з тупими передами. А якщо сам він не прийде, то вирядить спільника.

— Невже він не боїться такої небезпеки?

— Аж ніяк. Коли я все зрозумів як слід, — а в мене є всі підстави вважати, що це так, — то цей чоловік піде на все, аби повернути обручку. Здається мені, що він загубив її, коли схилився над Дреберовим тілом. А коли вийшов надвір, то почав її шукати й побіг назад, але там уже через власний його недогляд хазяйнувала поліція: адже він забув загасити свічку. Щоб одвести од себе підозру, він мусив удати п’яного. А тепер уявіть себе на його місці. Подумавши, він зрозумів, що міг загубити обручку на вулиці, після того, як вийшов з будинку. Що він тоді робитиме? Напевно, візьметься переглядати вечірні газети, сподіваючись відшукати оголошення про знахідку. І натрапить, звичайно ж, на наше оголошення. Тоді він зрадіє. Хіба можна тут запідозрити пастку? Він певен, що нікому й на думку не спаде, що між обручкою та вбивством є зв’язок. Він мусить прийти. І він прийде. Ви його побачите менш ніж за годину.

— А потім? — спитав я.

— А решту вже залиште мені. Ви маєте зброю?

— Так, старий револьвер і кілька набоїв.

— Почистіть і зарядіть його. Він — людина відчайдушна, і хоч я спіймаю його зненацька, слід бути готовим до всього.

Я пішов до спальні і зробив усе, як він порадив. Коли я повернувся з револьвером, стіл уже було прибрано, а Холмс віддався своєму улюбленому заняттю — грі на скрипці.

— Справа ускладнюється, — мовив він, коли я увійшов. — Я щойно одержав з Америки відповідь на свою телеграму. Усе так, як я й гадав.

— А що таке? — нетерпляче спитав я.

— Треба купити нові струни до скрипки, — зауважив він. — Сховайте револьвер до кишені. Коли цей чолов’яга прийде, розмовляйте з ним по-простому. Решту справи зоставте мені. І не дивіться на нього надто пильно — не злякайте його.

— Вже восьма година, — мовив я, позирнувши на годинник.

— Так. Він, напевно, буде тут через кілька хвилин. Відчиніть потихеньку двері. Отак. Залиште ключ зсередини. Дякую! Я вчора купив на лотку оцю чудернацьку старовинну книжку "Про міжнародне право"[9], видану латиною у Льєжі[10], в Нідерландах, 1642 року. Карлова голова ще міцно сиділа на плечах, коли вийшов друком оцей томик у брунатній обгортці.

— Хто видавець?

— Якийсь Філіп де Круа. На першій сторінці вицвілим чорнилом написано: "Ex libris Guliolmi Whyte". Цікаво, що то був за Вільям Вайт. Напевно, якийсь доскіпливий судовий засідатель сімнадцятого століття. У нього почерк справжнього крючка-судочинця. А ось, здається, і наш відвідувач.

Поки він говорив, пролунав різкий дзвінок. Шерлок Холмс підвівся й пересунув свій стілець ближче до дверей. З передпокою ми почули кроки служниці й клацання замка.

— Чи тут живе доктор Ватсон? — долинув чіткий, досить грубий голос. Ми не почули відповіді служниці, але двері зачинились, і хтось почав підніматися сходами. Кроки були шаркітливі й непевні. Обличчя мого приятеля відбило подив, коли він прислухався до них. Кроки в коридорі поволі гучнішали; потім пролунав несміливий стукіт у двері.

— Заходьте! — гукнув я.

У відповідь замість дужого чолов’яги перед нами з’явилася старезна, кульгава баба. Від яскравого світла вона зіщулила очі; вклонившися, вона стала біля дверей і, моргаючи підсліпуватими очицями, взялася нишпорити тремтячими пальцями в кишені. Я позирнув на Холмса: його вид був такий засмучений, що я ледве стримав сміх.

Стара відьма дістала вечірню газету й тицьнула пальцем у наше оголошення.

— Ось чого я прийшла, ласкаві джентльмени, — прошамотіла вона, вклонившися ще раз. — По оцю золоту обручку, що з Брикстон-Роуд. Це донька моя, Селлі, загубила, — вона лише рік тому заміж вийшла, а чоловік її буфетником на пароплаві служить; ото буде галасу, коли він повернеться, а обручки нема! Він і без того норовисту вдачу має, а вже коли вип’є — лишенько! Якщо хочете знати, вона вчора пішла до цирку разом з...

— Це її обручка? — спитав я.

— Дякувати Богові! — вигукнула стара. — Ото Селлі зрадіє! Еге ж, вона.

— Ваша адреса, будь ласка, — мовив я, беручи олівця.

— Дункан-стрит, тринадцять, Гаундсдич. Далеченько звідси.

— Брикстон-Роуд зовсім не по дорозі від цирку до Гаундсдича, — різко промовив Холмс.

Стара озирнулася й гостро поглянула на нього червоними очицями.

— Оцей джентльмен питає мене, де я живу, — сказала вона, — а Селлі мешкає в Пекгемі, Мейсфілд-Плейс, три.

— Ваше прізвище?

— Моє — Сойєр, а її — Деніс, вона вийшла заміж за Тома Деніса; розумний, тихий хлопець, коли в морі, пароплавство ним не нахвалиться, а вже коли зійде на берег, тут і дівки тобі, й чарка...

— Ось ваша обручка, місіс Сойєр, — перервав я, послухавшися поданого моїм приятелем знаку. — Вона, звичайно, належить вашій дочці, і я радий, що можу повернути її законній господині.

Бурмочучи слова благословення й подяки, стара відьма сховала обручку до кишені і пошкутильгала сходами вниз. Тільки-но вона вийшла з кімнати, як Шерлок Холмс підхопився й побіг до своєї спальні. За хвилину він з’явився в пальті та шарфі.

— Я піду за нею, — швидко кинув він. — Це, звичайно, спільниця, і вона приведе мене до нього. Чекайте на мене.

Коли двері внизу грюкнули за нашою гостею, Холмс уже біг сходами. Я поглянув у вікно: стара шкандибала по той бік вулиці, а Холмс, тримаючись трохи віддалік, ішов за нею. "Або всі його думки не варті й шеляга, — подумав я собі, — або зараз він проникне в самісіньке серце тієї таємниці". Прохання зачекати на нього було цілком зайве: я не міг заснути, не довідавшись, чим скінчилися його пригоди.

Він пішов близько дев’ятої. Я й гадки не мав, коли він повернеться, проте нерухомо сидів у вітальні, попахкуючи люлькою й перегортаючи сторінки "Життя богеми" Анрі Мюрже[11]. Годинник вибив десяту; я почув кроки служниці, що йшла спати. Об одинадцятій знов залунали кроки — поважні, величні; то збиралася до сну наша господиня. Під північ унизу різко клацнув замок. Тільки-но Холмс увійшов, як я побачив, що йому нічим похвалитися. На його обличчі боролися розчарування й сміх; почуття гумору врешті взяло гору, і він щиро зареготав.

— Аби лиш у Скотленд-Ярді про це не довідались! — вигукнув він, упавши в крісло. — Я так часто кепкував з них, що вони мені цього нізащо не пробачать. А посміятись із себе я маю право — все одно врешті-решт виграю.

— Що ж сталося? — спитав я.

— О, я й не думав отаке про себе розповідати. Оця стара йшла вулицею, потім почала кульгати, — з усього було видно, що їй болить нога. Нарешті вона зупинилася й покликала кеб, що саме проїздив мимо. Я намагався підійти ближче, щоб почути, куди вона поїде, але не було потреби — вона сама гукнула на всю вулицю: "Дункан-стрит, тринадцять, у Гаундсдичі!" "Невже це правда?" — подумав я, але коли вона сіла в кеб, я про всяк випадок причепився ззаду.