Вдовиний пароплав - Грекова І.

Нехай википить, нехай вигорить — пальцем не поворухну!

"Так, не дуже дружно живуть,— подумала Анфіса.— При Федорі краще було".

І відразу ж зблідла, коли подумала про чоловіка. Тут, стоячи в кухні, вона раптово побачила його повністю, і він був страшний.

Розчинилися двері, і з вітром зайшла Панька Зикова — кістлява, вугласта, ну просто фашистський знак. Стала перед Анфісою — руки в боки, ноги поставила широко — і зразу в крик:

— Так і знай, пелюшки на плиті виварювать не дозволю! Тут я обід готую, а вона, вибачаюсь, пелюшки закаляні!

Анфіса ще й пелюшок не пошила, а вже виварювати забороняють... Заступилася Капа:

— А тобі хто дозволив, щоб не дозволять? Усі ми тут живемо, всі однакові. Я дозволяю — нехай виварює. А ти краще за газ плати як слід.

— А я й плачу як слід! Усі платять порівну, у кожного кімната!

— Треба не покімнатно, а подушно. Скільки людей — стільки й плати! Я одна, і Ада одна, а тебе двоє, ти й плати вдвоє!

Панька аж захлинулася:

— За кого ж це вдвоє?

— Як за кого? За Миколу, за твоє золотце! Панька плюнула і зарепетувала:

— За Миколу?! Ще чого! Він тут і не живе, а я плати?

— Так уже й не живе! І днює, й ночує, і сортир займає, а вона: "Не живе"!

Панька перейшла на високий крик, Капа також. Анфіса тільки очима кліпала. Під кінець Панька викрикнула: "Ні на чорний ніготь не поступлюсь!"— вийшла і дверима хряпнула. Капа віддихувалася після свого горлопанства, потім сказала:

— Від неї тільки шкода. Чиряк ходячий. Ти мене, Фісо, проти неї підтримай. Усе ж таки двоє нас, а вона одна. Той же, непрописаний, носа висунути боїться. А пелюшки виварюй, не бійся. Дитина — створіння боже. А за світло і газ платити будемо подушно: вас з дитинкою двоє — і заплатиш вдвоє. По справедливості.

Анфіса враз голосно заплакала і сказала, сякаючись у фартух:

— Я тільки за відром, а у вас... Відро моє де?

— А в неї, у Паньки, в куточку. Комунальне! Аякже. Бери-бери, не бійся, я підтримаю.

Анфіса набрала у відро води з-під крана і пішла прибирати. Можна було б підігріти на газі, та відвикла вона від нагрітої. Вимила підлогу, вишкребла ножиком, помила-протерла вікна, прибрала, почистила — дивись, і день минув. За роботою й не помітила, що нічого не їла, та й не хотілося. Готувати — треба на кухню йти, вийде Панька, почне галалакатй, і Капа також: "Подушно!" Краще хлібця поїсти. Анфіса дістала із сидора почату хлібину, поїла, запиваючи водою. Як сіла, в животі знову закрутилася-загуляла дитина, кудись прагнула.

— Тихенько, моя дитинко — сказала йому Анфіса.— Дома ми тепер, скоро народжувати будемо.

Чекаючи пологів, Анфіса жила потихеньку, харчі економила, шинелю продала на базарі — так і жила. Та й чи багато їй треба? їла вона тепер потрошку, не те, що колись — тоді у неї апетит був слава богу, вдвічі більше Федора вминала. Чаю не варила, чайком пригощала її Ада Юхимівна, добра душа, хоча й опереткова. А торохтить-торохтить, аж у вухах дзвенить, і все про любов, як воно не набридне одне й те ж! В один рік було у неї три коханці, і всі Бориси. Це ж треба! Анфіса такого не визнавала, щоб в один рік та трьох. Все ж таки сором треба мати.

З Флеровою Анфіса особливо не знайомилася. Та ось у неї сірники закінчилися. Де взяти? Ади немає дома, мабуть, загуляла. Анфіса постукала до Флерової:

— Можна, Ольго Іванівно?

— Будь ласка, Анфісо Максимівно.

Все ж таки ввічлива людина, культурна. Даремно Капа її паплюжить.

— Сірничків у вас хочу позичити.

— Будь ласка, хоча й усю пачку.

— Та мені тільки газ запалити.

— Ну будь ласка. Та ви сідайте, поговоримо. Сіли. Ольга Іванівна курила папіроску і попіл

струшувала кожну секунду: в неї ще не наросло, а вона струшує. А так вона нічого, не така вже й стара, як здалося напочатку, тільки сива і щока з ґанджем. Курить жадібно, як п'яниця п'є. І що тільки в тому курінні знаходять люди? Анфіса і на фронті не звикла, а була ж солдатом. Кімнати-на гола, без всякого затишку, один стілець, та стіл, та книжкова полиця. Бідно живе. Ольга Іванівна запитала Анфісу:

— Як ви своє життя плануєте? Працювати будете?

Питала вона жадібно, як і курила.

— Та ні, хто мене зараз візьме? Потім уже... — Хотіла сказати "коли народиться" та посоромилась.

— А я про вас усе думаю,— сказала Ольга Іванівна.— Я,знаєте, в Будинку дитини працюю — це ясла для сиріт, знаєте? Там дуже потрібні няньки, вони б вас узяли. Дитинку в ясла і самі в ясла. Га?

Всміхнулася і взяла нову папіросу. Дивна яка!

Дивачка, а приємна. Анфісі видалося, що знайомі вони вже давно. Дуже було б з нею добре, коли б вона не свердлила так очима.

Почала вона до Ольги Іванівни заходити. Посидить, поговорить, встане і піде. Чаю запропонує — відмовиться (не за тим ходить). А то й вип'є. Чай пустий. Інколи книжку попросить, прочитає, поверне. Книжки були не дуже цікаві, більше переклади, про минуле. Анфісу вони не зворушували. Одну книжку вона, правда, жадібно прочитала, називається "Зневажені і скривджені". Про життя, автор Достоєвський. Запитала в Ольги Іванівни, чи немає іншої книжки цього автора. Дала їй Ольга Іванівна "Біси" — не сподобалося. Дурниці якісь говорять, та ще й убивають. І не треба їй про такі жахи читати: дитинці зашкодити може.

Інколи Ольга Іванівна вмикала радіоточку, слухала вона останні вісті, а то й музику. Панька Зи-кова від музики страшенно гнівалася, предметами розкидала, але заборонити не могла, не в її владі. А вони аж симфонічну слухали, Анфіса більше з люб'язності, голова в неї стомлювалася від симфонічної. Вона душею пісні любила. Інколи вони з Ольгою Іванівною навіть співали під радіо ^пошепки, щоби не почула Панька. Смішно — в літах обидві, а як маленькі.

Ось і почалася між ними дружба. Поступово Анфіса Ользі Іванівні все про себе розказала. І як з Федором жила, і як на фронті, і про Григорія, і про все.

Ада Юхимівна ревнувала, що Анфіса ходить до Ольги Іванівни, казала, що Флерова — холодна, замкнута натура, без любові і натхнення. І все неправда, Анфісі краще знати. Втім, Аді ревнувати було ніколи, тому що зав'язався у неї роман. "Остання любов", як вона казала.

Відтоді, як повернулася Анфіса, стало в нас у квартирі якось затишніше, для мене в крайньому разі. Очі Анфісині мене радували: сірі, співчуваючі, вони випромінювали тепло і розум.

А взагалі в квартирі було неспокійно, весь час на межі кризи. Хтось із кимось завжди лаявся, ворогував: то Капа з Панькою Зиковою, то Панька з Анфісою, то Ада Юхимівна з Капою, та й зі мною були зіткнення, хоча я щиро бажала миру. Немає спеціально поганих слів — усе залежить від тону, від контексту. Коли я казала Капі: "І не соромно вам, Капітоліно Василівно?" — я впевнена, це її ображало більше, ніж Паньчин матюк.

У квартирних битвах утворювалися угруповання, коаліції, укладалися союзи. Коаліції змінювались, як узори в калейдоскопі, частіше всього з невідомих причин. Інколи всі ставали проти одного. А бували похмурі періоди війни всіх проти всіх. Періоди миру всіх зі всіма також бували, але рідко, тільки на випадок особливих подій. Комунальні пристрасті часто називають міщанськими. Дурниці! Які ж вони міщанські? Нехай породжені малими причинами, але самі пристрасті — високі, благородні, можна навіть сказати аристократичні. Кожен бореться не за себе, а за вищу справедливість. У боротьбі за справедливість він готовий пожертвувати собою, постраждати, тільки б покарати зло. Хто винуватий, що кожен розуміє справедливість по-своєму?

Ось і в нашій квартирі всі були за справедливість, але кожен розумів її по-своєму. І кожен по-своєму був правий. Одне з найтяжчих переконань, винесених мною з життя: кожна людина всередині себе права. Навіть квартирне опудало Панька

Зикова. Важка людина, безумовно, а таки по-своє-м*у вона права.

Мені здається, Панька Зикова — людина одержимо пристрасна. Ця пристрасть терзає її, і корчить, і кричить з неї криком. Вона пристрасно хоче одного: щоб усі були рівні. Кожному, як і іншому, ніхто ні за кого не кращий. А оскільки принцип цей весь час порушується, вона й кипить. Чому в Ади кімната вісімнадцять метрів і світла, а в самої Паньки — одинадцять і темна? Неправильно! Чому на кухні стіл Гущиної коло вікна і їй світліше, ніж іншим? Також неправильно! Нехай приберуть гущинський стіл від вікна, поставлять у куток. Мені від цього буде тісніше — нехай! Зате по справедливості.

Панька мріє, щоб усім було однаково. Якщо не можна однаково добре, нехай буде однаково погано. Можливо, ця ідея засіла ще з часів воєнного комунізму, коли всім було однаково погано. Нас, сусідів, Панька по-різному зневажає. Аду Юхимівну — за "паразитство", за те, що все життя співала й танцювала, як та бабка, а покарання їй так і не було: ще й пенсію виплачують! Мене — за пусті претензії, за радіоточку, за те, що ходжу з паличкою, "б'ю на жалісливість", за те, що під час свого чергування не мию підлогу сама, а наймаю Капу. Даремно було б їй пояснювати, що я інвалід, що в мене спина не гнеться, що я таки не можу мити підлогу. "Припече, то зможеш!" І, можливо, вона права. Припекло — і змогла б. Я для Паньки бариня, і бідна бариня, що гірше за все. Розумовий труд вона трудом не вважає, і те, що в нашому суспільстві він у принципі оплачується вище фізичного, вважає велетенським абсурдом.

Капу Гущину Панька зневажає за релігію — темнота сільська! — і для себе вважає її нечистою на руку, все прагне впіймати на злодійстві, проте ні разу їй це не вдавалося. Мстить їй за це дрібними підлостями: то до телефону не покличе (так і висить трубка), то чайник зіпхне з плити, тільки й того, що на підлогу не кине: навіщо зайву конфорку займає?

А Анфісу Панька зневажає за жіночу слабість. Чого хотіла, того й пристарала. Таким чином воювати знайдеться багато бажаючих! Сама Панька суворо добропорядна. Вона своєму чоловіку, хоча й непрописаному, ой яка вірна! А чим погано? Пісень не співають, не скандалять, посидять сумирно на своїй площі, вип'ють горілочки, якщо є, і спати ляжуть. А "подушно" вона платити не буде, нехай лопне Капа. Немає такого закону, щоб за гостя платити.

Думаю, що Паньчина злість від поганого життя. Жила скучно, важко, рано осиротіла. Красою доля не нагородила, одне дала — великий зріст, як у мужика, а навіщо це жінці? Ні до чого.