Вдовиний пароплав - Грекова І.

Все правда, мені лишається піти.

— Не входиш у становище. Ну гаразд, візьму. Ставка є. Не козу ж брати на цю ставку.

Так мене прийняли в Будинок дитини на ставку музичного вихователя.

Дивна була ця посада, ця ставка, і чому вона існувала? Загадка. Здавалося б, міркуючи розумно, війна, всього не вистачає, мало молока, мало хліба, а тут — музика. І ось дивись, тоненький культурний струмочок, кимось і колись задуманий, жебонів собі і жебонів, допомагав жити...

У Будинку дитини був навіть рояль — старенький, дуже розладнаний, але із слідами чистого, благородного тону. Я взялася за роботу. Перш за все потрібно було викликати настроювача. З цього приводу мені довелося витримати баталію з нашою завідуючою Євлампією Захарівною. На її думку, звук був навіть дуже хороший. Але переважив мій авторитет, бо я послалася на свою спеціальну освіту (взагалі ж я рідко про неї згадувала). Знайшовся і настроювач, вицвілий старий, дуже говіркий, який все запитував: "Ви мене впізнаєте?"— маючи на увазі: ви мене розумієте? "Впізнати" його було досить важко через заплутаність його думок, але одне було зрозуміло: за роботу —він вимагав пляшку. Знову бій з Євлампією Захарівною, яка замість пляшки давала чвертку, тобто чверть "літра. Старий був невблаганний, і через тиждень завідуюча здалася. Звідки вона дістала пляшку — невідомо. Ця жінка була господарським генієм, могла добути що завгодно, обміняти, виклянчити. "Якби знати арифметику, то далеко б я пішла!" Таким чином, рояль був настроєний. Я сіла за нього з острахом. Руки, руки. Але вони якось слухались. Я зіграла кілька п'єсок із "Дитячого альбома" Чайковського. Колись, дуже давно, я їх розучувала, сидячи біля рояля з бантом у косі, мріючи про волю, про двір, про "козаків-розбійників", а мене примушували грати, примушували... Тоді я ненавиділа музику, ніби передчувала, що нічого з мене не вийде... "Хвороба ляльки", "Похорони ляльки"...

— Нічого,— сказала завідуюча,— буває гірше. Все-таки інвалід.

— А "Катюшу" можете? — запитала Нюра, та сама повновида технічка, яка тоді, в перший день, махнула на мене відерцем.— Я "Катюшу" дуже люблю. Почую — і плакати.

Я сяк-так на слух підібрала "Катюшу". Нюра заплакала.

— Усе-таки що значить освіта,— сказала вона, кінчивши плакати.— Народжу сина — обов'язково до консерватори віддам.

Так почалося моє друге музичне життя. У деякому розумінні воно було вдаліше, ніж перше. Потроху, з дня на день я ставала бойовитішою, починала дерзать. Я не лише грала — я співала! Дитячі пісеньки я віднаходила все звідти ж, із глибини свого дитинства з бантом у косі. Ось цю пісеньку співала мені няня, цю — мама...

Ніколи я не думала, що маленьким дітям так потрібна музика! Вони вбирали її, як суха земля вбирає воду. Навіть найменші, немовлята. Коли була музична година для немовлят, їхні високі білі фарбовані залізні ліжечка, плоско застелені, без подушок, вкочували в малесенький зал, де був рояль. Немовлята плакали, жаліючись на долю. Але як тільки я починала грати, вони замовкали і слухали. їхні молочно-сині очі дивились неви-значено-загадково, спостерігаючи щось недосяжне для людей, таке, що було, можливо, навіть у них за потилицею. А деякі піднімали крихітні рученята з рожевими промінчиками пальців і грали ними ніби в такт. Ті, що старші, повзунки, розуміли ще більше. Вони стояли в своїх манежиках на слабких ніжках, що підгиналися і ще не вміли ходити, і, чіпляючись за перильця, так і тягнулися до пісні. Найкраще було, коли вони всі разом починали співати, несміливо і безладно гули. Цей повзунковий спів завжди зворушував мене — не скажу до сліз, сліз у мене не було, але до роздираючого внутрішнього дрожу. А старші, ходячі — років по півтора-два,— як вони жадібно товпилися навколо рояля! Діти були бліді, рахітичні, ніжки колесом, порівняно з домашніми мало розвинуті. Багато хто з них не вмів говорити, спілкувалися знаками і пташиним щебетом... Але тут вони жвавішали, повискували, кожен намагався стати якнайближче, вчепитися за мою сукню. А хто-небудь один — найсміливіший, найдоросліший — дотягувався до рояля і торкав клавішу пальцем. Виникав звук. "Музика",— казала я, і вони лопотіли за мною важке слово. Для них музика була дивом, та вона й була дивом. Рояль кректав, мої малорухомі руки були незграбними, і все ж це була музика, ніби грала не я, а вона сама, великодушно вибачаючи моє невміння...

У Будинку дитини потроху до мене звикли. Іноді я допомагала Євлампії Захарівні з арифметикою. Гарні ж були ми обоє! А іноді, лишаючись після роботи, я акомпанувала няням, кухарям, а вони співали. Дуже хороший голос був у Нюри, не голос, а дзвін. У хорі він не просто виділявся, а владарював, створюючи іншим богатирський фон. "Вам би вчитися, Нюро!" Вона лише рукою махала. Вона мріяла піти на фронт, у крайньому випадку — на оборонний завод, але лишалася, жаліючи дітей і завідуючу, яку терпіти не могла, але все ж любила. У цієї Нюри був узагалі парадоксальний характер. Пристрасна законність і презирство до закону. Вона була незаміжня, але бажання народити сина було в ній тверде: "Познайомлюсь і народжу".

Загалом, своєю роботою я була задоволена. Зарплату мала маленьку, меншу, ніж у технічки, та мені вистачало. За посадою мені належало харчування, і я поверталася додому з баночкою супу.

З

Додому...

Робота роботою, а в людини повинен бути дім, куди вона повертається, скидає робочий одяг, надіває халат, живе.

Будинок, куди мене поселили,— великий і похмурий, шестиповерховий, побудований десь на початку століття з потугами на стиль модерн, увесь звивистий, з лілеями по фасаду. Тепер він був запущений і здичавів, облупився; ліфт не ходив, штукатурка обсипалась, у дворі валялися уламки лілей. У квартирі, крім моєї, було ще чотири кімнати: в трьох жили три жінки, по одній на кімнату, а четверта, замкнута, поки що пустувала — її господарі, Громови Федір і Анфіса, були на фронті.

З усіма цими людьми, сусідами по квартирі, випало мені жити, і стали вони мені тепер як нова сім'я — одна з тих, що складається не за вибором, а за суворим випадком. Колись і одружувалися не за вибором, а після того, як посватають, і нічого, жили. А для мене, кругом одинокої, це була єдина можлива форма сім'ї — якби не вона, я б не вижила...

Сусідами моїми поки що були: Капа Гущина, Павла Зикова (всі звали її Панькою) і Ада Юхимівна. Бачу я їх усіх такими, якими зустріла вперше: не старими, але й не молодими. З того часу минуло багато років; звичайно, ми всі змінилися, та змін я не помічаю, ми й тепер не старі, але й не молоді. Так само чорні гладенькі Капині коси (хіба що з'явилися дві-три сиві волосинки), такі ж стрункі швидкі Адині ноги. Хіба що Зикова з роками іще схудла і в її перманенті більше стало сивого сіна, але так само вона груба й енергійна, і так само стоїть за правду, як її розуміє.

Капа Гущина, Капітоліна Василівна, тоді працювала нічним сторожем (тепер пенсіонерка). Низька, повна, донизу широка, як шахматна фігура. Ходить плавно, нечутно, на суконному ходу. Моди не визнає, завжди на ній кілька спідниць майже до підлоги — можливо, тому, що ноги криві. Лице, правда, миловидне, яблучне. Говорить на "о". Дуже релігійна, любить церкву і все божественне: похорони, весілля, хрестини. В старості мріє піти в монастир, "та немає їх тепер, монастирів, винищили, як блощиць дустом". Була заміжня два рази, обидва чоловіки померли.

Ада Юхимівна — колишня артистка оперети, давно втратила голос і покинула сцену, проте на все життя віддана мистецтву; пішла в білетерші, тільки б не розлучатися з театром, з його вогнями й оксамитом. Сценічне її прізвище Ульська, за паспортом — Заєць; це жахливо, вона й тепер червоніє, коли поштар приносить їй пенсію і доводиться розписуватися так непристойно. По суті, негарна: ніс прасочкою, щоки з м'яких опукло-стей, але якесь "чорт мене забирай", звичайно, є. Шарфик, що все підлітає, відставлений мізинчик, пишна спідничка. Про себе говорить у зменшувальній формі: "болить голівка", "змерзли пальчики". Гаркавий голосок із щербинкою, на манір жайворонкової рулади. Гаркавить не тільки на "р", але скрізь, "мила" звучить у неї як "мига", з таким собі м'яким, придиховим "г". Сентиментальна, добра, сміхотлива. Сміється так, ніби її лоскочуть і вона згодна; очі при цьому стають луночками і майже щезають. Була тричі заміжня; третій чоловік (здається, він і звався Заєць) помер, два перші живі, співають.

У кімнаті найдалі від парадного входу, найтем-нішій і найнепоказнішій (мабуть, колишній челядницькій) живе Панька Зикова, Панька-монтер, тоді і тепер монтер, мабуть, до самої смерті монтер: час її не бере. Висока жінка-напівчоловік, вся з грубих зчленувань; здається, в неї не двоє колін, а десять. Коли ходить, від неї вітер гуляє по кімнаті. Зла і справедлива, чужого не візьме, своїми правами не поступиться. Мене зненавиділа з першого погляду, але щось є в цій ненависті гаряче, відверте, яке приваблює більше, ніж пуста байдужість. Була заміжньою, чоловік помер. Говорити про себе Панька не любить. Відомості про неї ходять колами і, головним чином через Капу, яка все знає.

Коли я ще тільки оселилася в квартирі і нікого з сусідів як слід не знала, Капа Гущина запитала мене:

— Чоловік є?

— Загинув на фронті.

— Отже, вдова?

— Вдова.

Капа насмішливо, але з якимсь задоволенням хмикнула:

— Здрастуйте. Ще одну прислали. Тепер у нас повна команда. У кожній кімнаті по вдові. Просто не квартира — вдовиний пароплав.

"Вдовиний пароплав,— повторяла я, повернувшись до себе.— Вдовиний пароплав". У цих словах було щось заворожуюче. Якийсь непоспішли-вий незграбний рух. Часто я не спала ночами, дивилася в своє голе вікно, за яким падав дощ і йшов сніг і в будь-яку пору року гойдався ліхтар зі своєю тінню. Мені здавалося, я відчувала, як рухається за часом невідомо куди вдовиний пароплав зі своєю командою.

Минуло багато років, і тепер ми разом і все кудись пливемо на вдовиному пароплаві.

Коли живеш так довго разом і поруч, не можна лишатися чужими, і ми не чужі. Між сусідами виникає своєрідна спорідненість, аж ніяк не полюбовна, скоріше сварлива, але все ж спорідненість. Вони сваряться, ображають одне одного, зривають одне на одному нервову злість — і все ж вони сім'я.